Вечірній Київ повільно розчинявся в бурштиновому світлі ліхтарів.
Соломія Марківна, жінка з м’яким поглядом і сталевим характером, який вона загартувала за тридцять років викладання математики в гімназії, сиділа на своїй затишній кухні.
Вона саме розливала по тарілках запашний бограч — страву, яку її єдиний син обожнював з дитинства.
Раптовий дзвінок у двері був надто різким для цієї тихої оселі.
Соломія відчула дивне передчуття, яке зазвичай не обманювало.
На порозі стояв Нестор.
У дорогому італійському взутті, яке зовсім не пасувало до розбитих тротуарів їхнього старого мікрорайону, він виглядав як іноземець, що випадково заблукав.
— Мамо, нам терміново потрібні гроші. Це питання нашого майбутнього статусу, — розпочав він навіть не роздягаючись.
Соломія повільно опустила руки.
— Доброго вечора, Несторе. Що трапилося? У вас же все було гаразд із житлом.
— Мамо, ти не розумієш, — Нестор пройшов до вітальні, роззираючись так, ніби стіни квартири його тиснули. — Ярина вважає, що наш нинішній інтер’єр — це вчорашній день. Нам потрібно зробити студію, знести стіни, встановити панорамні вікна. Це коштує величезних грошей. Нам потрібно триста тисяч. Терміново.
Соломія Марківна відчула, як у грудях щось стислося.
Вона виховувала Нестора сама після того, як чоловіка не стало в складні дев’яності.
Працювала на трьох роботах, віддавала останнє, щоб він мав найкращу освіту.
І ось він стоїть перед нею — успішний менеджер, який вимагає грошей на «статус», знаючи, що її пенсія — це лише крихти.
— Несторе, ти ж знаєш, що в мене немає таких вільних коштів. Я отримую шість тисяч гривень.
— Ой, мамо, не треба цих казок про бідність! — Нестор роздратовано махнув рукою. — Я знаю про твій депозит. Той, що батько залишив, і той, що ти все життя по копійці складала. Тобі навіщо ті гроші? На поминальний обід? Так тобі ще жити й жити!
— Це моя «подушка безпеки» на випадок недуги і старості, сину. Я не можу залишитися зовсім без нічого.
— Це егоїзм! — вигукнув він. — Ми — молода сім’я, нам треба розвиватися зараз, а не коли нам буде по шістдесят!
Відносини з невісткою в Соломії ніколи не складалися.
Ярина, донька власника мережі аптек, завжди ставилася до свекрухи як до прикрого додатка до Нестора.
На весіллі вона навіть не скуштувала короваю, який Соломія замовляла у найкращих майстринь села, де народилася.
Нестор змінився після одруження.
Він став рідше дзвонити, а коли приїжджав, то лише для того, щоб щось взяти: то консервацію, яку потім Ярина нишком викидала, бо «це неорганічно», то гроші на «дрібниці».
— Мам, Ярина каже, що ти просто не хочеш бачити нас щасливими, — продовжував Нестор, міряючи кімнату кроками. — Якщо не даси грошей готівкою, то заклади квартиру. Візьми кредит під заставу. Тобі ж не відмовлять, квартира в центрі.
Соломія Марківна оніміла.
Квартира, де кожна тріщинка на стелі пам’ятала перші кроки Нестора, де кожна книжка була куплена ціною відмови від обіду.
— Ти хочеш, щоб я ризикнула своїм єдиним житлом заради того, щоб твоя дружина змінила колір стін?
— Це не просто колір! Це дизайн! Це репутація! — Нестор перейшов на крик. — Ярина права, ти — жадібна. Ти тримаєшся за ці стіни, як скупий лицар!
— Іди геть, Несторе, — тихо, але так, що син замовк, сказала Соломія.
— Що?
— Йди з мого дому. Ти не просиш допомоги — ти не цінуєш власну матір. Якщо для тебе ці стіни — лише застава, то для мене вони — пам’ять про людину, яка тебе любила більше за життя.
Син схопив куртку і, виходячи, кинув через плече:
— Потім не жалійся, коли залишишся тут одна на старості років. До Ярининих батьків ми поїдемо завтра, вони розуміють, що таке сім’я!
Тиждень Соломія Марківна не знаходила собі місця. Вона майже не їла, серце почало давати збої.
Вона вже почала сумніватися: може, справді вона стара і нічого не розуміє в сучасному житті? Може, треба було віддати ті гроші?
В суботу в двері знову постукали.
Але це був не Нестор. На порозі стояла жінка з втомленим обличчям — Ольга Іванівна, мати Ярини. Соломія бачила її лише раз, на вінчанні.
— Пробачте, що без запрошення, Соломіє Марківно, — тихо мовила Ольга, проходячи на кухню. — Я мусила прийти. Я бачу, що вони роблять з вами, бо вони те саме зробили зі мною.
— Про що ви? — здивувалася Соломія.
— Ярина з Нестором вже змусили мого чоловіка продати нашу дачу. Обіцяли повернути гроші, як тільки Нестор отримає бонус на роботі. Але жодної копійки ми не побачили. Все пішло на якісь безглузді подорожі та брендові речі. Тепер Ярина тисне на Нестора, щоб він забрав вашу квартиру.
Соломія похолола.
— Вона хоче мене виселити?
— Гірше. Я чула їхню розмову. Вони планують оформити на Нестора довіреність, мовляв, ви вже не можете самі за собою доглядати. А потім — пансіонат для літніх людей. Їм потрібен простір, їм потрібен актив. Ярина каже, що ви «свою частину життя вже відпрацювали».
Ольга Іванівна плакала, розповідаючи, як її власна донька стала чужою людиною, для якої існують лише цифри на банківському рахунку.
Наступного дня Нестор прийшов знову.
Цього разу він був підкреслено ввічливим.
Приніс квіти і пакунок із дорогими цукерками, які Соломія ніколи не любила.
— Мамо, я все обдумав. Я був занадто емоційним. Пробач. Ми вирішили, що тобі справді важко в цій великій квартирі. Давай ми допоможемо тобі переїхати в чудовий сучасний центр під Києвом. Там ліс, лікарі, догляд. А щоб ти не переживала за оплату, ми просто оформимо цю квартиру на мене. Я буду все оплачувати.
Соломія Марківна подивилася на сина.
Вона бачила, як він нервово потирає руки.
Вона зрозуміла: він уже все вирішив. Для нього вона була перешкодою на шляху до «панорамних вікон».
— Несторе, я теж дещо вирішила, — вона дістала з полиці папку. — Оскільки ти так турбуєшся про моє майбутнє, я вчора відвідала нотаріуса.
Нестор переможно посміхнувся:
— О, це правильно! Я знав, що ти зрозумієш.
— Почекай. Це договір довічного утримання, але не з тобою. Я підписала його зі своєю племінницею. Вона часто до мене приходить, допомагала завжди, її дітки мені, як рідні онуки, з ними я не бачитиму самотньої і нудної старості. За цим договором, після того, як не стане мене, квартира переходить до них. А натомість вони забезпечуватимуть мене зараз, допомагатимуть мені і я сама запросила, щоб вони з сім’єю переїхали до мене зараз, свою квартиру в оренду здали, так добре буде нам усім.
Обличчя Нестора стало попелястим.
— Ти віддала мою спадщину чужим людям? Ти хоч розумієш, що зробила?!
— Це не твоя спадщина, Несторе. Це моя власність. Ти хотів віддати мене в пансіонат, щоб звільнити місце для своєї дружини? Що ж, тепер це місце належатиме тим, хто справді цінує працю вчителя.
— Ярина мені тепер спокою не дасть! — вигукнув він. — У нас борги, нам потрібна була ця квартира!
— Борги — це наслідок вашого життя не по кишені. Виростай, сину. Ставай чоловіком, а не маріонеткою.
Нестор пішов, грюкнувши дверима так, що зі стіни впала його дитяча фотографія.
Соломія Марківна підняла її, витерла пил і поклала у шухляду.
Вона не плакала.
Вперше за довгі роки вона відчула неймовірну легкість.
Квартира, яка раніше здавалася їй важким тягарем пам’яті, раптом наповнилася повітрям.
Через місяць Соломія Марківна почала проводити безкоштовні заняття з математики для дітей захисників у волонтерському центрі.
До неї переїхала сім’я племінниці, вона тішилася її дітками, які ставилися до неї, як до рідної бабусі. Вона вперше за довгий час відчула спокій, впевненість у завтрашньому дні і щастя, яке вже давно не відчувала поряд з сином і його сім’єю.
Якось вона побачила Нестора на вулиці.
Він був у звичайній куртці, виглядав старшим на десять років.
Вони просто пройшли повз один одного. Соломія знала: він має пройти свій шлях сам.
Вона дала йому все — освіту, любов, дитинство. Тепер вона дала йому найголовніше — урок відповідальності.
Вона повернулася додому, заварила міцний чай і подивилася на каштани за вікном.
Соломія знала: після кожної зими обов’язково наступає весна.
Особливо, коли в тебе вистачає мудрості захистити своє право на гідність.
Вона іноді думає ще, чи вірно вона, все таки вчинила, по відношенню до сина?
Материнське серце іноді шкодує рідну дитину. Але чи доглянув би він її на старості років, чи таки б продали її квартиру з дружиною, а про стареньку матір забули б назавжди?
Хіба син так любить її, як вона його?
Фото ілюстративне.
