Над Черкащиною стояв той особливий прозорий вересень, коли повітря пахне сухим листям, стиглими яблуками та легким димом від перших осінніх багать.
Степанида Марківна, яку поважали за лагідну вдачу та сорок років викладання математики в місцевій школі, стояла на кухні своєї трикімнатної квартири в райцентрі.
На плиті закипав борщ — ароматний, із засмажкою на старому салі, саме такий, як любив її єдиний син Богдан.
Двері відчинилися різко, без попередження.
Богдан залетів у прихожу, навіть не роззувшись.
Його погляд був гарячковим, а рухи — нервовими.
— Мамо, нам терміново потрібні гроші на ремонт. І не просто косметичний, а капітальний. Зоряна хоче зробити студію, знести цю стару стіну між вітальнею та кухнею, — він махнув рукою в бік коридору.
Степанида Марківна повільно поклала ополоник на підставку.
Вона подивилася на сина — свого “Богданчика”, якого піднімала сама після того, як чоловіка не стало ще в дев’яностих. Вона відмовляла собі в усьому: носила одне пальто десять років, підробляла репетиторством до ночі, аби він закінчив престижний університет у столиці.
— Синочку, але ж ви тільки два роки як переїхали в нове житло. Навіщо знову все трощити? — тихо запитала вона.
— Ой, мамо, ти не розумієш! Зоряна каже, що зараз так не модно. Їй соромно подруг запросити. Треба відкритий простір, панорамні вікна. Коротше, це вимагає вкладень.
Степанида сіла на табурет, відчуваючи, як серце починає збиватися з ритму.
— Богдане, у мене пенсія — мінімальна. Ти ж знаєш, я ледь зводжу кінці з кінцями після того, як ліки здорожчали.
— Мамо, не починай! — Богдан роздратовано скривився. — Я ж знаю, що в тебе є “недоторканний запас”. Твої заощадження за всі роки. Ти завжди була ощадливою.
— Це гроші на чорний день, Богдане. На моє лікування, якщо зляжу, на останній шлях, щоб нікого не обтяжувати.
— Та ти ще нас переживеш! — він підійшов і поплескав її по плечу, але в цьому жесті не було тепла — лише маніпуляція. — Я все поверну, чесно. Бізнес зараз трохи просів, але скоро піде вгору.
Степанида Марківна вимкнула газ.
Пара від борщу повільно осідала на шибках.
— Минулого року ти брав у мене тридцять тисяч на “розкрутку”. Сказав, що через три місяці віддаси. Минув рік, Богдане. Ти навіть не згадав про них.
— Ну, то були форс-мажорні обставини! Зоряні треба було поїхати в Карпати, вона була в стресі! — Богдан підвищив голос. — Ти що, тепер мені кожен гріш будеш рахувати?
— Не кожен гріш, а відсутність совісті, — спокійно відповіла мати. — Ти згадав, що в тебе є мати, тільки тоді, коли знадобилися гроші на забаганки твоєї дружини. А коли я місяць тому просила тебе допомогти вивезти старий диван, ти сказав, що в тебе “важлива зустріч”.
— Бо це була зустріч! — вигукнув син. — Я ж не можу кинути все заради твого старого мотлоху!
Богдан відвернувся до вікна.
Його пальці нервово вистукували дріб по підвіконню.
— Слухай, мамо, Зоряна каже, що ти просто не хочеш бачити нас щасливими. Вона впевнена, що ти приховуєш велику суму.
— Зоряна, — повторила Степанида. — Твоя дружина, яка за три роки шлюбу жодного разу не запитала, як моє здоров’я? Яка на Великдень навіть не зайшла до хати, бо в мене “пахне старістю”?
— Не чіпай Зоряну! Вона сучасна жінка, у неї інше виховання! — Богдан різко повернувся.
Його обличчя почервоніло.
Степанида Марківна підвелася, підійшла до старого серванта й дістала невелику шкатулку.
Витягла звідти дві тисячі гривень — усе, що залишилося від останньої пенсії після сплати за комуналку.
— Ось. Бери. Це все, що я можу дати без шкоди для свого виживання.
Богдан подивився на купюри з такою огидою, наче йому простягнули брудну ганчірку.
— Дві тисячі? Мамо, ти знущаєшся? Нам потрібно щонайменше двісті тисяч! Цих копійок навіть на клей для шпалер не вистачить!
— Тоді навіщо ти прийшов?
— Я думав, ти візьмеш кредит! Тобі, як вчительці, дадуть під заставу квартири!
У кухні запала така тиша, що стало чути, як цокає старий годинник у вітальні.
Степанида відчула, як крижаний холод пробіг по спині.
— Ти хочеш, щоб я заклала свою єдину оселю? Хату, де ти народився, де ми з батьком кожну цеглину випестили?
— Мамо, це ж просто папірці! Ми будемо виплачувати, я обіцяю! — Богдан уже не просив, він майже вимагав.
— Йди геть.
— Що?
— Я сказала — виходь із моєї хати, Богдане.
Син стояв, онімілий від подиву.
Він ніколи не бачив матір такою — з прямою спиною та крижаним поглядом. — Ти виганяєш власну дитину? Через якісь гроші?
— Я виростила сина, а переді мною стоїть чужий чоловік, який хоче залишити матір без даху над головою заради “відкритого простору” для Зоряни. Справжній син так би ніколи не сказав.
— Зоряна була права, — процідив Богдан, хапаючи свою брендову куртку. — Вона казала, що ти егоїстка. Живи тепер одна у своїй пустці. Більше ми не приїдемо.
Двері захлопнулися з такою силою, що з полиці впала маленька фотографія Богдана в першому класі.
Степанида підняла її, подивилася в усміхнені очі хлопчика з величезним букетом айстр і тихо заплакала.
Не від образи, а від жаху за те, на кого перетворилася її дитина.
Минуло кілька днів.
Степанида Марківна намагалася жити як раніше, але тиша в квартирі стала тиснути на вуха.
Вона вимкнула телефон, бо Богдан продовжував дзвонити, але щоразу це закінчувалося лише новими претензіями.
У суботу ввечері пролунав дзвінок у двері.
Степанида подумала, що син повернувся з вибаченнями, але на порозі стояла Зоряна.
Вона була в розкішному пальті з хутряним коміром, ідеально нафарбована, але з дуже злим виразом обличчя.
— Досить влаштовувати цей цирк, Степанидо Марківно! — Зоряна зайшла в прихожу, навіть не чекаючи запрошення. — Ви розумієте, що Богдан через вас заспокійливі купив? Ви ламаєте нам життя!
— Проходь, Зоряно. Чай будемо пити? — спокійно запитала Степанида, хоча серце вистрибувало.
— Який чай?! Ви розумієте, що нам потрібен цей ремонт зараз, поки ціни на матеріали не злетіли? Ви живете одна у величезній квартирі! Навіщо вам три кімнати? Це нераціонально!
— Нераціонально — це вимагати від літньої людини закласти майно, — Степанида Марківна пройшла на кухню. — Ви хочете знести стіни, а я хочу мати впевненість, що завтра мене не викинуть на вулицю через ваші борги.
Зоряна стукнула кулаком по столу.
— Ви просто старенька скупа жінка! Моя мама вже давно б допомогла! Вона нам і машину купила, і на весілля додала! А ви що? Тільки “ой, серце, ой, пенсія”!
— Твоя мама — це інша справа. А я купувала Богдану все сама, без допомоги. І пральну машину у вашу нову квартиру теж купувала я, і холодильник. Ви про це забули?
— То були дрібниці! Зараз нам потрібен масштаб! — Зоряна скривилася. — Богдан — ваш єдиний спадкоємець. Він має право на цю квартиру вже зараз!
— Право він матиме після того, як мене не стане, — відрізала Степанида. — А поки я жива, я буду вирішувати, як мені розпоряджатися своєю власністю.
Зоряна побагровела від люті.
— Знаєте що? Ви ще пошкодуєте! Коли зляжете і не зможете склянку води підняти — не згадуйте про нас! Ми не прийдемо! І внуків своїх ви ніколи не побачите, я про це подбаю!
— У вас уже є діти? — здивувалася жінка.
— Будуть! І вони ніколи не дізнаються, що у них була така жадібна бабуся!
Коли Зоряна пішла, Степанида довго сиділа в темряві.
Їй було боляче, але в душі з’явилася дивна ясність.
Вона зрозуміла, що була для сина та невістки не матір’ю, а зручним ресурсом.
Гаманцем, який завжди відкритий, і “безкоштовною нянею”, яку можна викликати за наказом.
Минув тиждень. Степанида звикала до тиші.
Вона почала купувати продукти тільки для себе, менше готувати, більше читати.
Квартира здавалася великою, але тепер у ній не було напруги.
Але справжній удар чекав на неї пізніше.
Одного вечора до неї прийшла сусідка знизу — пані Ганна, яка працювала нотаріусом.
— Степанидо, — Ганна виглядала збентеженою. — Я не мала б про це казати, але ми ж стільки років поруч. Твій Богдан заходив до мого колеги. Питав, як можна оформити опіку над людиною, визнавши її недієздатною через “вікові зміни”.
Степанида Марківна відчула, як світ навколо неї захитався.
— Він хоче визнати мене такою?
— Він розпитував про процедуру. Казав, що мати стала дивною, агресивною, відмовляється від допомоги. Степанидо, він готує документи, щоб отримати право підпису за тебе.
Жінка закрила обличчя руками.
Це було гірше за будь-яку зраду.
Власний син, якого вона навчила першим словам, тепер хотів тільки одного, аби отримати стіни.
— Що мені робити, Ганно?
— Діяти на випередження. Поки він не почав судову тяганину, ти маєш показати, що ти в повному розумі та сама розпоряджаєшся своїм життям.
Тієї ночі Степанида Марківна не спала.
Вона дивилася у вікно на зірки й згадувала все своє життя.
Вона зрозуміла: її жертовність зробила Богдана таким бездушним.
Вона завжди “підстилала солому”, і він звик, що мати — це подушка безпеки, яку можна штовхати як заманеться.
Наступного ранку вона зателефонувала Богдану.
— Приїжджай сьогодні о другій. Разом із Зоряною. Я прийняла рішення щодо квартири.
Син примчав вчасно.
Він сяяв, наче вже тримав ключі від сейфа.
Зоряна теж була напрочуд лагідною, навіть принесла якусь дешеву коробку цукерок.
— Ну що, мамо? Одумалася? — Богдан сів за стіл. — Я ж казав, що ми сім’я! Нотаріус уже чекає на наш дзвінок?
Степанида Марківна поклала на стіл папку.
— Так, я прийняла рішення. Ось документ. Це договір довічного утримання з благодійним фондом.
У кімнаті стало так тихо, що було чути політ мухи.
— Що це за маячня? — Зоряна першою вихопила папери. — Який фонд?!
— Після того, як мене не стане ця квартира перейде у власність фонду. А поки я жива, фонд забезпечує мені медичне обслуговування, соціального працівника та оплату всіх комунальних послуг.
— Мамо, ти з глузду з’їхала?! — закричав Богдан, хапаючи папери. — Це ж моя спадщина! Ти віддаєш наше майно чужим людям?!
— Твоїм майно стає тоді, коли ти на нього заробиш, Богдане. А це — моє майно. І я вирішила, що воно принесе більше користі ще мені, ніж твоїй невідомій “студії”.
— Ти не можеш так вчинити! Я оскаржу це в суді! — кричав син.
Степанида Марківна подивилася на нього з невимовним сумом.
— Доводь. Тільки пам’ятай, що я все необхідне вже зробила і в лікарів була, у мене все добре, сину, шкода, що ти не радий цьому. Відеозапис нашої розмови теж ведеться — ось там, на поличці.
Зоряна почервоніла, її обличчя перекосилося від люті.
— Ти совісті зовсім не маєш! Ти навмисно це зробила! Ти хочеш нас знищити!
— Ні, Зоряно. Я просто хочу спокійно дожити свій вік у своїй хаті, не боячись, що рідний син щось вигадає для мене, чи буде шукати будинок для літніх людей лише для того, щоб від мене отримати лише гроші і квартиру.
— Ми більше ніколи не переступимо цей поріг! — вигукнув Богдан, кидаючи папку на підлогу. — Ти для нас більше не існуєш!
— Ви для мене перестали ічнувати ще тоді, коли оцінили моє життя в ціну цементу для вашого ремонту, — тихо відповіла Степанида.
Коли за ними зачинилися двері — цього разу назавжди — Степанида Марківна підійшла до вікна.
Вона побачила, як Богдан і Зоряна сідають у свою дорогу машину, як вони сваряться всередині, розмахуючи руками.
Вона налила собі чаю. Їй не було страшно.
Навпаки, вона відчула дивну легкість.
Вперше за багато років вона не повинна була нікого рятувати, ні під кого підлаштовуватися.
Через тиждень до неї завітала молода дівчина — Оленка, вчителька початкових класів, яку фонд закріпив за нею як помічницю.
Оленка була щирою, веселою, вона розпитувала Степаниду про методику викладання математики, і вони разом пили той самий борщ.
Степанида Марківна зняла зі стіни фотографію маленького Богдана.
Вона не викинула її, ні. Вона просто поклала її в далеку шухляду.
— Це була гарна дитина, — прошепотіла вона. — А того дорослого чоловіка я не знаю.
Вона відкрила вікно, впускаючи в кімнату свіжий запах осіннього вітру.
Життя тривало.
І воно було прекрасним саме тому, що нарешті належало їй одній.
Ця історія — гіркий урок для всіх нас.
Чи правильно вчинила мати, позбавивши сина спадщини?
Чи це була занадто жорстка відповідь на його егоїзм?
А як би вчинили ви на її місці? Пишіть у коментарях, ваша думка дуже важлива.
Фото ілюстративне.
