Над затишним містечком Винники, що під Львовом, сходив туман, огортаючи приватні будинки вологою ковдрою.
У домі Марти та Юрія зазвичай пахло лавандою та свіжою випічкою, але цього вечора повітря було наелектризоване.
Марта стояла біля вікна вітальні, її пальці нервово перебирали край лляної фіранки. Вона чекала.
Коли на подвір’ї почувся звук двигуна, а потім тихий хрускіт гравію під кроками, Марта не поворухнулася.
Вона знала, що Софія Степанівна, її мати, знову намагатиметься «згладити кути».
— Мартусю, дитинко, ти ще не спиш? — голос Софії Степанівни пролунав зі сторони кухні, де вона вже почала господарювати. — Я тут внукам привезла дещо домашнє.
Марта повільно вийшла з кімнати.
На столі красувалася пачка яскравих солодких батончиків, загорнута в газету домашня ковбаса з ринку і пакет із кольоровими льодяниками.
— Мамо, ми ж говорили. Сто разів говорили, — голос Марти був тихим, але від нього віяло холодом Карпатських гір. — Данилові не можна солодкого. У Софійки після ваших «гостинців» минулого разу було недобре самопочуття. Ми лікували її два тижні.
Софія Степанівна похмурнішала, її обличчя вмить набуло виразу святої мучениці.
— Ой, почнеться зараз! Яка недобре самопочуття? Вигадали собі недуги, щоб дітям нормальну їжу не давати. Ми вас на молоці та салі виростили, і нічого — здорові, як дуби. А ви тепер калорії рахуєте, наче в аптеці. Дітям радість потрібна, а не ваші парені кабачки!
— Радість не в цукерках, мамо, — Марта зробила крок вперед, і Софія Степанівна мимоволі відступила. — Ви не просто даєте їм ласощі. Ви вчите їх говорити неправду мені. Ви кажете: «З’їж тишком, мамі не кажи». Ви руйнуєте те, що я будую роками. Ви робите з мене наглядача, а з себе — добру чарівницю, яка купує любов дешевим цукром.
Юрій, чоловік Марти, зайшов на кухню і спробував розрядити атмосферу:
— Тещо, ну справді, давайте без цього. Марта нервує, діти потім не слухаються.
— І ти туди ж, зятю! — вигукнула жінка, і в її очах блиснули сльози образи. — Я до вас з відкритою душею, через усе місто їхала, а ви мене як недобру людину зустрічаєте. Я ж їх люблю!
— Любите? — Марта відчула, як всередині щось остаточно обірвалося. — Якщо ви їх любите, то поважайте мої правила. Але ви не можете. Вам важливо бути «найкращою». Так от, мамо. Більше ви з ними наодинці не залишаєтеся. Я найняла помічницю, вона буде забирати дітей зі школи. А вам краще деякий час побути в себе вдома. Подумайте, що для вас важливіше: власне его чи спокій у моєму домі.
— Ти виганяєш власну матір? — Софія Степанівна схопилася за серце.
— Я роблю паузу, — відрізала Марта. — Доки ви не зрозумієте, що в цьому домі головна я. Діти! Швидко в кімнати! Бабуся вже їде.
Коли двері за матір’ю зачинилися, у будинку стало порожньо.
Марта сіла на стілець і закрила обличчя руками.
Вона не хотіла цього конфлікту, але відчувала: якщо не провести межу зараз, вона назавжди втратить зв’язок із власними дітьми.
Минуло три тижні. Софія Степанівна жила у своїй квартирі в старому будинку на Личаківській.
Тиша була її головним ворогом. Вона звикла, що кожна її субота належала внукам — галасливим, непосидючим, таким рідним.
Тепер телефон мовчав. Марта скидала дзвінки, Юрій відписував сухими фразами про те, що в дітей усе добре.
Жінка годинами сиділа на кухні, дивлячись на дитячі малюнки, прикріплені до дверцят шафи.
Вона відчувала себе викресленою з життя, наче стара непотрібна книга, яку здали в архів.
— Не дамся, — прошепотіла вона одного ранку. — Не зможе вона мене просто викреслити.
Вона знала, що Данило ходить до престижного ліцею в центрі міста.
Софія Степанівна не була б собою, якби не знайшла спосіб бути поруч.
Вона не збиралася благати про прощення — вона збиралася діяти.
Через знайомих вона дізналася, що в ліцеї катастрофічно не вистачає персоналу в їдальні та технічних працівників.
Софія Степанівна, колишня завідувачка складу з тридцятирічним стажем, одягла найпростішу хустку, стару куртку і пішла прямо до директора.
— Я працювати хочу, — сказала вона впевнено. — Хоч прибиральницею, хоч посудомийкою. Руки міцні, досвід є. Тільки візьміть.
Директор, молодий чоловік, здивовано подивився на жінку, від якої пахло дорогими парфумами, попри її скромний одяг. — У нас вакансія мийниці підлоги в корпусі початкових класів. Робота важка, пані.
— Степанівна я. Впораюся. Мені вдома сумно, хочу серед людей бути.
Так Софія Степанівна стала «пані Софією», жінкою в синьому робочому халаті, яку ніхто не помічав.
Вона мила довгі коридори, відтирала сліди від кросівок і збирала забуті олівці.
Її спина боліла так, що вночі вона не могла заснути, але вона була щаслива. Бо кожного дня, о дванадцятій, вона бачила, як повз неї пробігає Данило.
Вона навчилася майстерно ховати обличчя.
Коли Данило з друзями проносився повз неї, вона низько схилялася над відром.
Але вона бачила все: як він сміється, як підтягує рюкзак, як забуває зав’язати шнурки. Серце її завмирало від ніжності.
— Бабусю? — одного разу вона почула тихий голос. Вона завмерла. Це був Данило. Він стояв біля роздягальні, де вона саме протирала підлогу. — Бабусю Софіє, це ви? — хлопчик дивився на неї з недовірою.
Вона швидко озирнулася — навколо нікого не було.
— Тссс, Данилку. Мовчи, золотий мій. Це я. Тільки мамі ні пари з вуст, добре? Це наша таємниця. Вона витягла з кишені халата невелике яблуко — справжнє, домашнє. — Ось, тримай. Біжи на уроки.
Хлопчик схопив яблуко, швидко обійняв її і втік.
Софія Степанівна стояла посеред коридору, стискаючи швабру, і відчувала, як по її обличчю течуть сльози радості.
Вона не була «викреслена». Вона була тут, у самому центрі життя.
Проте таємниці в невеликих громадах живуть недовго. Конфлікт вибухнув холодного листопада.
Данило застудився, і Марта сама приїхала за ним до ліцею, бо Юрій був у відрядженні.
Вона йшла коридором, стукаючи підборами по ідеально чистій плитці. Її дратувало все: і недуга сина, і робочі справи, що накопичилися.
Раптом вона побачила жінку, що мила підлогу біля медпункту. Постать здалася їй болюче знайомою.
— Мамо? — Марта зупинилася, наче вкопана. — Що це за маскарад?
Софія Степанівна повільно розігнулася. Її обличчя було втомленим, під очима залягли темні тіні, але погляд був незламним.
Синій халат висів на ній, як лати.
— Це не маскарад, Марто. Це робота. Я тут працюю вже півтора місяця.
— Ти миєш підлогу в школі моєї дитини? — голос Марти перейшов у шепіт, сповнений жаху. — Ти розумієш, як це виглядає? Ти хочеш мене зганьбити перед усіма вчителями? Щоб усі казали, що Марта довела матір до злиднів?
— Мені байдуже, що скажуть твої вчителі! — Софія Степанівна кинула ганчірку у відро, і брудна вода хлюпнула на підлогу. — Ти заборонила мені бачити внуків. Ти виставила мене за двері, наче я шкідник. Але я їхня бабуся! І якщо єдиний спосіб бачити дитину — це мити за нею підлогу, то я буду це робити!
— Ти недобре робиш, мамо, — Марта відступила на крок, дивлячись на матір як на чужу людину. — Це не нормально. Ти не поважаєш моє право на приватність, на виховання. Ти лізеш скрізь, де тебе не просять.
— Я лізу, бо ти холодна, як крига! — кричала Софія Степанівна, вже не стримуючись. Коридор ліцею наповнився її голосом. — Ти зі своїми правилами забула, що дітям потрібна безумовна любов, а не графіки харчування! Ти відрізала мене, але ти не зможеш відрізати мою любов. Я тут була, коли Данилко плакав через двійку, я бачила, як він радів перемозі у футбол! А ти де була? На нарадах?
Навколо почали збиратися люди — вчителі, техпрацівники, кілька старшокласників.
Марта відчувала, як її обличчя горить від сорому.
Вона схопила Данила за руку, який щойно вийшов з медпункту, і потягла його до виходу.
— Завтра ж звільнишся. Якщо я побачу тебе тут ще раз — я тобі не пробачу цього.
Дім Марти занурився в морок. Юрій повернувся з відрядження і застав дружину в стані смутку.
Вона розповіла йому все, очікуючи підтримки, але Юрій мовчав. Він довго дивився у вікно на голі віти дерев.
— Знаєш, Марто, — сказав він нарешті. — Я бачив твою маму сьогодні. Вона не знала, що я приїхав раніше, і я спостерігав за нею через скляні двері вестибюля, коли вона не бачила нас.
— І що? Ти теж вважаєш це нормальним?
— Ні, це не нормально. Але я бачив її руки. Вони були червоні від холодної води та миючих засобів. Вона — жінка, яка все життя керувала людьми, яка звикла до поваги, вона стояла на колінах і відтирала жуйку з-під парти, щоб тільки почути сміх нашого сина на перерві. Це не безумство, Марто. Це відчай. І цей відчай створили ми з тобою.
Марта хотіла заперечити, але слова застрягли.
Вона згадала свою маму — завжди горду, трохи владну, але таку, що завжди першою бігла на допомогу, коли Марта недужала в дитинстві.
Вона згадала, як мама пекла їй пиріжки в гуртожиток, хоча Марта вже тоді була «сучасною» і казала, що це немодно.
Тієї ночі Марта не спала. Вона дивилася на сплячого Данила і думала про те, що правила — це добре, але вони не повинні ставати стіною, за якою зникають живі люди.
Через два дні Марта сама приїхала на Личаківську.
Софія Степанівна відчинила двері не одразу. Вона була в старому халаті, зігнута, як ніколи.
— Прийшла перевірити, чи я звільнилася? — запитала вона сухо.
— Мамо, — Марта зайшла в коридор і відчула знайомий запах дитинства: кориця та старі книги. — Юрій розповів мені про твої руки.
Софія Степанівна заховала руки в кишені халата.
— Ну, руки як руки. Робочі.
— Мамо, я не хочу сваритися. І не хочу, щоб ти мила підлогу. Це було занадто з обох сторін.
Марта дістала з сумки невеликий блокнот.
— Ось. Це список продуктів, які Данилові можна. Тут і фрукти, і домашнє печиво без цукру, і навіть деякі види зефіру. Я сама навчу тебе його готувати.
Софія Степанівна підняла очі. У них забриніла надія, яку вона так ретельно приховувала.
— І я зможу приходити?
— У суботу. З обіду до вечора. Але з однією умовою: жодних таємниць від мене. Якщо ти хочеш дати йому щось поза списком — дзвони мені. Ми будемо вчитися довіряти одна одній заново. Бо Данилко питав про тебе сьогодні. Він сказав, що «бабуся-фея» дала йому найсмачніше яблуко у світі.
Софія Степанівна нарешті посміхнулася. Це була посмішка переможця, але без зловтіхи.
Вона зрозуміла: щоб повернути сім’ю, їй довелося втратити гордість, а Марті — зрозуміти, що любов не піддається диктатурі.
Того вечора у квартирі на Личаківській знову засвітилося вікно, а на плиті закипів чайник.
Це було лише перше перемир’я у великій родинній війні, але воно давало шанс на справжній мир.
Чи вірно вчинила донька, що просила матір не приходити в їх дім?
Та чи вірно робить бабуся, що дає дітям, що мама не дозволяє, та ще й просить не казати їй?
Фото ілюстративне.
