Надвечір’я в невеликому містечку видалося вогким та вітряним.
Валентина Семенівна саме поралася біля плити, доварюючи борщ, коли тихий, невпевнений стукіт у двері змусив її здригнутися.
На порозі стояла її донька, Ліда. Але це не була та сяюча молода жінка, якою вона пам’ятала її ще місяць тому.
— Мамо, можна нам побути у тебе? — голос доньки тремтів так сильно, що господиня миттєво зрозуміла: трапилося щось непоправне.
За спиною Ліди, наче маленькі тіні, тулилися онуки — семирічний Артемко та п’ятирічна Даринка.
Поруч стояли дві старі валізи, нашвидкуруч набиті речами.
— Що означає «побути»? — Валентина Семенівна повільно витерла руки об кухонний рушник. — Де Сергій?
— Мамо, не при дітях, — Ліда відвела погляд, і по її щоці скотилася важка сльоза. — Можна ми просто зайдемо?
Валентина Семенівна відчула, як підіймається знайоме почуття. Гірке, колюче «я ж казала», яке вона старанно придушувала в собі останні три роки.
Ще на весіллі вона відчула, що зять — людина недобра. Надто солодкі промови, надто легкі обіцянки, надто багато самомилування.
Коли Ліда чекала дитину вдруге, мати прямо застерегла:
«Доню, він не втримає на плечах відповідальність. Такі чоловіки люблять лише свята, а не будні».
— Проходьте, — коротко кинула вона. — Діти, мийте руки. Будемо обідати.
Артемко з Даринкою слухняно пішли до ванної.
Вони були не по-дитячому тихими, відчуваючи важку атмосферу дорослих розмов.
Коли родина сіла до столу, Валентина Семенівна почала розливати гарячий борщ, намагаючись зберегти спокій бодай зовні.
— То де твій «ідеальний» чоловік? — запитала вона, ставлячи тарілку перед донькою.
— Мамо, будь ласка.
— Лідо, мені вже за шістдесят. Я бачила в житті різне. Скажи правду: він пішов?
Донька ледь помітно кивнула. Сльози впали просто в червону рідину борщу.
— До іншої?
Знову кивок.
Валентина Семенівна зітхнула і погладила Артемка по голові. Хлопчик дивився на матір зляканими очима.
— Бабусю, а тато скоро приїде за нами? — тихо спитав він.
— Їж, сонечко, — м’яко відповіла бабуся. — Дорослі справи — то для дорослих вух. Потім поговоримо.
Мовчання за столом було густим, як сметана.
Лише стукіт ложок об кераміку порушував тишу. Діти слухняно їли, а Ліда лише кришила хліб тонкими пальцями.
Коли діти побігли в залу дивитися мультики, Валентина Семенівна сіла навпроти доньки.
— Тепер кажи все як є. Гроші хоч якісь залишив?
— Мамо, ти ж ніби рада! Нарешті можеш вигукнути своє «я ж казала»! — Ліда розсердилася, приховуючи за гнівом глибокий відчай.
— Рада? — Валентина Семенівна відклала ложку. — Ти справді думаєш, що мені приємно бачити твої заплакані очі? Чи мені радісно від того, що мої онуки залишилися без батьківської підтримки?
— Але ти з першого дня його не злюбила!
— Я бачила його вчинки, Лідо. Пам’ятаєш, як він на твій день народження взяв зайвого і заявив, що твоя мати — «пережиток минулого»? Або як він висміював твою сукню, бо вона була не з дорогого бутіка? Чоловік пізнається в дрібницях. Скільки разів він змінив роботу за ці три роки?
Ліда завагалася, рахуючи в думках.
— Шість, чи сім разів.
— А скільки разів приходив додому «під шофе»?
— Часто, — прошепотіла донька, закриваючи обличчя руками. — Останнім часом — майже щодня. Казав, що я його не надихаю, що діти надто галасують, що йому потрібен простір для самореалізації.
Валентина Семенівна важко зітхнула. Вона згадала, як три роки тому намагалася пояснити доньці, що початкове захоплення минає, а повага та відповідальність — це той фундамент, на якому тримається дім.
Ліда тоді кричала, що мати нічого не тямить у «сучасному коханні».
— Лідочко, я не хочу тебе дорікати, — сказала мати спокійніше. — Але він вигнав вас?
— Він сказав, що ми маємо звільнити квартиру до вечора. Виявилося, що житло оформлене на його матір, а вона вже знайшла нових квартирантів. Хоча насправді Сергій просто хоче оселити там ту свою нову розлучницю. Він сказав, що двоє дітей — це «надто великий багаж» для його нового життя.
— «Надто великий багаж»? — Валентина Семенівна відчула гнів. — Власні діти — це багаж?
— Він сказав, що хоче «пожити для себе». Що діти були моїм рішенням, і тепер це мої проблеми.
— Ясно, — Валентина Семенівна підвелася і почала прибирати зі столу. — Значить, він вирішив стати вільним від совісті. Ну що ж, нехай біжить.
Вона мила посуд, а в голові вже вибудовувався план. Квартира у неї невелика, двокімнатна хрущовка, але місця вистачить усім. Онуки будуть у великій кімнаті, Ліда на розкладному дивані. Пенсія невелика, але якщо заощадити — виживуть.
— Значить так, доню. Ви залишаєтеся тут. Назавжди, якщо треба. Ми — родина. А в українських родинах своїх у біді не кидають.
Ліда знову розплакалася, але цього разу це були сльози полегшення.
Ранок почався з дитячого плачу. Маленька Даринка сиділа на дивані, притискаючи до себе старого ведмедика, і схлипувала.
— Чого ти, пташко? — Валентина Семенівна присіла поруч.
— Бабусю, а тато на нас сердиться? Тому він нас не забрав?
Серце старої жінки стиснулося. Як пояснити п’ятирічній дитині, що її батько виявився дрібною душею?
— Ні, маленька. Просто татові треба побути самому, він ще не виріс. А ми з мамою та Артемком — ми завжди поруч. Ми тебе дуже любимо.
На кухні Ліда вже намагалася додзвонитися до роботодавців. Її голос був напруженим, сповненим надії, що швидко змінювалася розчаруванням.
— Так, у мене вища освіта. Ні, діти не будуть заважати. Зрозуміло, дякую.
Вона поклала слухавку і безсило опустила голову на стіл.
— П’ята відмова, мамо. Кажуть, що мами з двома дітьми — це постійні лікарняні. Ніхто не хоче брати на себе такий клопіт.
— Нічого, доню. Хто шукає — той знайде. А що каже цей твій Сергій? Аліменти хоч обіцяв?
Ліда гірко засміялася.
— Він сказав, що офіційно він безробітний. А якщо я подам до суду, він виїде за кордон і я взагалі нічого не побачу. Каже, що зникне зовсім.
— Який же він недобрий чоловік, — тихо промовила Валентина Семенівна. — Пробач, Лідо, але я не можу підібрати іншого слова.
У цей момент на кухню зайшов Артемко. Хлопчик виглядав занадто серйозним для своїх семи років.
— Мамо, а я тепер буду головним чоловіком у домі? — спитав він, дивлячись на матір.
Ліда притиснула сина до себе.
— Так, синку. Ти наша головна опора.
— Тоді я буду допомагати бабусі носити сумки. І не буду просити нову приставку.
Валентина Семенівна відвернулася до вікна, щоб діти не бачили її сліз.
Навіть маленька дитина зрозуміла ситуацію краще, ніж дорослий чоловік.
Через тиждень фінансова ситуація стала критичною.
Гроші, які Ліда встигла забрати з собою, закінчилися. Валентина Семенівна варила пісну кашу, коли Ліда повідомила новину:
— Дзвонив Сергій. Каже, що хоче забрати дітей на вихідні до своєї матері. Обіцяє дати кілька тисяч на продукти, якщо я дозволю.
Валентина Семенівна різко розвернулася:
— Лідо, це недобрий задум! Він хоче викупити право маніпулювати тобою за копійки. Сьогодні він дасть на хліб, а завтра зажадає, щоб ти відмовилася від аліментів чи ще щось гірше.
— А що мені робити, мамо? Діти хочуть фруктів, Артемкові треба нові черевики. Я не можу дивитися, як вони їдять саму кашу!
— Почекай. Не поспішай продавати душу. Я сама з ним поговорю.
Того ж дня Валентина Семенівна поїхала до колишньої свахи. Раїса Федорівна відчинила двері, тримаючи в руці келих ігристого.
Виглядала вона задоволеною життям.
— О, прийшла просити? — єхидно спитала вона. — Мій син тепер вільний птах, знайшов собі молоду, без «причепів». А ваша Ліда нехай тепер сама думає, як годувати своїх дітей.
— Це не «її» діти, Раїсо Федорівно. Це ваші онуки. Ваша рідня. Невже у вас нічого не болить, коли ви знаєте, що вони живуть на копійки?
— Сама винна! Треба було чоловіка втримувати, а не дітьми обкладатися! Мій Сергійко має право на щастя!
Валентина Семенівна подивилася на цю жінку і зрозуміла: яблуко від яблуні впало зовсім поруч. Розмовляти про совість тут було марно.
З кімнати вийшов Сергій. Він був у новому модному костюмі, пахнув дорогим парфумом.
— Валентино Семенівно, — посміхнувся він своєю фальшивою посмішкою. — Ви прийшли домовитися про вихідні? Я готовий платити, але діти мають бачити, як я щасливий. Нехай знають, що в тата все круто.
— Знаєш, Сергію, — спокійно сказала теща. — Ти не батько. Справжній батько — це той, хто захищає. А ти — той, хто тікає. Живи своїм «щастям». Але знай: коли ти станеш старим і нікому не потрібним, не шукай стежки до цих дітей. Бо вони запам’ятають не твій костюм, а те, як вони їли порожню кашу у бабусі.
Вона розвернулася і пішла, не слухаючи прокльонів, що летіли їй у спину.
Коли Валентина Семенівна повернулася додому, вона побачила Ліду, яка буквально світилася.
— Мамо! Мені зателефонувала Оля, моя подруга зі школи. Вона тепер завідувачка приватного садочка. Їй терміново потрібен методист! Зарплата чудова, і Даринку можна взяти в її групу зі знижкою!
Валентина Семенівна відчула, як важкий камінь спадає з плечей.
— Бачиш, доню? Бог не лишає тих, хто має чисте серце.
— А ще, мамо. Я подала заяву на аліменти. І на розділ майна, яке ми купували разом. Адвокат каже, що правда на нашому боці. Я більше не буду боятися його недобрих слів.
Увечері, коли діти нарешті заснули, мати й донька сиділи на кухні за чаєм.
— Знаєш, мамо, — тихо сказала Ліда. — Я так боялася твого «я ж казала».
— А я хотіла це сказати, — чесно визнала Валентина Семенівна. — Але потім зрозуміла: який сенс це робити? Ти сама все зрозуміла. Тепер головне — виростити дітей людьми. Щоб Артемко ніколи не вчинив так із жінкою, а Даринка ніколи не дозволила так із собою поводитися.
— Дякую, що прийняла нас. Що не відвернулася.
— Ти моя дитина. А це — мої онуки. Ми — єдине ціле.
На столі лежав малюнок Даринки.
На ньому була намальована велика хата, квіти і чотири постаті, що тримаються за руки: бабуся, мама, Артемко і вона сама.
Батька на малюнку не було. Дитяча пам’ять швидко відсікає те, що не приносить тепла.
Валентина Семенівна посміхнулася. Життя триває.
Нехай воно буде непростим, нехай доведеться економити і багато працювати, але в цьому домі тепер панувала правда.
А правда — це те, що дає сили стояти на ногах навіть у найсильніший шторм.
Ця історія — нагадування кожному з нас.
Родина — це не просто штамп у паспорті, це відповідальність, яку ми несемо крізь роки.
Як ви вважаєте, чи варто давати другий шанс людям, які зрадили власних дітей?
Чи правильно вчинила мати, не дорікаючи доньці її минулими помилками?
І що мала б зробити Ліда, щоб зберегти свій шлюб?
Чи немає її вини в тому, що чоловік від них пішов?
Фото ілюстративне.
