Затишна недільна тиша на кухні Світлани Петрівни та Івана Сергійовича була густо настояна на ароматі свіжого чаю та солодкого яблучного пирога. Олена, як завжди, принесла десерт і відчувала звичний спокій від цього передбачуваного ритуалу. Її чоловік, Максим, мирно розмовляв із батьком про роботу. Ніщо не віщувало біди.
Світлана Петрівна, господиня з точними, вивіреними рухами, розливала чай. Вона поставила свою чашку на блюдце з неприродно гучним дзвоном і почала:
— До речі, про квартиру. Ми з батьком тут обговорили і дійшли думки. Квартиру твою, Олено, треба продати.
Слова прозвучали як вирок. Олена відчула лише глухе здивування.
— Що? — видихнула вона.
— Продати, — повторила свекруха, пояснюючи щось очевидне. — Однушку можна вигідно збути. На ці гроші, з нашою допомогою, можна взяти двійку чи навіть троячку в новобудові.
Олена, нарешті, змогла сказати щось вголос:
— Який продаж? Яка троячка? Це моя квартира. Вона мені від бабусі дісталася.
Вона подивилася на Максима, шукаючи захисту, але він мовчав, розглядаючи візерунок на скатертині. Його мовчання було оглушливим.
— Твоя, не твоя… Ви ж сім’я. Все спільне. Ми маємо думати про ваше майбутнє, — втрутився Іван Сергійович.
— Це не порада! — вигукнула Олена, схоплюючись зі стільця. — Це вирок! Ви вирішили за мене долю моєї квартири?
Вона знову глянула на чоловіка: — Максиме! Скажи щось!
Він підняв очі, і в них була лише розгубленість і бажання, щоб це швидше закінчилося.
— Мамо, може, не треба зараз? — тихо промовив він.
— Що значить «не треба»? Ми для вас стараємося! — спалахнула свекруха. — А ти, дочко, не роби жертви. Все для вашого ж блага.
Олена відчула пекучу зраду.
— Мій добробут — це щоб мене залишили у спокої в моєму ж домі! — сказала вона, ледь стримуючи сльози. Вона вибігла з кухні.
За дверима вона почула обурений голос свекрухи, але найболючішою була тиша Максима.
Дорога додому минула у могильній мовчанці. Олена відчувала, як її б’є струмом від зради чоловіка, який не став на її захист. У їхній, Олениній, квартирі вона нарешті порушила тишу.
— І що це було, Максиме? Ти взагалі розумієш, що тільки-но сталося?
Він вийшов із кухні, уникаючи її погляду.
— А що таке? Батьки запропонували варіант. Не сподобалося – сказала б спокійно.
— Спокійно? Мені оголосили, що я маю продати свою квартиру! — її голос зірвався. — Вони ухвалили вирок, і ти сидів і мовчав!
Максим нарешті подивився на неї, в його очах була втома і роздратування.
— Вони радять. І їхня порада не позбавлена сенсу. Троячка — це хороша інвестиція. А ця однушка… стара, все одно довелося б думати про переїзд.
— Це мій дім! Це не актив у портфелі! — вона підвищила голос. — Ти що, з ними це заздалегідь обговорював?
Він відвів погляд.
— Я просто… вони запитали мою думку, я сказав, що теоретично це непогана ідея, — пробурмотів він. — Вони ж не зі зла. Мама вже навіть рієлтора знайшла…
Готовий план. Рієлтор. Все вирішено. Олена відчула, як її світ тріскає.
— Ти все драматизуєш, Олено! — Максим перейшов у контратаку. — Ніхто тебе не принижує. Сім’я намагається знайти оптимальне рішення. Але ти завжди маєш показувати свій характер!
— Йдеться про мою власність! Чому твої батьки мають право голосу? І чому ти, мій чоловік, не захистив мене?
— Вони ж батьки, вони життя прожили! — виправдовувався він.
— А я хто? Я твоя дружина! — вона різко розвернулася і пішла до спальні.
Три дні в квартирі панувала крижана тиша. Максим уникав її, йдучи раніше і повертаючись пізніше. Квартира перетворювалася на клітку.
На четвертий день, у суботу, Максим рано втік, забувши свій телефон на раковині. Олена, виправдовуючи себе відчаєм, ввела пароль (день народження його матері). Її погляд упав на чат “МАМА”.
Повідомлення були свіжими:
Світлана Петрівна (1 година тому): Не запізнися, синку. Важливо обговорити детально.
Максим: Я встигну.
Світлана Петрівна: І не проговори їй нічого. Тримаємо позицію.
Максим: Я зрозумів.
Вона перегорнула чат далі:
Світлана Петрівна: (у ніч на понеділок): Не хвилюйся, вона охолоне і погодиться. Головне – умовити її підписати договір. Щойно гроші будуть у нас на рахунку, все піде за нашим планом. Не підведи, синку.
“Гроші будуть у НАС на рахунку”. “Наш план”. Це була не порада. Це була змова. Холодна, розважлива змова, у якій її чоловік був активним учасником.
Паніка стиснула легені. Вона почала сповзати на підлогу, а потім, зібравшись, набрала номер своєї подруги, юриста, Ольги.
— Оль… Вони хочуть забрати все. Вони мене обкрадають! — задихаючись, виклала Олена всю історію та зачитала повідомлення.
Ольга миттєво стала зібраною та професійною.
— Слухай мене уважно, Олено. Перше — заспокойся. Істерика — твій головний ворог. Друге — ти не мусиш показувати, що щось знаєш. Жодним словом.
— Але як?
— Терпіння. Зараз вони впевнені, що ти просто ображена овечка. Це їхнє слабке місце. Твоє завдання зараз – зробити вигляд, що ти змирилася. Що ти обміркувала їхню «пропозицію» і готова її обговорювати. Нам потрібно вивести їх на чисту воду та зрозуміти, яку саме пастку вони готують. Юридично вони безсилі. Квартира твоя, і лише твій підпис має значення.
Олена, завдяки логічному тону подруги, відчула, як паніка поступається місцем холодній, цілеспрямованій люті.
— Добре, — сказала вона. — Я робитиму вигляд, що нічого не знаю.
— Молодець. Це — війна. Тільки буде непросто. Але ми виграємо, — підсумувала Ольга.
Олена прибрала телефон, стерла історію дзвінків і пішла до вікна. Вона більше не була жертвою. Вона була бійцем, який щойно отримав розвіддані.
Наступного дня Олена зустрілася з Ольгою в кафе. Ольга принесла папку з документами та аналізом ситуації.
— Запам’ятай, — наголосила Ольга. — Квартира у твоїй одноосібній власності, отримана у спадок. Ні чоловік, ні його батьки не мають на неї жодних прав. Вони можуть лише обдурити чи зламати тебе, щоб ти поставила підпис.
— Яка пастка найімовірніша?
— Договір купівлі-продажу з відстроченням платежу. Ти підписуєш, квартира переходить покупцеві, а гроші надходять не одразу, а за кілька місяців. Або, що гірше, вони оформлять угоду так, щоб гроші надійшли на рахунок твого чоловіка чи його батьків. І ти залишишся без квартири і без грошей.
Олена зблідла.
— Вони можуть піти на це? Це ж шахрайство!
— У сфері нерухомості такі схеми непоодинокі, — констатувала Ольга. — Твоя зброя — це твоє право власності та твоє небажання підписувати будь-що без незалежного юриста. Грай вдовгу. Погоджуйся, кивай, роби вигляд, що обмірковуєш їхню «вигідну пропозицію».
— А Максим?
— Він є частиною проблеми. Твоє завдання — нейтральна спокійність. Скажи, що все обдумала та готова вислухати. Він чекає скандалів. Спокійна, розважлива дружина — це не за їхнім сценарієм.
Олена отримала від Ольги план дій: повна інформаційна мовчанка, жодних підписів і фіксація всіх розмов (спроби увімкнути диктофон). Страх змінився рішучістю.
Повернувшись додому, Олена відчувала себе акторкою на сцені. Вона вибудувала на обличчі вираз втомленої покірності. Максим був удома, чекаючи на продовження сварки.
— Я сходила погуляла, подумала, — тихо почала Олена, дивлячись у вікно. — Може, ти і твої батьки мають рацію. Я, мабуть, надто емоційно все сприйняла.
Максим відчув неприховане полегшення.
— Тобто, ти готова обговорювати?
— Я готова слухати, — поправила Олена, дозволяючи собі слабку, стомлену посмішку. — Я не хочу бути на заваді нашій родині. Для нашого майбутнього.
Його обличчя просвітліло. Він був майже щасливий.
Наступного дня зателефонувала Світлана Петрівна. Голос її був медово-дбайливий, сповнений тріумфу.
— Яка я рада, що ти нарешті побачила розум! Я вже дещо придивилася! І рієлтор, один мій добрий знайомий, готовий з нами працювати.
— Добре, — погодилася Олена. — Давайте зустрінемося.
У суботу на кухні свекрухи знову обговорювалися новобудови. Олена вдавала, що зацікавлена.
— А як же відбуватиметься сама угода? — ніби ненароком запитала Олена.
— Ми з Іваном усе візьмемо на себе, — посміхнулася Світлана Петрівна. — У мене є перевірений нотаріус, ми з ним давно співпрацюємо. Усі документи він підготує, тобі лише підписати залишиться.
Іван Сергійович додав: — Твоя річ — підписати папірці і переїхати.
— Добре, — тихо сказала Олена, опускаючи очі. — Я вам довіряю.
Ця фраза привела свекруху в захват. Вона випромінювала перемогу. План працював. Олена отримала головний козир — інформацію про їхнього «перевіреного» нотаріуса.
Наступного дня Олені несподівано зателефонував Іван Сергійович. Він рідко дзвонив сам.
— Олено, мені хотілося б зустрітися. Поговорити по душах. Без Свєти, без Максима, — його голос звучав стомлено.
Вони зустрілися в кафе. Іван Сергійович виглядав старим і пом’ятим.
— Я знаю, що вся ця історія… давить на тебе. Але… зараз у нас складний період. Зі здоров’ям. У Свєти проблеми. Серйозні. Потрібна операція. Дорога.
Ось він — новий, підлий хід.
— Ми не хотіли тебе лякати, вантажити. Тому й говорили про інвестицію. Але насправді ці гроші дуже потрібні. Лікування, — він благально подивився на неї. — Сім’я — це найважливіше. Ми всі повинні триматися разом.
Олена відчула страшну невпевненість. А якщо це правда?
— Яка саме операція? Що за діагноз? — запитала вона, намагаючись зберегти нейтральний тон.
Його відповідь була ухильною.
— Ну… це по-жіночому. Важко все. Лікарі кажуть, треба терміново.
— Ви не проти, якщо я сама поговорю зі Світланою Петрівною про діагноз?
— Ні! — він різко смикнувся. — Тобто… вона не хоче, щоб хтось знав. Вона дуже переживає.
Брехня. Цинічна маніпуляція, розрахована на її жалість. Вони були готові розіграти карту невиліковної хвороби.
— Добре, Іване Сергійовичу, — сказала Олена, підводячись. — Я все почула. Я подумаю.
— Тільки, будь ласка, жодного слова Максимові, — попросив він. — Світлана не веліла йому говорити.
Олена пообіцяла, але її жалість змінилася холодною зневагою. Всі вони були однією командою.
Нарешті, настала середа. Максим повернувся з роботи в піднесеному настрої, несучи в руках щільну папку.
— Все готово! Мама з татом попрацювали. Сьогодні ввечері прийдуть, підпишемо всі папери! Ти не повіриш, нотаріус — просто геній!
Він поклав папку на стіл. Олена відчула, як серце загрюкало. Це був момент істини.
— Я можу подивитися? — спокійно спитала вона.
— Звісно! — він відсунув папку до неї. — Там усе чисто, лише формальності.
Олена взяла папку. Вона дозволила собі побіжно переглянути перші сторінки, щоб не викликати підозр, а потім звернула увагу на те, що шукала.
У розділі «Реквізити для отримання коштів» був зазначений не її рахунок, а рахунок Максима. А в додатковій угоді, написаній дрібним шрифтом, був пункт: «Сторона Продавця (Олена) уповноважує Сторону Покупця здійснити розрахунок шляхом переказу коштів на рахунок свого чоловіка, Максима, з подальшим їх розподілом на розсуд сім’ї».
“Розподілом на розсуд сім’ї”. Це була їхня схема. Гроші йдуть Максиму, а далі – на їхні потреби, її ж залишають ні з чим.
Олена закрила папку. Її обличчя стало кам’яним.
— Отже, Максиме, — голос її пролунав дзвінко. — Ти не просто зрадник. Ти шахрай.
Він здригнувся, його обличчя сполотніло.
— Про що ти? Які шахрайства?
— Не грай ідіота, — вона постукала пальцем по папці. — Я знаю про ваш “план”. Про те, що гроші мають надійти “на наш рахунок” — тобто рахунок твоєї родини. Я знаю про твою «хвору» маму та твою участь у цьому цинічному фарсі.
Він підскочив: — Ти що, копалася в моєму телефоні?! Ти… ти не мала права!
— Ти мене обкрадав! — її голос став настільки гучним, що задзвеніли шибки. — І моє право — захищати свій дім. Ви думали, що я — дурна овечка, яка просто «підпише папірці»?
Олена підійшла до шафи і витягла заздалегідь зібрану валізу.
— Я нічого не підпишу. На цій квартирі ти і твої батьки можете поставити жирний хрест.
— Куди ти?! Що ти робиш?! — Максим кинувся до неї.
— Я їду. Ти можеш передати своїй мамі, що її «перевірений нотаріус» виявився не таким уже й перевіреним. А її син більше не мій чоловік. У нас немає спільного майбутнього. У нас немає спільного майна. У нас немає спільних грошей. У нас немає спільної родини. У нас залишиться лише спільний юрист, — усмішка Олени була холодною, як лід. — Це буде Ольга. Вона вже має всі копії документів і всі наші з тобою докази.
Вона різко повернулася і, піднявши валізу, пішла до дверей. Максим стояв посеред вітальні, розгублений, розбитий, більше не бачачи обрисів свого “плану”.
— Олено! Схаменися! — кричав він, але вона вже відкрила двері.
— Скажи мамі, щоб вона йшла по свої гроші іншим шляхом, — сказала Олена, дивлячись на нього востаннє. — Моя фортеця встояла.
Вона грюкнула дверима, залишивши за собою не тільки зрадника, а й минуле життя, яке ледь не перекреслили жадібність та брехня. У неї не було грошей від продажу, але вона мала свій дім, свою гідність і, головне, свободу від таких недоброзичливих і підлих родичів.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
