Ганна Петрівна стояла біля плити, вправно перевертаючи на пательні золотисті сирники.
У повітрі пахло ваніллю та затишком — тим самим ароматом дому, який вона плекала все життя.
Раптом вхідні двері з гуркотом відчинилися, змусивши жінку здригнутися.
— Мамо, мені терміново потрібно п’ять тисяч! — Сергій влетів на кухню, навіть не скинувши брудного взуття.
Він кинув ключі від машини на обідній стіл, застелений чистою скатертиною.
Ганна Петрівна повільно відклала лопатку, відчуваючи, як на душі стало важко.
— Сергійку, синку, доброго дня. Що трапилося? Ти налякав мене.
— Двигун «застукав»! — він нервово зачесав пальцями волосся. — Завтра треба везти на СТО, майстер сказав, без передоплати навіть не гляне. А ти ж знаєш, Оксана в декреті, у нас кредитна картка вже в мінусах. Ми ледь кінці з кінцями зводимо.
— Але ж, Сергію. — Ганна Петрівна розгублено подивилася на сина. — Пенсія лише післязавтра. У мене зараз на картці майже порожньо.
— Післязавтра?! — він почав міряти кухню кроками, ледь не зачепивши вазу на тумбі. — Мамо, ти жартуєш? Мені машина для роботи потрібна! Якщо я завтра не віддам її в ремонт, я за тиждень клієнтів розгублю. Ти хочеш, щоб твій син залишився без копійки?
Ганна вимкнула конфорку.
Її пальці помітно тремтіли, тому вона сховала їх у кишені фартуха.
Пенсія у неї 6300 гривень.
— Сергійку, ну зачекай два дні, це ж не вічність.
— Майстер чекати не буде! У нього черга на місяць вперед, він мене ледь втиснув по знайомству! — Сергій розпалювався дедалі більше.
— Добре, заспокойся, — вона зітхнула, намагаючись зберегти самовладання. — Щойно вранці прийдуть гроші, я тобі зателефоную. Одразу перекажу.
Син невдоволено хмикнув, але трохи заспокоївся.
— Дивись, не забудь. Це справді питання дуже важливе для мене.
Він розвернувся, щоб піти, але Ганна Петрівна встигла підхопити контейнер:
— Синку, візьми сирників. Свіжі, ще гарячі. Оксані передаси.
— Немає часу, мамо, — кинув він через плече, уже зачиняючи за собою двері.
Апетит зник миттєво.
Ганна Петрівна сіла на табурет, дивлячись на недосмажену вечерю.
У тиші квартири цокання старого годинника здавалося занадто гучним.
Ближче до вечора озвався телефон.
Це була Оксана. Її голос у слухавці завжди був таким приторно-ніжним, що Ганні Петрівні іноді ставало ніяково.
— Ганно Петрівно, люба, добрий вечір! — щебетала невістка. — Сергійко сказав, що ви врятуєте нас із цією нещасною машиною. Ви ж допоможете, правда? Без коліс нам зараз ніяк — то в поліклініку з малим, то на закупи.
— Звичайно, Оксаночко. Післязавтра пенсія надійде, і я все віддам.
— Ой, а раніше ніяк? — тон невістки миттєво став холоднішим, у ньому прорізалися металеві нотки. — Просто Дмитро, той майстер, сказав, що йому запчастини треба сьогодні замовляти. Незручно перед людиною виходить.
— Оксано, у мене в гаманці лишилося вісімсот гривень. Я б і рада, але.
— Ну добре, що ж поробиш, — Оксана зітхнула так тяжко, ніби Ганна Петрівна щойно повідомила про світову катастрофу. — Будемо чекати. Тільки ви точно-точно не забудьте. Сергій дуже на вас розраховує.
Поклавши слухавку, Ганна довго дивилася в одну точку.
Вісімсот гривень.
А попереду — оплата за опалення, яка цього місяця була космічною, та й ліки від тиску закінчувалися.
Вона прикинула в голові: якщо не купувати м’яса і обійтися кашами, то до двадцять другого числа дотягне. Головне — допомогти дітям.
Наступного ранку Ганна Петрівна була біля відділення банку ще до відкриття.
Вона сподівалася, що, можливо, виплати прийдуть раніше.
— Наступний! — вигукнула дівчина за скляною перегородкою.
Ганна підійшла, простягаючи свою пенсійну картку.
— Доброго дня. Перевірте, будь ласка, чи не було надходжень? Мали вчора ввечері прийти.
Операторка кілька секунд клацала клавіатурою, а потім підняла втомлений погляд:
— У нас технічний збій у центральній системі виплат. Затримка по всій області на три-чотири дні.
Ганна відчула, як підлога під ногами хитнулася.
— Як на три дні?! Але мені обіцяли. У мене син чекає, там ремонт нагальний!
— Вибачте, пані, це не від нас залежить. Гроші будуть не раніше двадцять п’ятого числа.
Вона вийшла на вулицю, де пронизливий вітер одразу забрав залишки тепла. Ноги стали важкими, наче налиті свинцем.
Три дні. Ще три дні невизначеності. І найстрашніше — розмова з Сергієм.
Вона набрала його номер тремтячими пальцями.
— Мамо, ну що? Гроші на картці? — він навіть не привітався.
— Сергійку, синку. Там у банку збій. Кажуть, затримка на три дні. Раніше двадцять п’ятого не буде.
— Що?! — Сергій закричав так, що перехожі почали озиратися. — Мамо, ти знущаєшся? Я вже машину розібрав! Я майстру слово дав!
— Сергію, я не винна, це системна помилка.
— Мені байдуже на їхні помилки! — він майже вив у трубку. — Знайди гроші! Позич у когось! У сусідки своєї, Тетяни, вона ж постійно тобі хвалиться, що діти їй допомагають! Мені потрібна робоча машина, мамо!
— Сергійку, я спробую.
— Не пробуй, а роби! — він обірвав дзвінок.
Ввечері Ганна сиділа на кухні у Тетяни Іванівни.
Та розливала запашний чай із липою, намагаючись заспокоїти подругу.
— Ганно, ти на себе не схожа. Обличчя біле, як крейда, — Тетяна підсунула до неї тарілку з печивом. — Знову Сергій щось вигадав?
— Та ні, Таню. Просто пенсію затримали. А дітям на машину треба. Терміново.
— Терміново? — Тетяна гірко посміхнулася. — А минулого місяця що було? На новий телефон Оксані? Чи на той відпочинок у горах, на який вони тебе навіть не покликали, хоч ти гроші дала?
— Тетяно, ну вони ж молоді.
— Ганно, прокинься! — подруга рішуче поставила чашку. — Скільки можна? Ти віддаєш їм усе до копійки. А вони? Сергій хоч раз запитав, чи є в тебе що їсти? Чи купила ти собі ті дорогі таблетки для серця?
Ганна опустила погляд.
— Вони повертають іноді. Просто зараз у них кредит, важко.
— Важко? — Тетяна хмикнула. — Вчора бачила твою Оксану біля салону краси. Нігті як у пави, вії наклеїла — це ж не триста гривень коштує. А ти тут на хлібі економиш.
— Можливо, їй для впевненості треба.
— Досить! — Тетяна накрила долоню подруги своєю. — Ганно, ти для нього не мати, а безвідсотковий кредит. Він їде на тобі, як на робочій коняці.
Телефон Ганни знову задрижав. Сергій.
— Ну що, знайшла?
— Синку, я ще не встигла.
— Що ти робила весь день?! Мамо, це не іграшки! Машина стоїть розібрана!
— Сергію, я намагаюся.
— Твої «намагання» мені в бак не заллєш! — він кинув трубку.
Через хвилину прийшло повідомлення від Оксани:
«Ганно Петрівно, ми дуже сподіваємося на вашу мудрість. Не хочеться починати сварки через такі дрібниці, але Сергій дуже нервує».
Ганна поклала телефон екраном донизу.
— Бачиш? — Тетяна похитала головою. — Тиснуть, як пресом. Ганно, я позичу тобі грошей. Але не для них. Візьми на ліки, на продукти. А йому скажи — немає.
— Не можу, Таню. Він мій син. Останнє віддам, аби йому було добре.
Вночі Ганна Петрівна не могла заснути.
Вона рахувала. Вісімсот гривень.
Якщо заплатити за світло, лишиться нуль. Ліки — ще вісімсот. Математика не складалася.
Вона встала, підійшла до книжкової полиці.
Там, за старим томиком української поезії, лежав конверт.
Вона збирала ці гроші майже півтора року — по триста, по п’ятсот гривень з кожної виплати.
«На чорний день», — казала вона собі.
Там було рівно 5 тисяч. Її страховка на випадок хвороби чи раптової потреби.
Вона довго тримала ці купюри в руках.
Вони пахли папером і її власною відмовою від маленьких радощів.
— Ну от, мабуть, цей день і настав, — тихо промовила вона.
Вона набрала сина.
— Сергійку, у мене є 5 тисяч. Це все, що я змогла назбирати за довгий час. Це моя заначка. Приїдь, забери.
— 5? Там майстер розібрав і каже, що вже 10 тисяч потрібно, — він помовчав. — Мамо, ти ж казала що допоможеш нам. Ну добре, хоч так. Зараз заскочу.
Через п’ятнадцять хвилин він уже був під дверима.
Навіть не зайшов до хати.
— Давай швидше, бо майстер чекає.
Він перерахував гроші, скривився, сунув конверт у кишеню і пішов.
Жодного «дякую». Жодного «як ти, мамо?».
Тільки звук мотора, що віддалявся.
Ганна залишилася стояти в коридорі.
Конверт, який вона берегла так довго, зник за секунди. Вона підійшла до вікна, щоб провести його поглядом.
І тут її серце ніби зупинилося.
Навпроти її будинку було невелике кафе — «Затишок».
Через велике вітринне скло Ганна Петрівна чітко побачила знайому постать.
Це був Сергій. Але він не поїхав до майстра.
Він сидів за столиком із двома друзями.
На столі стояло кілька пляшок, велика тарілка з м’ясним асорті, якісь закуски.
Сергій голосно сміявся, щось емоційно розповідав, активно жестикулюючи тими самими руками, якими щойно брав її «чорний» конверт.
Ганна відчула, як світ навколо неї стає нереальним.
Вона не відчувала ні гніву, ні страху — лише дивну, крижану порожнечу.
Вона накинула пальто на нічну сорочку, сунула ноги в черевики і вийшла на вулицю.
Холод більше не лякав її. Вона перетнула дорогу і штовхнула двері кафе.
Усередині було тепло, грала якась поп-музика.
Друзі Сергія першими помітили літню жінку, яка завмерла біля їхнього столика.
Сергій обернувся, і його обличчя вмить стало землистим.
— Мамо? Ти що тут робиш? — він намагався сховати пляшку за тарілку.
Ганна мовчала.
Вона дивилася на стіл. На соковиті стейки, ціна яких дорівнювала її тижневому раціону.
На друзів, які ніяково відводили очі.
— Мамо, я просто зустрів хлопців, ми на хвилинку, — почав він виправдовуватися, але голос зрадницьки дрижав.
— Скільки коштує ця вечеря, Сергію? — голос Ганни був тихим, але він прорізав музику в кафе, як лезо.
— Мам, ну чого ти починаєш.
— Я віддала тобі гроші, які збирала півтора року. Я не купила собі ліки, щоб ти міг «віддати машину в ремонт». А ти тут «ремонтуєш»?
Один із друзів Сергія, не витримавши напруги, встав:
— Серьога, ми, мабуть, підемо.
— Сидіть, — Ганна навіть не подивилася на них. — Дивіться на свого друга. Дивіться, як він купує вам пляшку за гроші своєї матері, якій завтра не буде за що купити хліба.
— Мамо, нічого не говори! Не сором мене при людях! — Сергій встав, його очі налилися люттю.
— Соромити? — Ганна гірко посміхнулася. — Мені більше не соромно. Мені страшно. Страшно, що я виростила людину, для якої моя старість — це просто зручний банківський рахунок.
Вона розвернулася і пішла до виходу.
— Мамо! Почекай! Я все поверну! — крикнув він їй у спину.
— Не треба, Сергію, — вона зупинилася біля дверей, не обертаючись. — Ти вже все повернув. Ти показав мені ціну своєї любові. Вона коштує рівно одну вечерю в кафе.
Вдома Ганна Петрівна сіла на диван.
Дивно, але їй стало легше. Ніби величезний нарив нарешті луснув, звільняючи від болю.
Наступного ранку прийшло СМС: пенсія зарахована.
Вона пішла в банк, зняла гроші.
Заплатила за всі комунальні послуги. Купила ліки.
Потім зайшла в кондитерську і купила свій улюблений торт, який не дозволяла собі вже кілька років.
Коли подзвонив Сергій, вона спокійно взяла трубку.
— Мамо, пробач. Я був не правий. Мені справді треба було.
— Сергію, — перебила вона його спокійним, рівним голосом. — Я тебе прощаю. Але від сьогодні мої гроші — це тільки мої гроші. Ти дорослий чоловік. У тебе є руки, ноги і дружина. Вирішуй свої проблеми сам.
— Але ж ми сім’я!
— Сім’я — це коли піклуються одне про одного, а не коли один висмоктує життя з іншого. Приходь до мене в гості, якщо захочеш побачити матір. Але якщо захочеш грошей — краще не дзвони.
Вона поклала трубку і вперше за довгий час відчула справжню свободу.
Ввечері вона знову була у Тетяни.
На столі лежав буклет — санаторій у Трускавці.
— Таню, дивись, — Ганна ткнула пальцем у фото гарного басейну. — Поїдемо влітку туди?
Тетяна здивовано підняла брови:
— Ганно? А як же Сергій?
— Сергій тепер великий хлопчик, — Ганна Петрівна посміхнулася і відкусила шматочок торта. — А я нарешті хочу пожити для тієї жінки, яку так довго ігнорувала. Для самої себе.
Тетяна обійняла подругу, і в маленькій кухні знову запахло липовим чаєм та надією.
Мати так легко пробачила сина. Але чи можна пробачити за таке.
Чи можна спокійно жити і знати, що тобі допоможуть на старості років тоді, коли від тебе вже зараз діти відвертаються?
Чи можна на таку людину сподіватися? Чи краще матері собі вже зараз шукати якийсь варіант, бо ні син, ні невістка, її ніколи не доглянуть?
Фото ілюстративне.
