— Ти маєш мені допомогти! — випалила Аліна, підвищуючи голос. — Ти моя мама чи хто? Мені треба терміново оплатити оренду. Швидше, мамо!
— Невже ти не розумієш, що твій Артем — копія твого батька? — казала доньці Світлана, ледь стримуючи відчай. — Такий самий непередбачуваний і схильний до зловживань. Аліно, одумайся! Переїдь до мене, віднови навчання, влаштовуй своє життя. У тебе ще є можливість змінити все. Я тебе не кину, допоможу стати на ноги.
Шестирічна Світлана прокинулася посеред ночі від гучних вигуків. Спочатку вона почула приглушений гул, ніби хтось лаявся вдалині, але потім голоси стали голоснішими і виразнішими. Дівчинка натягла на голову ковдру і затремтіла від страху — батько знову прийшов додому напідпитку. Це повторювалося не вперше, і Світлана знала, що за цим буде скандал.
У сусідній кімнаті мама Світлани, Олена, щось тихо говорила чоловікові, намагаючись заспокоїти його. Але Володимир, її чоловік, був невблаганний. Він кричав, щоб дружина та дочка забиралися з дому, що він більше не хоче їх бачити.
Світлана акуратно визирнула зі своєї кімнати. Вона обережно пройшла в коридор, намагаючись не шуміти. На кухні горіло яскраве світло. Там стояли троє: мати, батько та якась незнайома жінка. Мама плакала, тихо схлипуючи, а батько, навпаки, здавався задоволеним. Він обіймав незнайомку і казав, що це його нова дружина, і вона тепер житиме в його будинку.
— Забирайтеся! — кричав Володимир, тицяючи пальцем у бік Олени, — я вас бачити не хочу! Це мій дім, і я вирішую, хто тут житиме, а хто ні!
— Володю, схаменись! — благала Олена, витираючи сльози, — куди ми підемо вночі? А Світланка як?
— Мені все одно! — відповів Володимир, — це не мої проблеми! До мамки своєї шуруй, хай вона тебе й жаліє.
Незнайома жінка зневажливо дивилася на Олену. Вона була молодша і набагато привабливіша, ніж мама Світлани.
— Не принижуйся перед ним, Олю, — сказала вона з посмішкою, — йди, поки він тебе зовсім не образив. Невже тобі хочеться, щоб тебе та дівку твою силоміць виставили?
Тієї ночі Світлана так і не заснула. Півночі вона з мамою збирала речі, складаючи їх у сумки та валізи. Олена діяла швидко та рішуче, намагаючись не привертати уваги чоловіка.
— Усе буде добре, доню, — шепотіла Олена, обіймаючи Світлану, — ми обов’язково впораємось.
Незважаючи на свій юний вік, Світлана розуміла, що відбувається. Батько їх вигнав. І тепер вони залишилися без даху над головою.
Олена та шестирічна Світлана, зіщулившись від ранкової прохолоди, сиділи на лавці біля будинку. До світанку залишалося зовсім небагато, але час тягнувся болісно повільно. Олена обіймала доньку, намагаючись зігріти її своїм теплом. Виїхати до батьків, у далеке село, вона не могла — не було грошей на квиток. Світлана, сонно моргаючи, притискалася до матері.
— Мам, а скоро сонечко? Я замерзла, — прошепотіла вона.
— Скоро, доню, скоро, — Олена гладила її по голові, намагаючись стримати сльози, — зараз зігріємось.
Коли перші промені сонця торкнулися верхівок дерев, Олена піднялася з лави, взяла Світлану за руку і повела її до сусіднього будинку. Там мешкала Галина, самотня жінка років п’ятдесяти, яка тримала невелике господарство. Олена знала, що Галина рано встає, щоб доїти корову.
Стукати довелося довго. Галина вийшла на ґанок і насупилась.
— Оленочко, ти чого так рано? Щось сталося?
— Галино Іванівно, пустіть нас погрітися, будь ласка, — Олена опустила очі.
Галина, добра і жаліслива жінка, одразу зрозуміла, що щось не так.
— Та що ти стоїш! Заходьте швидше!
Вона завела їх у будинок, посадила на кухні, швидко накрила стіл. Після сніданку Галина поклала Олену та Світлану спати у маленькій кімнаті. Вони проспали майже до обіду. Прокинувшись, Олена побачила, що Галина клопочеться по господарству.
— Ну, розказуй, що в тебе сталося? — запитала Галина, сідаючи поряд із нею на лаву.
Олена, запинаючись і ковтаючи сльози, розповіла їй усе: і про чоловіка Володимира, який пішов до іншої, залишивши її з дитиною без засобів існування, і про борги, і про виселення.
Галина слухала мовчки, пильно дивлячись на Олену. Коли та закінчила, Галина зітхнула.
— Важко тобі, Оленочко. Та нічого, прорвемося. Ти головне не впадай у відчай. Негідник, звісно. Безсовісний! Поговорю завтра з нашим бригадиром. У нас зараз на полях картоплю збирають, доки морози не вдарили. Робочі руки потрібні. Зарплата, звісно, невелика, але хоч щось. Підеш?
Олена, не роздумуючи, погодилася. Вибирати не доводилося.
— Дякую вам, Галино Іванівно, — сказала Олена, — я не знаю, як вам дякувати.
— Та що ти, Оленочко. Нема за що. Живіть поки що в мене, місця всім вистачить.
Так і лишилися Олена зі Світланою жити у Галини. Дні летіли один за одним. Олена щодня ходила на поле, працювала, не шкодуючи сил. Робота була важка, спина боліла, руки нили, але жінка терпіла. Світлана, незважаючи на свій юний вік, теж намагалася допомагати матері — у поле вона ходила разом.
Володимир за весь цей час жодного разу не поцікавився, як у них справи. Він був зайнятий будівництвом нового життя зі своєю коханкою. Іноді Олена бачила його на городі та на вулиці — він проходив мимо, вдаючи, що не помічає її.
Два місяці пролетіли непомітно. Олена назбирала достатньо грошей на квитки до батьківського дому. Вона була вдячна Галині за допомогу та підтримку. У день від’їзду Олена стояла на порозі будинку Галини, обіймаючи її на прощання.
— Дякую вам за все, Галино Іванівно, — сказала вона, — я ніколи не забуду про вашу доброту.
— Ну, що ти, Оленочко, — відповіла Галина, — приїжджайте в гості, коли буде можливість.
Олена взяла Світлану за руку і попрямувала до автобусної зупинки. Попереду на них чекало нове життя. Світлана, міцно тримаючись за руку матері, дивилася на дорогу і думала про те, як вони приїдуть до бабусі та дідуся, як житимуть у великому будинку з садом та городом, і як вони більше ніколи не голодуватимуть і мерзнутимуть. А Олена, дивлячись на свою дочку, розуміла, що заради неї вона готова на все, і що разом вони обов’язково впораються з усіма труднощами.
Олена повернулася до рідного села на Полтавщині. Батьки прийняли їх мовчки, без зайвих питань та докорів. Життя у селі не балувало: постійна робота на полях, городах, догляд за худобою. Олена працювала не покладаючи рук, щоб прогодувати себе та доньку. Світлана росла, одягаючись у чужі, штопані-перештопані речі, часто на три розміри більше. Дитинство її пройшло на бабусиному городі, серед грядок та бур’янів.
Олена не здавалася. Вона писала листи до різних інстанцій, оббивала пороги чиновників, домагаючись справедливості та житла. Минали роки, і, нарешті, її старання мали успіх — держава виділила їм невелику, але власну квартиру в селищі. Це була справжня, вистраждана перемога.
Спочатку вони зі Світланою їли на підвіконні, радіючи кожному шматку хліба. Вони не мали ні столу, ні стільців, ні нормального посуду. Але вони були щасливі. Це було їхнє житло, їхня фортеця. Згодом Олена поступово обставила квартиру, купила все необхідне.
Світлана у вісімнадцять років зустріла Романа, хлопця із сусіднього селища. Він був старший за неї на два роки, працював на місцевому заводі. Прозустрічавшись три місяці, вирішили з’їхатися, і Роман перевіз Світлану в своє селище і поселив у будинку свого батька, похмурого й мовчазного старого. Роман цілими днями пропадав на роботі, а Світлана займалася господарством.
Минуло два роки. Світлана різко подорослішала. Життя з Романом виявилося не таким райдужним, як їй уявлялося. Скандали виникали все частіше, Роман, втомлений після зміни, ставав дратівливим і грубим. Почав випивати.
Світлана про вагітність дізналася зненацька. Перша думка, яка спала їй на думку, — переривання. Вона не була готова до материнства, не відчувала себе впевненою у майбутньому. Яка дитина? А от Роман, навпаки, зрадів. Він став уважнішим і дбайливішим. Світлана, розчулена його ніжністю, одразу вирішила дитину залишити.
Зіграли скромне весілля. Олена, приїхавши з села на торжество, плакала від щастя, дивлячись на свою дочку у білій сукні. Вона сподівалася, що у Світлани все буде краще, ніж у неї.
— Доню, я така рада за тебе! — шепотіла Олена, обіймаючи Світлану, — будь щаслива! Бережіть одне одного.
— Дякую, мамо, — відповіла Світлана, посміхаючись крізь сльози, — усе буде добре.
Світлана народила дочку, яку назвала Аліною. Роман до того моменту вже поступово втрачав людську подобу. На радощах народження доньки він «обмивав» тиждень, так що навіть не з’явився за дружиною в пологовий будинок. Світлані довелося добиратися додому на таксі, з новонародженою дочкою на руках.
Приїхавши додому, вона побачила Романа сплячим на дивані, в оточенні порожніх пляшок. На підлозі валялося ще два його товариші, що спали мертвим сном.
— Романе! — закричала Світлана, трясучи його за плече, — вставай! Я приїхала, а ти тут п’яний валяєшся!
— А, Світлано, ти вже вдома? — пробурмотів Роман, розплющуючи очі, — а я тут… ну, це… відзначав народження доньки.
— Відзначав? Ти повинен був зустріти нас із пологового будинку! — кричала Світлана, — та ти навіть не згадав про нас!
— Ну, вибач, люба, — винувато промимрив Роман, штовхаючи сплячого друга ногою, — я більше так не буду. Зараз я тут швиденько порядок наведу.
Грошей стало бракувати катастрофічно. Роман пропивав майже все, що заробляв. Скандали у будинку стали звичайним явищем. Коли Аліні виповнилося десять місяців, Світлана не витримала. Вона зібрала речі, взяла доньку і поїхала назавжди до своєї матері у село.
— Я більше не можу так жити! — сказала вона Роману, йдучи, — з мене вистачить. Живи як хочеш!
— Світлано, почекай! — канючив Роман, — я змінюсь! Дай мені шанс!
Але Світлана не зупинилася. Вона знала, що Роман ніколи не зміниться.
Олена підтримала дочку. Світлана влаштувалася працювати до місцевого магазину, зарплата була мізерною. Допомоги від колишнього чоловіка не було жодної, він не платив аліменти. Світлану душило величезне бажання дати дочці все найкраще та допомогти мамі з капітальним ремонтом будинку, який давно був потрібний.
— Мамо, я хочу, щоб у Аліни було все найкраще, — говорила Світлана Олені, — я хочу, щоб вона нічого не потребувала.
— Я знаю, доню, — відповідала Олена, — адже Київ не відразу будувався. Все налагодиться.
Так і сталося.
У тридцять років, завдяки допомозі подруги, Світлана отримала можливість виїхати на заробітки за кордон, до Італії. Це був шанс змінити своє життя та життя своєї дочки. Щомісяця Світлана відправляла усі зароблені гроші додому. Почався довгоочікуваний ремонт будинку. Щорічно Світлана приїжджала на місяць у гості.
— Мамо, коли ти забереш мене до себе? — запитувала Аліна, обіймаючи Світлану на прощання.
— Скоро, доню, — обіцяла Світлана, стримуючи сльози, — скоро будемо разом.
Через два роки Світлана змогла зібрати достатньо грошей, щоб забрати Аліну до себе. Але на неї чекала нова проблема — для вивезення дитини за кордон була потрібна згода батька, а інформації про нього Світлана не мала. Роман наче випарувався.
Світлана звернулася до поліції, і Романа оголосили у розшук. Почалися довгі два роки пошуків. За цей час Світлана перейшла на роботу без контракту, що дозволяло їй заробляти більше та двічі на рік приїжджати додому до дочки та мами.
Пошуки Романа увінчалися успіхом. Його знайшли, але за десять років без сім’ї він перетворився на зловживаючого алкоголем чоловіка, що опустився. Почався рік судових позовів. Спочатку Роману відновлювали документи, потім суд розглядав справу про позбавлення його батьківських прав.
— Я ніколи не віддам тобі Алінку! — кричав Роман у залі суду, — вона моя дочка! Тут народилася, тут і житиме!
— Ти не батько! — гаркнула Світлана, — ти хоч копійку їй дав? Ні! Яка вона тобі дочка?
Романа батьківських прав позбавили. Тепер залишалося лише вирішити питання із роботою.
На пошуки роботи з контрактом, який дозволив би Світлані вивезти за кордон одразу двох людей — доньку та маму — потрібен час. Світлана не хотіла ризикувати та влаштовуватись на роботу нелегально — тоді про возз’єднання сім’ї можна було забути.
Аліні виповнилося чотирнадцять років, коли вона нарешті приїхала до матері. Дівчинка провела всі літні канікули з мамою, звикаючи до нової країни, нової мови та нової культури. Світлана мріяла, що за рік забере маму, щоб вся родина була разом. Але, на жаль, доля розпорядилася інакше — у Олени, мами Світлани, діагностували хворобу Альцгеймера, що прогресує. Лікарі сказали, що переїзд за кордон у її стані неможливий.
Цього ж року Світлана нарешті зустріла свою другу половинку — чоловіка, на якого так довго чекала. Його звали Андреа, він був італійцем, добрим та надійним. Світлана розривалася між двома країнами, між двома важливими людьми у житті. В Італії на неї чекала дочка і коханий чоловік, а в рідному селі — старенька мама, яка потребує постійного догляду.
— Андреа, я так втомилася, — говорила Світлана нареченому, — я не знаю, як мені розірватися між мамою та Аліною.
— Я розумію, люба, — відповів Андреа, обіймаючи її, — але ти не можеш розірватися. Тобі треба обирати.
Через три роки Світлана була змушена найняти для матері доглядальницю. Вона переводила їй регулярно гроші, приїжджала у найкращому разі двічі на рік. І щоразу виїжджала з тяжким серцем.
— Мамо, я приїхала! — щоразу говорила Світлана, входячи до хати, — як ти почуваєшся?
— Хто ти? — лякалася Олена, — я тебе не знаю!
Світлана розуміла, що мама згасає. Хвороба прогресувала, Олена перестала впізнавати свою дочку. Світлані було боляче сприймати цю реальність. Вона дуже любила свою маму та дочку, і намагалася дати їм усе найкраще. Паралельно Світлана жертвувала своїм особистим щастям, відкладаючи весілля з Андреа.
— Андреа, я не можу зараз думати про весілля, — говорила Світлана, — мені треба дбати про маму та Аліну.
— Я розумію, люба, — відповів Андреа, — я чекатиму на тебе стільки, скільки буде потрібно.
Ситуація посилювалася ще й тим, що сімнадцятирічна Аліна закохалася. Світлані обранець доньки не подобався — якийсь Артем, надто самовпевнений, нахабний, нетактовний. Дівчинка поступово перетворювалася на його копію, на матір уваги звертати перестала.
— Аліно, ти зовсім забула про свою маму! — казала Світлана доньці, — ти цілими днями проводиш час із Артемом, а про мене навіть не згадуєш.
— Мамо, не починай, будь ласка, — відповіла Аліна, закочуючи очі, — я вже доросла, я сама знаю, що мені робити.
Усе це зводило Світлану з розуму. Здоров’я матері, що погіршується, особисте життя, яке ніяк не складалося, і поведінка дочки — все навалилося на неї однією грудкою.
Через три роки, з різницею у двадцять днів, Світлана втратила двох найдорожчих їй людей — маму та Андреа. Олену забрала хвороба Альцгеймера, Андреа — онкологія, що раптово розвинулася. Кончина коханої людини, з якою вона мріяла створити сім’ю, і матері, яка завжди була для неї опорою, підкосила Світлану.
— Мамо… Андреа… — шепотіла Світлана, ридаючи над фотографіями після похорону, — чому ви залишили мене? Як я житиму далі?
Співчуття від дочки вона не отримала — Аліну смерть бабусі зовсім не зачепила. Світлана працювала як робот, не відчуваючи ні радості, ні задоволення. Вона систематично надсилала гроші дочці, яка, здавалося, не знала міри у своїх запитах. Аліна жила окремо, і дочку жінка фактично утримувала.
— Мамо, мені потрібні гроші на нові речі, — казала Аліна Світлані телефоном, — і на новий телефон.
— Аліно, я не можу постійно надсилати тобі гроші! — відповідала Світлана, — у мене теж є витрати. Може, влаштуєшся на роботу?
— Але ж я твоя дочка! — обурювалася Аліна, — ти маєш дбати про мене!
Зі збільшенням вимушених витрат Світлана працювала на знос. До морального виснаження додалося й фізичне. Вона відчувала, що якщо такими темпами продовжуватиметься й надалі, то її підірване здоров’я остаточно здасть, а банківський рахунок швидко спорожніє.
Усвідомлюючи майбутню загрозу, Світлана вирішила діяти. За допомогою банку вона купила невеликий будинок в Італії, щоб хоч якось убезпечити своє майбутнє. Ця новина викликала обурення в Аліни. Дійшло до того, що без Артема вона навіть не хотіла розмовляти з матір’ю телефоном. А треба ж було обговорити її майбутнє, навчання, плани.
— Мамо, навіщо ти купила будинок? — питала Аліна Світлану, коли та дзвонила їй, — ти мала віддати ці гроші мені! Ти з житлом, а я без?
— Аліно, я купила будинок для нас обох, — відповіла Світлана, — щоб ми мали своє місце.
— Мені не потрібен твій будинок! — кричала Аліна, — мені потрібен свій. Тоді теж мені квартиру купи!
Світлана розуміла, що Артем має над Аліною величезну владу. Він вказував їй, із ким спілкуватися, і з ким ні. В результаті він позбавив її друзів і, як виявилось, відібрав у неї й матір.
У відповідь на будь-яку пропозицію від Світлани дочка чула тільки одне: «Не хочу». Світлана намагалася пояснити Аліні, що їй потрібно приїхати до її міста лише на два місяці, щоб отримати необхідні документи для навчання. Вона навіть пропонувала взяти з собою Артема, якщо він такий важливий для неї. А потім, якщо Аліна таки не захоче залишатися в Італії і вчитися, вона зможе повернутися додому. Там, до речі, будинок від бабусі залишився порожнім, у ньому ніхто не жив.
— Аліно, будь ласка, послухай мене! — благала Світлана дочку по телефону, — мені потрібно, щоб ти приїхала!
— Я не хочу! — відповіла Аліна, — дай мені спокій!
Світлана вирішила, що більше не чекатиме. Вона залишила всі справи та приїхала за Аліною сама. Серце щеміло від передчуття чогось поганого. Останні розмови з дочкою були холодні та відсторонені, і Світлана боялася того, що побачить.
Коли Світлана увійшла до квартири, яку Артем та Аліна винаймали, її охопив жах. Після року життя Аліни з Артемом квартира перетворилася на безлад. Скрізь валялися порожні пляшки з-під алкоголю, меблі були пошкоджені, на стінах виднілися сліди від ударів.
Аліна зустріла матір байдуже. Світлана спробувала обійняти дочку, але та усунулася.
— Що це тут робиться? — спитала Світлана, обводячи поглядом квартиру.
— Усе нормально, мам, — знизала плечима Аліна.
— Усе нормально?! А що це? — Світлана показала на порожню пляшку, — дзеркало чому розбите?
— Ну, посварилися трохи, — буркнула Аліна, відводячи погляд.
Світлана розуміла, що “трохи посварилися” — це м’яко сказано. Вона бачила, що Артем має на Аліну нездоровий вплив, що він руйнує її життя. Як не вмовляла Світлана дочку, до матері вона переїжджати відмовилася:
— Чого причепилася? — кричала Аліна, — не поїду я нікуди! І Артема не кину, зрозуміло?!
У Світлані щось на той момент зламалося. Як довго вона ще доньку тягтиме в зубах? Вона повнолітня, вона сама знає, як жити. Подобається їй животіти поряд із таким чоловіком — та на здоров’я!
Світлана розгорнулася і пішла. Більше вона Аліну не турбувала.
Дочка сама їй зателефонувала за чотири місяці. Ридала, казала, що Артем її побив і вигнав. Аліна просила притулку, допомогти з житлом. Світлана байдуже знизала плечима і запропонувала купити їй квиток. На батьківщину, в Україну.
— Жити можеш у хаті своєї бабусі, — байдуже впустила Світлана, — спочатку тобі грошей дам, щоб ти могла облаштуватися. А потім крутись сама. Влаштовуйся на роботу, утримуй себе сама. Я більше тебе з проблем витягувати не буду.
Аліна, звісно, образилася. Матір вона образила, назвала черствою та безсовісною. Адже вона її дочка, вона зобов’язана їй допомагати. Трубку кинула, потім, щоправда, передзвонила і сказала, що на умови матері згодна. Світлана придбала їй квиток.
Як живе дочка, жінка не знає – Аліна їй не дзвонить. Сусідки, з якими вона підтримує контакт, розповіли, що у будинку покійної бабусі Аліна прожила лише два місяці, потім поїхала. Світлана вийшла заміж, на батьківщину повертатися не планує. Своє місце у житті вона знайшла. І, нарешті, знайшла спокій.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
