— Мамо, мені іноді здається, що заміж за Дмитра вийшла ти, а не я! — втомлено промовила Марина, пригнічено дивлячись на чашку недопитої кави. — Ти ж теща, але чому тебе так хвилює, чи попрасовані його сорочки? Що він їсть на сніданок? Це просто за межами мого розуміння. Будь ласка, зупинися.
Єлизавета Борисівна продовжувала спокійно розмішувати цукор у чаї, ігноруючи розпач доньки. Настрій у жінки був піднесений — вона щойно закрила вигідну угоду, і жодні докори не могли зіпсувати їй цей день.
— Тобі зовсім байдуже, що я відчуваю? — голос Марини здригнувся.
— Саме тому, що я дбаю про тебе, доню, ти живеш у квартирі в центрі Києва і не рахуєш копійки від зарплати до зарплати. Хіба я не права? Права. Тому твої емоційні сплески зараз абсолютно недоречні.
— Та до чого тут гроші! — Марина різко підвелася. — Я кажу про те, що всередині. Про душу! Ти хоч знаєш, що це таке?
Жінка ледь помітно посміхнулася: — Знаю, але в нашому світі це занадто дорога розкіш. Я пройшла через складне розлучення і роки важкої праці не для того, щоб зараз піддаватися меланхолії. І тобі не раджу. Краще подумай, що скоро Миколая, потім Різдво. Треба обрати гідні подарунки для чоловіка та його родини. Я добре знаю смаки твоєї свекрухи, Анастасії Миколаївни. Ти ж хочеш, щоб у вашій родині був лад?
Марина відвернулася до вікна, де сірий київський дощ розмивав обриси вулиць. На очах заблищали сльози, але вона зціпила зуби. З дитинства вона знала: показувати слабкість перед матір’ю — це все одно що визнати поразку.
— Ти ж знаєш, що мені байдуже на ці святкові вечері. Я хочу тільки одного — дихати вільно. Мамо, я хочу розлучитися.
На кухні запала важка, гнітюча тиша. Єлизавета Борисівна повільно підвелася, підійшла до доньки й уважно зазирнула їй в очі. Її погляд був холодним, як крига на Дніпрі у січні.
— Ти справді хочеш зруйнувати все, що я будувала роками? — тихо запитала вона. У наступну мить жінка різко, але без крику, схопила Марину за плече, змушуючи дивитися на себе. — Ми зараз же забудемо, що ти це сказала.
— Тобі зовсім мене не шкода? — прошепотіла дівчина.
— А за що тебе шкодувати? Ти маєш надійного чоловіка, статки, повагу в суспільстві. Тебе видавали силоміць? Ні. Сама прийшла і сказала: «Я згодна». Я організувала весілля, про яке писали в журналах. А тепер ти вирішила, що тобі «не так дихається»? Ти просто розпещена дівчина, яка не цінує стабільності.
— Я людина, яка хоче кохати, мамо. Це моє право.
Єлизавета Борисівна лише хмикнула: — Розкажи про це Дмитрові. А я прийшла обговорити меню на Різдво. Анастасія Миколаївна — моя головна бізнес-партнерка, і я дорожу цими стосунками. Якщо ти спробуєш щось зіпсувати своїми витівками — нарікай на себе.
— Досить мені погрожувати! Досить контролювати кожен мій крок! — не витримала Марина.
— Припини істерику. Приведи себе до ладу й займися справами. Я йду, і так витратила надто багато часу. Зайду за кілька днів.
Коли двері за матір’ю зачинилися, Марина відчула, як усередині все вибухає. Вона почала машинально збирати зі столу посуд, і одна з тарілок вислизнула з рук, розлетівшись на дрібні друзки. Дівчина не витримала й просто опустилася на підлогу поруч із уламками, закривши обличчя руками.
Все це почалося багато років тому, коли Марині було чотирнадцять. Її батько, якого вона обожнювала за його веселу вдачу, пішов із сім’ї до іншої жінки. Єлизавета Борисівна, яка до того була турботливою дружиною, після розлучення змінилася до невпізнання. Вона викреслила зі свого життя почуття, замінивши їх розрахунком і залізною дисципліною. Вона стала «залізною леді» місцевого бізнесу, і Марина виховувалася в атмосфері постійних «треба» та «мусиш».
Через два роки після розлучення мати познайомилася з Анастасією Миколаївною. Та була вдовою успішного підприємця й володіла мережею магазинів одягу. Жінки швидко знайшли спільну мову, і невдовзі Єлизавета Борисівна стала керуючою цього бізнесу. Гроші потекли рікою, але тепла в домі не побільшало.
Після школи Марина вступила до університету на перекладача. Там вона зустріла Олександра — хлопця з паралельного курсу, який грав на гітарі й міг розсмішити будь-кого за секунду. Це було справжнє перше кохання. Але Єлизавета Борисівна одразу прийняла Олександра в багнети.
— Він копія твого батька! — відрізала вона. — Такий самий легковажний «артист». Ти з ним пропадеш. Я не дозволю тобі повторити мою помилку. Ти занадто вразлива, він розіб’є тобі серце, а я не збираюся тебе потім збирати по шматках.
Марина вперше в житті пішла проти волі матері. Вона зібрала речі й переїхала до Олександра. Вони жили скромно, але вона була щасливою… поки не сталося те, що назавжди змінило її погляд на світ.
За тиждень до того, як вони планували подати заяву до РАЦСу, Марина побачила Олександра з іншою. Це була не просто випадкова зустріч — це був довгий, ніжний поцілунок людини, якій вона довіряла більше, ніж собі. Біль був такий сильний, що вона не могла ні дихати, ні плакати. У той момент слова матері про «бабника» і «слабку жінку» пролунали в її голові набагато гучніше, ніж раніше.
Розбита й розчарована, вона повернулася додому.
— Мамо, ти була права. Я вийду за Дмитра, — сказала вона тоді, дивлячись у порожнечу.
Дмитро був сином тієї самої Анастасії Миколаївни. Спокійний, вихований, передбачуваний. Він давно задивлявся на Марину, і їхній союз був мрією обох матерів.
Але сімейне життя виявилося «золотою кліткою». Дмитро був непоганою людиною, але між ними не було жодної іскри. А останнім часом Марина почала помічати, що Дмитро теж шукає розради деінде. Його постійні «наради» допізна та запах чужих парфумів говорили самі за себе.
Сьогоднішня сварка стала останньою краплею. Марина зрозуміла: якщо вона не розірве це коло зараз, вона просто зникне як особистість.
Вона швидко вмилася, зібрала волосся у хвіст і вийшла з дому. Вона знала, куди йде.
За годину вона вже сиділа у вітальні Анастасії Миколаївни. Свекруха виглядала велично, як завжди, але в її погляді сьогодні не було звичної суворості.
— Анастасіє Миколаївно, — почала Марина, — я прийшла сказати, що ми з Дмитром розлучаємося. Він має іншу жінку, а я… я ніколи не кохала його так, як він того заслуговує. Я не хочу, щоб ви звинувачували мою маму. Вона дуже дорожить вашою дружбою.
Анастасія Миколаївна повільно відставила порцелянову чашку. — А ти думаєш, я не знала про походеньки сина? — несподівано м’яко запитала вона.
Марина розгубилася: — Ви знали? Але чому тоді…
— Тому що я сама колись жила так само, — свекруха зітхнула й подивилася на свої руки. — Мене теж видали заміж «правильно». Моя мати щодня казала мені, що розлучення — це ганьба для родини. Що люди скажуть? Як ми будемо виглядати перед сусідами та партнерами? Я терпіла все життя. А ти… ти наважилася прийти й сказати правду.
— Мені не потрібні гроші Дмитра, — гаряче заговорила Марина. — Я просто хочу свободи. Я хочу поїхати кудись далеко, де мене ніхто не знає, і просто почати спочатку. Можливо, працювати перекладачем, як і мріяла.
Анастасія Миколаївна підвелася й підійшла до вікна. — Твоя мати — дуже сильна жінка, Марино. Але вона так захопилася будівництвом вашого добробуту, що забула спитати, чи не холодно тобі в цьому великому будинку. Я допоможу тобі.
— Ви допоможете мені розлучитися? — Марина не вірила власним вухам.
— Так. Дмитро отримає свій шанс на щастя з тією, кого вибере сам. А я… я хочу, щоб хоч хтось у цій родині був по-справжньому вільним. Я допоможу тобі з оформленням документів для роботи за кордоном. У мене є знайомі в міжнародних агенціях.
— Чому ви це робите? — прошепотіла Марина.
Свекруха сумно посміхнулася:
— Бо не хочу, щоб ти через двадцять років сиділа в цьому кріслі й шкодувала про втрачене життя. Твоя мати буде лютувати, це правда. Вона вважатиме мене зрадницею. Але іноді дружба має поступитися місцем людяності. Вона загралася в життя своєї доньки, наче в шахи. Пора закінчувати цю партію.
Наступні кілька місяців були схожі на шторм. Єлизавета Борисівна справді розірвала всі стосунки з Анастасією Миколаївною, вважаючи це особистою образою. Вона намагалася заблокувати рахунки Марини, дзвонила їй із погрозами та вмовляннями, але Марина була непохитною.
За підтримки свекрухи розлучення пройшло спокійно. Дмитро навіть відчував певне полегшення — він нарешті зміг відкрито бути з жінкою, яку кохав.
Марина поїхала. Не на Балі, як у казках, а до сонячної Португалії, де влаштувалася перекладачем у культурний центр. Там, серед запаху океану та теплих вечорів, вона нарешті відчула, що її серце починає загоюватися.
Минуло два роки. Марина сиділа на березі океану, коли на її телефон прийшло повідомлення. Це було фото від Дмитра: він тримав на руках немовля, а поруч стояла його щаслива дружина. На задньому плані посміхалася Анастасія Миколаївна.
А через хвилину прийшло ще одне повідомлення. Від матері. «Я все ще на тебе злюся. Але якщо захочеш приїхати на Різдво — я приготую твої улюблені пампушки. З повагою, Єлизавета Б.».
Марина посміхнулася. Вона знала, що шлях до справжнього прощення ще довгий, але перший крок уже зроблено. Вона підвелася, поправила сукню й пішла назустріч західному сонцю, відчуваючи те, що неможливо купити за жодні гроші світу — тиху, спокійну свободу.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
