Рік тому я повернулася з Італії, де була на заробітках більше п’ятнадцяти років. За цей час я непогано заробила, гроші чоловікові висилала, а він господарював. У мене ж основна мета була збудувати будинок, і чоловік з цим справився. То ж коли минулого літа я повернулася додому, Василь мій попросив мене більше нікуди не їхати, адже треба ще трохи і для себе пожити.
Я собі добре все обміркувала, подивилися, що навіть маю ще відкладену кругленьку суму, то ж вирішила, що чоловік має рацію, треба трохи і пожити в тому, що набудувала, тому я залишилася.
Тепер, коли перші емоції від повернення вляглися, я часто сиджу на веранді нашого нового будинку. Стіни пахнуть свіжою фарбою, деревом і тим особливим затишком, який буває тільки вдома, де тебе чекали. Василь збудував усе на совість: високі стелі, великі вікна, простора кухня, про яку я мріяла всі ті довгі роки, доглядаючи чужих людей у Римі. Кожен куточок цього дому давався мені місяцями важкої праці, безсонними ночами та нескінченною тугою за родиною. Але я терпіла, бо знала, заради чого це роблю. Хотілося, щоб під старість ми з чоловіком мали свій куточок, та й синові щоб було куди приїхати з сім’єю.
У нас з Василем є єдиний син Олександр. Він давно поїхав з села, спочатку вчитися, потім залишився в місті, знайшов роботу, одружився. У них з Оксаною народилося двоє синочків, хороших таких, я дуже раділа за сина, що у них все так гарно склалося. Щоразу, коли я отримувала зарплату в Італії, першим ділом бігла на пошту, щоб відправити посилку в Україну. Купувала онукам Сергійку та Андрійку найкращий одяг, яскраві іграшки, смачний італійський шоколад. Оксана завжди дзвонила, дякувала, розповідала, як хлопці радіють бабусиним гостинцям. Мені здавалося, що мій син витягнув щасливий квиток: у нього була спокійна, турботлива дружина, прекрасні діти і стабільна робота.
Але чотири роки тому мені в Італію подзвонила невістка і повідомила, що вони з моїм сином розлучаються. На розлученні наполягав власне Олександр, тому Оксана слізно просила мене якось вплинути на сина.
Я добре пам’ятаю той осінній день у Римі. На вулиці йшов дрібний, холодний дощ, а я щойно повернулася з ринку, принісши продукти для синьйори Марії, за якою доглядала. Мій телефон на столі почав вібрувати. Побачивши, що дзвонить Оксана, я посміхнулася і зняла слухавку:
— Алло, Оксаночко! Привіт, моя хороша. Як ви там? Як хлопці?
У відповідь я почула лише важке, переривчасте дихання, а потім — тихий плач, який переріс у справжні ридання. мені аж перехопило подих від передчуття чогось недоброго.
— Оксано, дитино, що сталося? — засипала я її питаннями. — Не лякай мене! З дітьми щось? Василь здоровий? Говори, не мовчи!
— Мамо… — ледве вимовила Оксана крізь сльози. — Сашко… Сашко йде від нас. Він сказав, що більше мене не любить. Що збирає речі й подає на розлучення.
Я заніміла на кілька секунд, тримаючись за край кухонного столу.
— Як це йде? Куди йде? Ви ж стільки років разом! Хлопці вже до школи ходять, усе ж добре було! Може, ви просто посварилися через якусь дурницю? Таке буває в кожній сім’ї, перекипить і минеться.
— Ні, мамо, це не дурниця, — ридала Оксана. — Він уже кілька місяців сам не свій. Холодний став, на мене не дивиться, з дітьми майже не розмовляє. А сьогодні прийшов і просто вивалив усе на голову. Каже, що ми різні люди, що сімейне життя перетворилося на рутину і він так більше не може. Мамо Галю, я вас благаю, благаю на колінах, поговоріть з ним! Ви ж мати, він вас поважає, він вас послухає. Скажіть йому, щоб не руйнував сім’ю. Як я сама з двома дітьми?
Серце моє стиснулося від жалю до невістки. Я заспокоювала її, як могла, обіцяла зараз же набрати Олександра і розібратися в усьому. Одразу після розмови з Оксаною я тремтячими пальцями знайшла в контактах номер сина.
— Алло, Сашуню, привіт, — намагалася я говорити спокійно, хоча всередині все вирувало.
— Привіт, мамо, — голос сина був глухим і якимось утомленим, ніби він знав, чому я дзвоню.
— Сину, мені щойно Оксана дзвонила. Вона вся в сльозах, світу за ними не бачить. Що у вас там коїться? Що це за розмови про розлучення? Ти подумав про дітей? Сергійку та Андрійку потрібен батько в домі, а не на відстані!
— Мамо, я знав, що вона тобі подзвонить, — зітхнув Олександр. — Давай так: не втручайся в це, будь ласка. Це наше з Оксаною життя, і ми самі маємо в усьому розібратися.
— Як це «не втручайся», Сашуню? — обурилася я. — Ви ж моя родина! Я на чужині здоров’я кладу, щоб вам легше жилося, щоб у вас усе було! А ти отак просто береш і перекреслюєш роки спільного життя? Чим Оксана перед тобою завинила? Вона хороша господиня, діточок тобі глядить, слова лихого нікому не сказала.
— Мамо, вона нічим не завинила, — твердо, але без злості відповів син. — Оксана — чудова жінка і прекрасна мати. Але я її більше не люблю. Ми стали просто сусідами, які живуть під одним дахом заради дітей. Я не хочу жити в брехні й удавати щасливу родину, якої давно немає. Хлопців я ніколи не кину, допомагатиму всім, чим зможу, забезпечуватиму їх. Але з Оксаною я не залишуся. Я дорослий чоловік, мені вже не двадцять років, і якщо я прийняв таке рішення, значить, на те були свої причини. Будь ласка, зрозумій мене й не тисни.
Після цієї розмови я довго сиділа в темній кімнаті. Я спробувала з ним поговорити, але розуміла, що особливо це нічого не дасть, адже син дорослий, розумний, і якщо він так вирішив, значить на то були свої причини. Ламати його через силу чи сипати прокльонами я не мала права. Він мій єдиний син, і яке б рішення він не прийняв, я мала це перетерпіти, навіть якщо на душі було дуже гірко за Оксану та хлопців.
Діти розлучилися. Суд пройшов швидко, бо майно вони особливо не ділили — Сашко залишив Оксані та дітям квартиру, яку ми допомагали їм купувати, а сам пішов на орендовану.
Через невеликий проміжок часу після розлучення я дізнаюся, що у сина, виявляється, є інша жінка, яка вже чекає дитину. Ось тоді багато речей стали на свої місця. Стало зрозуміло, чому Олександр так поспішав спалити всі мости з колишнім життям.
Син одружився вдруге. Його нову обраницю звали Тетяна. Невдовзі у них народилися двійнята — дві дівчинки, мої маленькі внучечки. Дізнавшись про це, я спочатку розгубилася. Мені було важко звикнути до думки, що тепер у сина інша родина, інша дружина. Але життя триває, і минулого не повернеш. Мені нічого не залишалося, як прийняти нову невістку і полюбити внуків. Адже діти ні в чому не винні, вони — моя кров, моє продовження, і я не могла відвернутися від них через образи минулого.
Коли я минулого літа нарешті повернулася з Італії назовсім, першим ділом поїхала до сина в гості, щоб познайомитися з Тетяною та маленькими двійнятами особисто, бо до того бачила їх тільки по відеозв’язку.
Я дуже хвилювалася перед цією зустріччю. Купила купу подарунків, красиві суконьки для дівчаток, Тетяні — гарну італійську скатертину. Коли Сашко відчинив двері своєї нової квартири, на порозі мене зустріла молода, усміхнена жінка з великими світлими очима. Вона тримала на руках одну з дівчаток, а друга крутилася біля її ніг.
— Мамо, проходьте, будь ласка! — щиро привітала мене Тетяна, передаючи малу Сашкові, щоб обійняти мене. — Ми так на вас чекали! Сашко стільки про вас розповідав.
— Добрий день, Танюшу, — тихо сказала я, відчуваючи, як спадає напруга. — Ось, привезла вам трохи гостинців з дороги.
Взагалі Тетяна виявилася хорошою дружиною для мого сина і гарною матір’ю для їхніх дітей. У квартирі в них панував ідеальний порядок, незважаючи на те, що двоє маленьких двійнят вимагали щохвилинної уваги. На столі стояв смачний обід, усе було приготоване з душею. Я бачила, як Тетяна дивиться на мого Олександра — з ніжністю, повагою, як вона піклується про нього. І Сашко виглядав щасливим, у його очах знову з’явився той вогник, який згас в останні роки життя з Оксаною. Я зрозуміла, що не маю права засуджувати сина. Якщо йому добре з цією жінкою, значить, так мало бути.
З Оксаною і своїми внуками я теж не переставала спілкуватися, особисто для мене нічого не змінилося після розлучення. Я не з тих свекрух, які після розлучення сина викреслюють колишню невістку і старших дітей зі свого життя, удаючи, ніби їх ніколи не існувало. Оксана залишалася для мене рідною людиною. Ми часто зідзвонювалися, вона ділилася зі мною успіхами Сергійка та Андрійка в школі, розповідала про їхні підліткові проблеми, радилася зі мною, як з матір’ю.
І вийшло так, що я однаково любила двох своїх невісток і усіх своїх внуків. Для мого серця не було різниці — старші хлопці від Оксани чи маленькі дівчатка від Тетяни, всі вони були моїми рідними онуками. Я завжди на стороні свого сина, якщо він так вирішив, значить, так правильно, але людські стосунки, повагу та любов не можна розірвати одним судовим рішенням про розлучення.
Цього року, коли літо вже перевалило за половину, ми з Василем сіли ввечері на веранді нашого будинку. День був спекотний, але під вечір з річки повіяв приємний прохолодний вітерець. Василь пив чай із липою, який я заварила, а я перебирала в голові думки. Навколо панував спокій нашого затишного двору, але на душі в мене було якесь дивне відчуття.
— Василю, — звернулася я до чоловіка, сідаючи на стілець поруч. — Послухай, що я думаю. Ми з тобою будинок збудували, ремонти до ладу довели, господарство крутиться. Нам з тобою багато не треба — хліб є, до хліба є, пенсія потроху капає, та й мої італійські запаси ще не вичерпалися. Маємо ми в шухляді ще кругленьку суму, яку я з заробітків привезла.
— Ну маємо, — згодився Василь, з цікавістю дивлячись на мене. — А ти щось надумала купувати? Може, машину оновити хочеш чи в санаторій з’їздити?
— Та який санаторій, Василю! — махнула я рукою. — Я про дітей думаю. Сашкові зараз ой як непросто. Час тепер важкий, ціни в місті такі, що за голови хапаєшся. А в нього ж чотири роти! Дівчатка ростуть, хлопці старші теж вимагають витрат: то одяг, то навчання, то гуртки. Я собі подумала, що можна і з дітьми поділитися, бо час непростий, а гроші то лише папірці, які сьогодні є, а завтра знеціняться. А дітям реальна допомога зараз буде.
— Твоя правда, Галю, — серйозно відповів чоловік, покрутивши в руках порожню чашку. — Гроші мають людям служити, а не в комоді лежати. Якщо маєш можливість допомогти синові — помагай, я тільки за. Йому зараз кожна копійка в поміч.
Я з полегшенням зітхнула. Василь у мене завжди був людиною практичною і доброю, ніколи не шкодував для сім’ї нічого.
Наступними вихідними ми запросили Олександра з Тетяною та дівчатками до нас у село на обід. Тетяна привезла смачний пиріг, Сашко допоміг батькові по господарству в дворі, а дівчатка весело бігали по траві, збираючи яблука-падалиці. Було так гарно, так спокійно.
Перед тим, як вони збиралися їхати назад до міста, я покликала сина з Тетяною до нашої спальні, де стояв комод з моїми заощадженнями.
— Зайдіть-но сюди на хвилинку, дітки, — покликала я їх.
Олександр і Тетяна зайшли, трохи здивовані. Я підійшла до шухляди, дістала заздалегідь приготований білий конверт і поклала його в руки синові.
— Ось, тримайте, — з усмішкою сказала я. — Тут дві тисячі євро. Ми з батьком порадилися і вирішили, що вам зараз ці гроші потрібніші, ніж нам. Ми порахували в розрахунку по 500 євро на кожного з вас чотирьох: тобі, Танюшу, Сашкові і дівчаткам по п’ятсот. Думаю, що це хоч якось вам зараз допоможе, може, купить щось дівчаткам на зиму чи в квартиру щось треба.
Тетяна від несподіванки притисла руки до грудей, її очі заблищали від сліз:
— Мамо Галю… Та ви що? Це ж такі шалені гроші! Як ми можемо їх узяти? Ви ж їх такою важкою працею заробляли, стільки років здоров’я в тій Італії залишали!
— Беріть, беріть і навіть не думайте, — наполягала я, обіймаючи нову невістку. — Для кого ж нам з батьком жити, як не для вас і для онуків? Гроші — то справа наживна, а молодій сім’ї треба ставати на ноги.
— Дякую, мамо, — тихо сказав Сашко, обіймаючи мене за плечі. — Це справді дуже вчасно. Ми якраз думали, де взяти гроші на лікування зубів Марійці, та й Даринці треба курс масажу оплатити. Спасибі вам велике від нас усіх.
Вони поїхали, а я стояла біля воріт і махала їм услід, відчуваючи приємне тепло в грудях. Допомагати дітям — це ж така радість для батьківського серця.
Але після їхнього від’їзду на душі в мене знову з’явився якийсь неспокій. Я ходила по хаті, прибирала посуд після обіду, а думки крутилися навколо іншої моєї родини. «Добре, — думала я, — Сашкові з Тетяною я дала дві тисячі. По п’ятсот євро на кожного. Але ж там, у місті, живе Оксана з моїми першими онуками, Сергійком та Андрійком. Як я можу їх обділити? Хіба вони не мої рідні хлопці? Хіба Оксана не заслуговує на допомогу, виховуючи двох підлітків сама?»
Ці думки не давали мені спокою весь вечір і наступний ранок. Нарешті я вирішила: поїду до Оксани і відвезу гроші їй та хлопцям. Я пішла до комода, відрахувала півтори тисячі євро і поклала в сумку.
Коли я вже одягалася в передпокої, Василь помітив мої збори.
— Галю, а ти куди це намилилася з самого ранку? — запитав він, виходячи з кухні. — На автобус поспішаєш?
— До міста поїду, Василю, — чесно зізналася я. — До Оксани треба заскочити, хлопців провідати, гостинців їм відвезти. Ну і грошей теж.
Василь насупився, підійшов ближче і понизив голос:
— Почекай, Галю. Яких грошей? Ти що, Оксані збираєшся гроші везти?
— Ну так, їй і хлопцям. Я ж не можу старших онуків обділити. Сашковій новій сім’ї дала, треба і цим дати, щоб усе було по-чесному, по-справедливості.
— Галю, ти добре подумала? — Василь похитав головою, його голос звучав повчально. — Ну, хлопцям дай. Я не проти, щоб онукам помогти. Дай їм тисячу євро. По 500 євро на Сергійка і на Андрійка, як і дівчаткам вийшло. Це правильно, вони наші онуки. Та я вважаю, що Оксані давати не треба. Навіщо їй давати? Оксана тепер нам чужа, вона з нашим сином розлучена, у неї своє життя. Треба дати тільки онукам, а колишній невістці гроші везти — це вже занадто. Сашко дізнається — не зрадіє.
Я випрямилася, подивилася чоловікові прямо в очі й відповіла твердим голосом, який не терпів заперечень:
— Ні, Василю, я все добре обміркувала. Я вирішила дати їй півтори тисячі євро. По п’ятсот хлопцям і п’ятсот самій Оксані. Вона мені народила чудових внуків, вона їх виховує, не покинула, не опустила руки після розлучення. Вона стільки років була мені як донька, поганого слова від неї я ніколи не чула. Вона мені не чужа і ніколи чужою не буде, щоб там Сашко собі не думав.
Василь лише глибоко зітхнув, махнув рукою і відійшов до вікна:
— Роби, як знаєш, Галю. Жіночу логіку мені все одно не збагнути. Але дивися, щоб ти цим добром лиха в хату не принесла.
Я нічого не відповіла, застебнула сумку і пішла на автобусну зупинку.
До Оксани я приїхала без попередження, вирішила зробити сюрприз. Піднялася на третій поверх, подзвонила в двері. За дверима почувся тупіт, і через мить їх відчинив старший онук, Сергійко. Він за цей рік так витягнувся, змужнів, справжній козак став.
— Бабусю! — радісно вигукнув хлопець, широко усміхаючись, і міцно мене обійняв. — Мамо, Андрійку, дивіться, хто до нас приїхав! Бабуся Галя з села!
З кімнати вибіг молодший, Андрійко, теж кинувся до мене. З кухні вийшла Оксана, витираючи руки. Побачивши мене, вона розгубилася, на її обличчі з’явився легкий подив, але вже за мить вона щиро посміхалася.
— Мамо Галю! Який сюрприз! Чому ж ви не попередили, ми б вас на вокзалі зустріли, Сашко б… ой, тобто, ми б щось придумали, — вона зніяковіла, ледве не згадавши мого сина, але швидко виправилася. — Проходьте швидше в кімнату, ви ж з дороги, певно, голодна!
Оксана швидкометно закрутилася на кухні. Поставила чайник, дістала домашній пиріг з яблуками, який якраз спекла вранці, нарізала бутерброди. Ми сіли за стіл у затишній вітальні. Хлопці навперебій розповідали мені про свої справи: Сергійко ділився планами на комп’ютерні курси, Андрійко хвалився успіхами у секції футболу. Оксана дивилася на них з гордістю, але в її очах я помітила глибоку втому — виховувати двох хлопців-підлітків у наш час самотужки, без чоловічої підтримки в домі, було дуже важкою ношею.
За годину хлопці побігли у свою кімнату робити уроки та збиратися на тренування. Ми з Оксаною залишилися за столом удвох. Настала легка тиша, чути було лише, як цокає годинник на стіні.
Я відкрила свою сумку, дістала конверт з грошима і м’яко поклала його на стіл прямо перед колишньою невісткою.
— Оксаночко, це вам від нас з Василем, — тихо сказала я. — Тут півтори тисячі євро. Ми порахували так: по п’ятсот євро хлопцям — Сергійку та Андрійку, і п’ятсот євро особисто тобі, від мене, як від матері.
Оксана подивилася на білий конверт, потім підняла на мене очі. Її губи затремтіли, а в очах миттєво з’явилися великі, чисті сльози. Вона закрила обличчя долонями і тихо заридала, плечі її ходили ходором.
— Мамо Галю… Ну за що це мені? — крізь сльози заговорила вона, хитаючи головою. — Навіщо ви це робите? Я ж думала… я була впевнена, що після того, як ми з Сашком розлучилися, ви мене викреслите з життя. У нього ж тепер нова сім’я, там теж діти народилися, маленькі дівчатка. Їм же гроші потрібні! А я хто вам тепер? Чужа жінка, колишня… Мені так ніяково, я не можу це взяти.
— Ну-но, годі тобі, дурненька, — я підсіла ближче, обійняла її за плечі, гладячи по волоссю, як рідну дитину. — Заспокойся, витри сльози. Сашко — то син мій, його вибір я поважаю, він дорослий чоловік і сам будує своє життя. Але ти для мене ніколи чужою не будеш. Ти стільки років була в нашій родині, ти народила і виростила моїх перших онуків, ти дала їм прекрасне виховання. Хіба я можу забути все те добре, що ти зробила? Візьми гроші, купи хлопцям те, що їм потрібно для навчання чи спорту, та й собі якусь гарну річ купи на зиму, порадуй себе. Ти заслуговуєш на підтримку і на те, щоб бути щасливою.
Оксана довго не могла заспокоїтися, вона міцно тримала мою руку, дякувала зі сльозами на очах. Ми просиділи з нею до самого вечора, згадували минулі часи, розмовляли про майбутнє хлопців. Коли я поверталася автобусом назад у село, на душі в мене було так легко і спокійно. Мені здавалося, що я вчинила абсолютно правильно, по-людськи, по-справедливості, нікого не обділивши і підтримавши всіх своїх рідних людей.
Проте моя радість тривала недовго. Минув приблизно тиждень. Я вже й думати забула про ті гроші, закрутилася в буденних справах: закривала огірки та помідори на зиму, поралася на городі, допомагала Василю збирати ранні яблука.
Увечері, коли ми з чоловіком збиралися вечеряти, на моєму телефоні висвітилося ім’я сина. Я зраділа, швидко відповіла:
— Алло, Сашуню! Привіт, синку. Як ви там? Як дівчатка?
Але замість звичного лагідного «Привіт, мамусю» я почула в слухавці сухий, холодний і дуже роздратований голос:
— Привіт, мамо. Скажи мені, будь ласка, ти їздила минулого тижня до Оксани?
У мене всередині щось тьохнуло від цього тону.
— Так, сину, їздила. Провідала хлопців, Сергійка з Андрійком, посиділа з Оксаною трохи. А що сталося? Чому ти питаєш?
— А те сталося, мамо, — голос Олександра став гучнішим і в ньому чітко чулася глибока образа, — що мені сьогодні дзвонила Оксана. Ми розмовляли про аліменти, і вона між іншим «похвалилася», яку кругленьку суму ти їй привезла в конверті! Мамо, поясни мені, будь ласка, що це за благодійність за моєю спиною? Чому ти моїй колишній дружині везеш півтори тисячі євро, та ще й особисто їй гроші даєш? У мене нова родина, у мене двоє маленьких дітей, дружина в декреті, нам зараз кожна копійка на рахунку, ми ледве кінці з кінцями зводимо з цими ремонтами та витратами на малих! А ти підтримуєш жінку, з якою я давно розлучився і яка до нашої родини більше не має жодного відношення!
— Сашку, почекай, сину, вислухай мене, — намагалася я вставити слово, відчуваючи, як на очах з’являються сльози від такої несправедливості. — Я ж вашій сім’ї дві тисячі євро дала! По п’ятсот євро на кожного, як і обіцяла. А Оксані з хлопцями повезла півтори тисячі — теж по п’ятсот євро на кожного з них трьох. Хіба Сергійко з Андрійком не твоя кров? Хіба вони не твої діти? Хіба вони не заслуговують на допомогу від бабусі з дідусем, якщо у нас є така можливість?
— Хлопці заслуговують, мамо! — майже кричав у слухавку Олександр. — Але навіщо ти дала гроші Оксані особисто? Вона працює, отримує від мене хороші аліменти, їй вистачає! А Тетяна сидить удома з двійнятами, їй набагато важче морально і матеріально! Ти мала ці гроші віддати моїм донькам, моїй новій сім’ї, або взагалі не давати Оксані нічого! Ти розумієш, що ти зараз зробила? Тетяна дізналася про це, і їй тепер неймовірно прикро! Вона плаче в іншій кімнаті, каже, що ти її так і не прийняла як рідну, якщо досі таємно спонсоруєш колишню невістку і ставиш її вище за неї! У мене тепер удома справжній скандал через твій вчинок! Тетяна вважає це неповагою до себе!
Я сиділа на стільці біля вікна, тримаючи слухавку тремтячою рукою, і не знала, що відповісти. Слова сина різали мені душу без ножа. Мені було неймовірно боляче і прикро чути такі звинувачення від власної дитини. Я ж хотіла як краще! Я хотіла бути доброю для всіх, нікого не образити, поділитися тим, що заробила важкою працею на чужині, не ділячи онуків на «перших» і «других». А вийшло, що стала найбільшим ворогом для власного сина та його нової дружини.
Василь, який сидів за столом і чув кожне слово, бо Сашко кричав на всю кімнату, раптом підвівся. Його обличчя було суворим. Він підійшов, рішуче забрав у мене з рук телефон, підніс до свого вуха і коротко, але твердо сказав у слухавку:
— Досить галасувати на матір, Олександре! Вона ці гроші своїм горбом в Італії заробляла, і має повне право розпоряджатися ними так, як вважає за потрібне. Вирости спочатку і навчися поважати батьків!
Після цього Василь натиснув кнопку відбою і вимкнув телефон зовсім.
У кімнаті запала важка, гнітюча тиша. Василь повернувся до свого столу, зітхнув і подивився на мене:
— Ну що, Галю, тепер бачиш? Я ж тобі казав, попереджав, що не треба було Оксані гроші везти. Онукам — так, онукам треба було допомогти. А Оксані… Сашко тепер правий чи ні, а образу затаїв. І Тетяну його можна зрозуміти — їй здається, що колишня дружина досі має більший вплив на тебе, ніж вона, теперішня. Хотіла як краще, а зробила тільки гірше для всіх.
Я нічого не відповіла чоловікові. Сльози самі котилися по моїх щоках, залишаючи мокрі доріжки. Я пішла у спальню, сіла на ліжко і довго дивилася в одну точку. Мені було так гірко, ніби мене облили брудом за мою ж доброту.
Минуло вже кілька днів. Син Олександр більше не дзвонить, його телефон мовчить, і я не наважуюся набрати його першою, боюся знову почути холод у голосі. Нова невістка Тетяна теж не присилає фотографій дівчаток, як робила це раніше майже щодня. Вони замкнулися у своїй образі, вважаючи мій вчинок зрадою їхніх інтересів.
І лише вчора ввечері мені прийшло повідомлення на Вайбер від Оксани. Вона написала: «Мамо Галю, ще раз дякую вам велике за вашу підтримку. Я за ваші гроші змогла оплатити Сергійку річні курси англійської мови та програмування, про які він так мріяв, але ми ніяк не могли зібрати потрібну суму. А Андрійку купили нову футбольну форму та бутси, бо зі старих він уже зовсім виріс. Ви навіть не уявляєте, як ви нас виручили. Дякую, що ви є в нашому житті».
Я прочитала це повідомлення, і на душі стало трохи легше, але загальний біль нікуди не зник. Я от сиджу на веранді, дивлюся на наш красивий будинок, на сад і думаю: чи справді я вчинила неправильно? Хіба бувають «колишні» невістки, якщо вони народили тобі рідних, коханих онуків, з якими ти спілкуєшся і яких любиш усім серцем? Хіба справедливість — це допомагати тільки тій родині, де зараз живе твій син, забуваючи про тих дітей, які залишилися від першого шлюбу?
Як би ви вчинили на моєму місці — підтримали б тільки нову родину сина, щоб зберегти спокій у його домі, чи поділили б усе порівну між усіма онуками та обома невістками, як це зробила я? Хто в цій ситуації правий, а хто винен?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
