Лідії було шістдесят два, коли вона нарешті повернулася додому — не на кілька тижнів, не на коротку відпустку, як раніше, а назавжди. На заробітки поїхала вона ще молодою, тоді, двадцять п’ять років тому, у неї не було вибору: чоловік помер рано, зарплати швачки ледь вистачало на хліб і зошити для дітей.

— Я поїду ненадовго, — сказала вона тоді, стискаючи валізу. — Зароблю трохи грошей, поставимо хату, і я повернуся.

Те «ненадовго» розтяглося на десятиліття.

Іспанія стала її другою домівкою, але серце весь час залишалося там, у рідному селі на Тернопільщині. Вона працювала прибиральницею, доглядальницею, прала, готувала, прибирала в чужих домах — і все з однією думкою: «Щоб діти мали краще життя».

З роками вона купила доньці квартиру в Тернополі, синові — у Львові, собі збудувала дім у рідному селі. Все було чесно зароблене її руками, потом і сльозами. Діти приїздили влітку, гостювали кілька днів, потім поспішали назад у свої справи. Їй було боляче, але вона тішилася, що діти мають краще життя.

Та все змінилося тієї зими, коли вона познайомилася з Павлом.

Працював він теж у Іспанії — на будівництві. Спершу вони просто разом ходили до церкви, допомагали священикові, іноді пили каву після служби. Потім якось сам собою з’явився зв’язок — тихий, теплий, без пафосу, без молодечих ілюзій.

Виявилося, що Павло — з сусіднього району, за якихось сорок кілометрів від її села. У них були спільні знайомі, навіть хрещений її Ігоря колись пас корову поруч із його двором. Доля, видно, сміялася, зводячи їх за тисячі кілометрів від дому.

Він був на кілька років старший, вдівець, спокійний, добрий чоловік. І коли запропонував:

— Лідо, давай вертаймося додому. Ми вже своє відпрацювали. Там земля, там люди наші, там хати, — вона без вагань погодилася, бо по суті, життя минуло, а що таке жіноче щастя — вона так і не пізнала.

Так вони й зробили.

Та щойно вона повернулася, замість радості прийшли — докори від дітей.

Першою приїхала Наталя.

— Мамо, ти що, з глузду з’їхала? Хто той Павло? Ти його взагалі знаєш?

— Знаю, доню. Ми п’ять років разом працювали, живемо поруч.

— Ага! П’ять років — і вже наречений! Може, він через хату? Думаєш, я не бачу?

Потім подзвонив Ігор:

— Мам, ти розумієш, що робиш? У твоєму віці думати про чоловіків — смішно! Він хоче твій дім забрати, ось що!

Вона мовчала. Хотіла сказати: «Я ж усе це для вас робила, діти. Я не жила для себе». Але з рота не виходило жодного слова.

Павло бачив, як її слова болять.

— Лідо, я не хочу сварок через мене. Якщо треба — я піду.

— Ні, не підеш, — тихо відповідала вона. — Я вже надто довго була сама.

Але діти не відступали. Наталя подзвонила ще раз:

— Якщо ти справді за нього вийдеш, можеш на мене не розраховувати. Я не хочу знати, що ти віддала все чужому чоловікові.

Син сказав ще гірше:

— Ти зганьбиш пам’ять про тата.

Після тих слів Лідія цілу ніч не спала. Вона сиділа біля вікна й дивилася на небо. І згадувала все своє життя: як подалася в чужу країну з однією валізою, як стояла в черзі за водою, як рахувала кожне євро, щоб купити дітям подарунок.

Двадцять п’ять років без свята, без родини, без ніжного слова. Все — для них.

А тепер вони вважають, що мама не має права приводити чужого чоловіка в свій дім.

— Я не розумію, що я зробила не так, — сказала вона Павлові. — Вони мають усе: житло, роботу, сім’ї. Я хіба не заслужила на спокій?

Павло взяв її руку.

— Ти заслужила на щастя. Просто вони ще не розуміють, що ти не річ, яку треба ділити. Ти — людина.

Але Лідії все одно було важко. Коли приходили сусіди, вона ховала погляд. Люди почали шепотіти: «Ото Ліда, на старості закохалася…».

Діти перестали дзвонити. Лише іноді писали коротко: «Як здоров’я?». Але в тому «як» не було ні тепла, ні турботи — лише відстань.

Минуло кілька місяців. Павло жив поруч, допомагав по господарству, лагодив паркан, рубав дрова. Він не тиснув, не вимагав нічого. Просто був поруч. І в тому було більше любові, ніж у всіх словах, які Лідія колись чула.

Одного дня він сказав:

— Лідо, я не буду наполягати. Але якщо ти захочеш — я з тобою залишуся. А ні — поїду.

Вона довго дивилася йому в очі. І зрозуміла: це той чоловік, якого вона шукала все життя — чесний, спокійний, без претензій.

Вона зателефонувала дітям.

— Діти, я вирішила. Ми з Павлом будемо разом.

У слухавці — тиша. Потім Наталя холодно сказала:

— То живи як знаєш. Ми своє сказали.

Телефонні дзвінки припинилися зовсім.

Перший час Лідія плакала. Потім перестала.

Коли навесні розквітли яблуні, Павло посадив біля хати кілька троянд.

— Це для тебе, Лідо. Щоб пам’ятала, що життя цвіте навіть після зими.

Минув рік. Вони не розкішно жили, але спокійно. І все робили разом, ніби боялися втратити навіть хвилинку.

А потім, одного недільного дня, у двір зайшла Наталя. З дітьми.

— Мамо… — тільки й сказала, глянувши на неї. — Пробач.

І Лідія побачила в очах доньки не злість, а сором. Бо, мабуть, коли жінка сама стає матір’ю, то починає розуміти — скільки болю приховано в слові «мама».

Ігор теж з’явився пізніше. Сиділи вони з Павлом на ґанку, пили чай. Ігор мовчав, а потім сказав:

— Ти мала рацію, мамо. Ти маєш право на своє життя.

Того вечора Лідія плакала — але то вже були не сльози болю, а вдячності. Бо, можливо, вперше за всі роки вона жила для себе, а не для когось.

Діти — це наше продовження, і заради них кожна мама готова на все. Але не треба забувати, що мама також людина, і також потребує жіночого щастя.

І найстрашніше для матері — не старість, а те, коли рідні діти забувають: у неї теж є потреби.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.