Анна Петрівна стояла біля вікна, заклавши руки за спину, і дивилася, як її дочка Наталка з чоловіком Русланом копирсаються у дворі. Він, видно, знову щось лагодив біля сараю. Вічно той Руслан щось робить — і це неабияк дратувало тещу. І хоч працював добре, руки золоті, але Анна Петрівна скривилася:
— Господи, невже не можна було знайти когось нормального? — пробурмотіла сама до себе.
Руслан, ніби чуючи її думки, глянув у вікно і махнув рукою, усміхнувшись. Вона у відповідь тільки стиснула губи.
«Усміхається, бач! Думає, я йому тут дякувати буду, що хату мені ремонтує. Хата моя, я її побудувала, не він!» — подумала, і серце защеміло від того, що колись, десь у Польщі, на морозі, вона стояла десять годин біля конвеєра, щоб мати оцю хату.
Колись вона все робила для дітей — і для Наталки, і для Івана. А тепер, бач, з’явився цей зять і почав «господарювати».
— Мамо, та що ти все бурчиш? — не витримала Наталка. — Руслан ж нічого тобі не зробив. Він же старається.
— Та старається, старається! — скривилась мати. — Якби ще толку було. Я тут усе життя поклала, щоб вам було де жити, а тепер мені ще й вказуватимуть.
Руслан вийшов на ґанок і каже:
— Мамо, я вже двері полагодив, бо вітер їх виривав.
— Ага, полагодив, — буркнула вона. — Тільки не свої ж двері, а мої.
Він нічого не відповів. Опустив голову і пішов до хліва.
А Наталка зітхнула — отак щодня. Руслан ні слова не скаже поганого, а все одно винен.
Син Анни Петрівни, Іван, сидів у хаті, гортав телефон. Йому вже під сорок, але все якось не склалося — то робота не та, то дівчата «не його рівня». Мати йому все вибачала.
— От подивись, Наталю, Іван — хлопець як треба, не женився аби на кому. А твій Руслан… — почала вона чергову проповідь.
— Мамо, Руслан нормальний! Він працює, не п’є, нас з дітьми любить!
— Та ну, — відмахнулася Анна Петрівна. — От Івану треба добру жінку, працьовиту, не таку, як твій.
І тут доля підкинула нагоду.
Одного дня до Руслана приїхала двоюрідна сестра Ліля. Молодиця — весела, доглянута, самотня, працює бухгалтером у місті. Приїхала в гості на вихідні.
Анна Петрівна тільки її побачила — й очі загорілися.
— Лілю, а ти, може, ще не заміжня? — спитала з лукавою усмішкою.
— Та ні, ще якось не склалося, — засміялася та.
— От і добре! Бо в мене є синочок Іван, золотий хлопець! — і глянула на неї так, що Ліля аж розгубилась.
Руслан почув ту розмову й тихо всміхнувся.
— Мамо, не женіть Івана силою, — сказав лагідно. — Ліля ж приїхала просто в гості.
— А ти, бачу, вже за неї хвилюєшся? — різко кинула теща. — А може, вона й не просто так приїхала, га?
Руслан відчув, як щось в грудях защеміло.
«Та що б я не сказав — усе не так…»
Наступного дня Ліля допомагала Наталці пекти пляцки. Руслан як завжди порався по господарству, а Іван так і не вийшов із хати — лежав, дивився телевізор.
— От бачиш, Лілю, — почала Анна Петрівна, — Руслан вічно біля Наталки крутиться, бо, певно, боїться, що вона без нього пропаде. А от мій Іван — чоловік серйозний. Не бігає, як пес біля спідниці.
Руслан зціпив зуби. Ліля аж ніяково посміхнулася, бо розуміла, що жінка перегинає.
— Та Іван, може, теж допоміг би, якби треба було, — обережно відповіла.
— О, ні! — засміялася теща. — Він не з тих, що бігають за каструлями. У нього розумна голова, не як у деяких…
Руслан мовчки вийшов надвір. Йому хотілося просто кудись піти — далеко.
Одного вечора Наталка не витримала.
— Мамо, досить! — вигукнула. — Ти постійно чіпляєшся до Руслана!
— Бо я бачу, хто він! — відрубала мати. — Він живе в моїй хаті, а веде себе, ніби хазяїн!
— Ну і що, що твоя хата, мамо? Ми ж тепер усе разом робимо! Ми ремонти за свої гроші зробили, меблі нові купили. І один Руслан тут тягне всю роботу на собі.
— А я, значить, нічого не робила? — очі Анни Петрівни блиснули. — Я в Чехії, у Польщі гарувала, щоб ви мали де жити! А він? Прийшов на готове!
Руслан стояв осторонь, мовчав. Потім тихо сказав:
— Я не хочу сварок. Якщо треба — ми підемо.
І пішов. Не на годину, не на день — зібрав Наталку і дітей, зняли невелику квартиру у місті.
Минуло пів року.
Хата Анни Петрівни стояла порожня. Іван поїхав десь на заробітки, бо грошей не стало. Ліля виявилася не такою вже й зацікавленою — приїхала ще раз, побачила Івана, що з пляшкою ходить, і більше не з’являлася.
А Анна Петрівна сиділа вечорами сама на лавці й дивилася на двір. Там, де колись Руслан садив помідори, тепер усе заросло бур’янами.
Одного разу Наталка приїхала.
— Мамо, чого ти така сумна? — спитала.
— Та так… щось не спиться, — буркнула.
— Руслан хотів заїхати, але я сказала, що, може, ти не рада…
— Та хай приїжджає… — ледве чутно мовила Анна Петрівна.
І коли Руслан ступив на подвір’я — серце жінки защеміло.
— Доброго дня, мамо, — сказав спокійно. — Я приїхав покрити дах, бо чув, що вже тече.
— Не треба… — почала вона, а потім тихо додала: — Та ні, треба…
Вона дивилась, як він працює, і раптом зрозуміла, що все життя боролася не з ним, а з своїми установками, що зять не може бути кращим за сина, з образами, що назбирались роками. І враз відчула сором.
— Руслане, — прошепотіла, коли він зліз із драбини. — Пробач мені, сину.
Він усміхнувся тепло, як завжди.
— Та що ви, мамо. Головне, що дах не тече.
І того вечора, вперше за довгі роки, вони сіли всі разом вечеряти. Без сварок, без образ.
Анна Петрівна нарешті зрозуміла: хата — то не стіни. Хата — це ті, хто в ній живе. І коли в ній є любов, тоді вона — справді твоя.
– А може повернетесь? – несміливо запитала теща. – У нас тепер, відколи Іван поїхав, хоч танцюй в хаті – місця повно.
– Мамо, ти вибач, але ні. Ми вже почали нове життя. Нехай на знімній квартирі, але маємо свій власний куточок. А дасть Бог, ми і свою власну придбаємо.
Теща лише опустила голову, бо що мала казати. Недооцінила вона зятя, коли той жив з нею поруч, то тепер доведеться жити самій, бо на непутящого сина надії мало. Що-що, а це вона добре розуміла, хоч і не казала ніколи цього вголос.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
