Від дня весілля Павла та Ярини минуло лише кілька місяців. Їхнє спільне життя нагадувало спокійне озеро в погожий день. Подруги часто зітхали, слухаючи розповіді Ярини про сімейний побут. Мовляв, пощастило ж дівчині: свекруха живе далеко, не втручається, порад не дає і в каструлі носа не соває. У самих же приятельок ситуації були куди складніші. У когось мама чоловіка могла прийти без попередження рано-вранці, почати перевіряти пил на шафах або критикувати спосіб нарізання овочів для борщу. Ярина лише загадково усміхалася, радіючи своєму спокою. Тільки вона та її коханий Паша — і жодних сторонніх очей у їхньому затишному гніздечку.
Свекруха, пані Людмила Степанівна, не змогла приїхати навіть на весілля. Вона тоді зателефонувала, довго вибачалася, бідкаючись на раптову застуду та слабкість. Павло, як люблячий син, зла не тримав, поставився з розумінням. А Ярині, чесно кажучи, було навіть легше. Вона вважала за краще підтримувати теплі стосунки на відстані, через телефонні розмови у свята. Тим паче, що Людмила Степанівна мешкала в іншому містечку, і такий стан речей здавався ідеальним.
Того дня в квартирі панував творчий хаос. Подружжя нарешті наважилося на оновлення оселі. Ярина, одягнена у стареньку зручну кофтину та джинси, які вже давно стали робочим вбранням, зосереджено вирівнювала стіну. На голові вона пов’язала яскраву хустку, щоб пил не псував волосся. Під ніс собі дівчина мугикала якусь сучасну українську пісню, час від часу відходячи назад, щоб оцінити, чи рівно лягає шпаклівка.
Вона настільки поринула в роботу, що не почула, як клацнув замок і хтось увійшов до передпокою. Тільки відчувши на собі чийсь пильний погляд, Ярина обернулася. Біля входу стояла жінка в елегантному капелюшку, з великою дорожньою сумкою та виразом глибокого здивування на обличчі. Гість ледь помітно зморщила носа, розглядаючи робоче вбрання невістки.
У цей момент із сусідньої кімнати вийшов Павло. Вигляд він мав ще ефектніший: обличчя в білих цятках побілки, руки у фарбі, на сорочці — кольорові розводи. Незнайомка сплеснула руками, змусивши господарів здригнутися.
— Синочку! Павлику! На кого ж ти став схожий? — забідкалася жінка, поправляючи окуляри. — Чи це справді ти?
— Мамо? Доброго дня! — здивовано вигукнув Павло. — Як ти тут опинилася? Чому ж не сказала, що приїдеш? Ми б зустріли на вокзалі, підготувалися…
— Ой, не могла додзвонитися, мережа весь час зникала, — почала виправдовуватися Людмила Степанівна, хоча очі її видавали легку лукавість.
Ярина, витерши руки об рушник, уважно подивилася на свекруху. — Може, просто хотіли зробити сюрприз? — м’яко запитала вона, хоча в душі вже відчула легку тривогу.
Свекруха зміряла її поглядом з-під окулярів. — Ну, знаєш, дитино, з рідними так не розмовляють. Я з дороги, втомилася, ледь знайшла вашу адресу. Може, хоч нагодуєте матір?
Подружжя перезирнулося. Ярина швиденько спустилася з драбини і попрямувала на кухню, щоб організувати бодай якийсь обід серед коробок і будматеріалів.
За столом панувала напружена тиша, яку порушувало лише постукування ложок об тарілки.
— Смачна перша страва, — нарешті промовила Людмила Степанівна, куштуючи суп. — Хто готував?
— Ярина, — гордо відповів Павло. — Вона в мене справжня майстриня, готує — пальчики оближеш!
— Ось як? — підняла брову свекруха. — Ну, хоч тут порядок. А от чому у вас на кухні такий безлад? Скрізь якісь відра, ганчірки… Невже так важко підтримувати затишок, навіть якщо щось фарбуєте?
— Мамо, ти ж бачиш — у нас капітальний ремонт, — спокійно пояснив син. — Ми міняємо все, від підлоги до стелі.
Проте Людмила Степанівна не вгамовувалася. Їй здавалося, що кухня — це обличчя господині, і це обличчя зараз виглядало «непричесаним». Вона почала розповідати довгі історії про те, як у її молоді роки вони теж робили ремонти, але завжди знаходили час вимити кожну плитку до блиску перед сном.
— А ви самі? — продовжувала вона, дивлячись на Ярину. — Що це за вузол на голові? Тепер так не носять. Поряд же є перукарня, я бачила, коли йшла. Могла б і зайти, щоб чоловіка не лякати.
— Мамо, припини, — втрутився Павло, відчуваючи, як Ярина починає стискати край скатертини.
— А що «мамо»? Подивися на себе! Заріс, як лісовик. Хіба ремонт — це привід забути про бритву? Чи ви тут так захопилися цією чужою квартирою, що про себе забули?
— Це не чужа квартира, мамо, — твердо відповів Павло. — Це наш дім.
— Ну, життя покаже, чий це дім, — з іронією кинула мати, зиркнувши на невістку.
Ярина вже давно втратила апетит. Вона сиділа лише з поваги до старшої людини, але всередині в неї все кипіло. — Вам сподобався обід? — чемно запитала вона, намагаючись перевести тему.
— Непогано, — хмикнула свекруха, відсуваючи тарілку. — Тепер час і посуд помити.
Вона вичікувально подивилася на Ярину, явно натякаючи, що та має негайно схопитися і прибрати за гостею. Але дівчина не поспішала. Їй було цікаво, наскільки далеко зайде ця лекція про охайність. Людмила Степанівна, не дочекавшись покори, піднялася і пішла «інспектувати» інші кімнати.
— Ой лишенько, — почулося з вітальні. — Квартирка, звісно, простенька. Думаю, ваші старання трохи приховають ці недоліки. Але було б краще подумати про щось солідніше. А меблі? Ви їх на якомусь розпродажі вживаних речей брали?
— У фірмовому салоні, — хором відповіли Павло та Ярина.
— Ну, мабуть, у тому салоні мода двадцятирічної давнини, — зітхнула мати. — Ох, діти, вчити вас і вчити… А запах? Чому так пахне фарбою і ще чимось дивним? Тут до вас ніхто не тримав господарство?
— Мамо, будь ласка, — благально мовив син.
Потім Людмила Степанівна попрямувала до ванної, але звідти з голосним «Мяу!» вискочила пухнаста кішка Муся. Свекруха ледь не підскочила.
— Тварини в домі! Це ж антисанітарія! Особливо коли скрізь пил від будівництва. Геть її звідси!
— Не чіпай Мусю, вона теж тут господарка, — Павло підхопив кішку на руки.
Від обурення у Людмили Степанівни, здається, забракло слів. Вона відчула легке запаморочення (можливо, від драматизму моменту) і присіла на новий диван у вітальні. Диван видав довгий, протяжний скрип. Жінка підскочила, наче вжалена: — Що це таке? Що це за звуки?
Ярина не втрималася і тихо засміялася: — То, мабуть, усесвіт натякає, що треба трохи відпочити.
Свекруха гнівно блиснула очима: — Ти ще й жартуєш? Це ж просто неповага!
Павлові теж стало смішно, хоча він намагався триматися серйозно. — Мамо, диван просто ще не обжитий. Ти присядь, відпочинь. А нам справді треба працювати, стіни самі себе не поштукатурять.
За кілька годин у вітальні запала тиша, яку раптом розітнув неймовірно гучний звук. Ярина пішла перевірити, що сталося, і застала дивовижну картину. Людмила Степанівна, яка щойно розпинала їх за неохайність, міцно спала на тому самому скрипучому дивані… прямо у взутті! А її хропіння було настільки потужним, що здавалося, ніби в кімнаті працює перфоратор. Окуляри на її носі кумедно підстрибували в такт кожному видиху.
— Неймовірно, — прошепотіла Ярина, повертаючись до чоловіка.
Ввечері гостя прокинулася у чудовому гуморі, ніби й не було денних суперечок. — Хочу пити! — заявила вона, ледь розплющивши очі.
Ярина принесла їй склянку води. Свекруха відпила ковток і скривилася: — Ой, яка холодна! Наче з льоху. Хочеш, щоб я захворіла?
— Це просто свіжа вода, — спокійно відповіла Ярина. У той момент вона найбільше на світі хотіла, щоб гостя згадала про свій дім. Але Людмила Степанівна, схоже, збиралася затриматися. Можливість виховувати молодь давала їй неабиякий заряд енергії.
Ночувати вона залишилася на тому ж дивані. Всю ніч Павло та Ярина не могли заплющити очей. Хропіння свекрухи в порожній кімнаті з високими стелями створювало ефект стадіонної акустики. Вони заснули лише під ранок, коли сонце вже почало пробиватися крізь штори. Але вже о восьмій ранку в двері їхньої спальні почали наполегливо стукати.
— Гей, господарі! Сонце вже високо, а сніданку ще немає! Пора вставати! — вигукувала Людмила Степанівна.
Павло знесилено втупився в стелю. — Мамо, ще занадто рано, — пробурмотів він.
— Вже десять! — вигукнула вона через двері. Павло глянув на телефон — справді, вони проспали довше, ніж планували.
Коли подружжя вийшло зі спальні, на них чекала чергова порція невдоволення. — Поки ви там ніжилися, я була змушена замовити доставку їжі! Хіба так зустрічають рідну матір? Навіть кави не запропонували.
Ярина відчувала, як під очима з’являються темні кола від недосипу. В голові пульсувала думка: «Треба щось змінювати, інакше ремонт ми закінчимо в лікарні з нервовим виснаженням».
— Може, підемо поснідаємо в кафе? — прошепотіла вона чоловікові. Той лише втомлено кивнув.
У кав’ярні неподалік вони нарешті змогли видихнути. — Павле, я все розумію, вона твоя мати, але ми так довго не витримаємо, — почала Ярина. — Вона не дає нам ні працювати, ні відпочивати.
— Я знаю, Яринко. З віком вона стала ще більш… енергійною. Треба щось придумати, але так, щоб не образити.
Вони неспішно снідали, насолоджуючись спокоєм. Коли ж повернулися додому, виявилося, що квартири порожня. — Невже поїхала? — з надією запитала дівчина.
Але радість була передчасною. Щойно вони взялися до роботи, як у двері постукали. На порозі стояв сусід знизу, чоловік середніх років на ім’я Костянтин. Вигляд у нього був вкрай стурбований.
— Вибачте, — почав він, — але здається, у вас щось трапилося у ванній. У мене на стелі почала проступати волога.
Павло кинувся до ванної. Так і є — кран був відкритий, а злив забитий якоюсь ганчіркою. Швидко виправивши ситуацію, він почав вибачатися перед сусідом. — Костянтине, пробачте, ми все компенсуємо. У нас просто гості… мабуть, не встежили.
Раптом з-за спини сусіда з’явилася Людмила Степанівна з пакетами з магазину. — Що тут за збори? — запитала вона, оцінюючи поглядом Костянтина.
— Мамо, ти забула закрити воду? — запитав Павло.
— Я? Та що ти таке кажеш! Я в магазині була, вибирала продукти, бо ви ж матір голодною тримаєте, — ображено відповіла вона. Хоча легка розгубленість у її очах підказала Павлові, що кран — справа її рук.
Костянтин уважно подивився на жінку. — То ви — господиня цього «водоспаду»? — усміхнувся він несподівано тепло.
— Людмила, — представилася вона, миттєво змінивши тон на більш кокетливий.
— Дуже приємно, Костянтин. Ну, раз така чарівна пані була причиною моїх негараздів, то я, мабуть, не буду занадто суворим. Але стелю доведеться підправити.
Жінка хмикнула, проводжаючи сусіда поглядом. Весь вечір вона була дивно мовчазною, прикута до екрана телевізора. Проте, як тільки почався фільм, вона знову заснула, і квартиру наповнив той самий знайомий звук. Павло вирішив діяти.
Наступного ранку Людмила Степанівна прокинулася від незвичного галасу. Увійшовши до ванної, вона ледь не зіткнулася з молодим хлопцем, чиє обличчя було вкрите піною для гоління.
— Ой! Ви хто? — вигукнула вона.
— Помічник святого Миколая! — весело відгукнувся той. — Доброго ранку!
У вітальні вона побачила ще кількох хлопців, які енергійно обговорювали план робіт із Павлом. — Павлику, що це за люди? Чому їх так багато? — стривожено запитала мати.
— Це мої друзі, мамо. Вони прийшли допомогти нам закінчити ремонт за два дні. Бригада «Швидка допомога»!
Весь день у квартирі все кипіло. Лунала музика, хлопці жартували, перегукувалися, постійно ходили туди-сюди з відрами та інструментами. Людмилі Степанівні не було де присісти. На кухні готували каву, у вітальні розстеляли шпалери. Навіть телевізор довелося вимкнути, бо «електрику треба перевірити».
Вона спробувала вийти на балкон, але й там хтось фарбував рами. Врешті-решт, вона не витримала і пішла на вулицю. Сіла на лавку біля під’їзду, зітхнула. У власній дитині вона почувалася зайвою. Галас, молодь, незрозумілі пісні…
— Доброго дня ще раз, Людмило! — почула вона знайомий голос. Це був Костянтин.
— Ох, Костянтине, і не кажіть. У дітей там справжній вулик. Навіть фільм не подивишся.
— А навіщо вам той телевізор? — здивувався сусід. — У мене є сучасний проектор, великий екран. Можна влаштувати справжній кінотеатр. І знаєте, якраз маю чудову колекцію класичних фільмів.
Людмила Степанівна зацікавилася. — Проектор? Це як у кіно?
— Краще! Ходімо, якраз чай заварив.
Коли вона зайшла до квартири Костянтина, то була вражена. Всюди стояли вишукані дерев’яні вироби — шкатулки, рамки, фігурки. — Це ви самі зробили? — захоплено запитала вона.
— Так, це моє хобі. Вибирайте будь-яку, яка вам до душі, — це буде подарунок на знак нашого знайомства.
Вечір минув непомітно. Коли на годиннику було вже близько одинадцятої, Павло та Ярина почали хвилюватися. Людмили Степанівни не було вдома, а телефон вона залишила на тумбочці. Але раптом двері відчинилися, і на порозі з’явилася сяюча свекруха.
— Мамо, де ти була? Ми вже збиралися тебе шукати! — вигукнув Павло.
— Ой, діти, не сваріться. Ми з Костянтином дивилися таке чудове кіно! У нього там так спокійно, затишно. І ніхто не заважає.
Ярина з Павлом перезирнулися. План спрацював навіть краще, ніж вони сподівалися.
— Вибачте, що я вранці на вас гримала, — продовжувала Людмила Степанівна. — Я розумію, ремонт — це важливо. А завтра ми з Костею йдемо на виставку, а потім знову фільм… Так що я вам заважати не буду.
Минуло пів року. Ремонт у квартирі Павла та Ярини давно закінчився, і оселя стала саме такою, про яку вони мріяли. Але найбільшою зміною стало те, що свекруха тепер була постійною гостею… у сусіда знизу.
Костянтин виявився саме тією людиною, яка змогла спрямувати енергію Людмили Степанівни в мирне русло. Вони разом ходили в театри, обговорювали новини і, звісно, дивилися фільми через той самий проектор.
Невдовзі Костянтин зробив їй пропозицію, і вона з радістю погодилася. Тепер Людмила Степанівна живе поверхом нижче. Вона заходить до дітей вкрай рідко — хіба що пригостити їх фірмовими пирогами або попросити трохи солі, коли заклопотана приготуванням вечері для свого коханого чоловіка. А Ярина тепер точно знає: найкраща свекруха — це та, у якої є власне щасливе життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
