Ранок Марії Семенівни завжди починався однаково. Старий настінний годинник із затертим циферблатом відбивав кожну секунду в порожній вітальні: «Тік-так, тік-так». Цей звук був її єдиним постійним співрозмовником. Колись, років тридцять тому, цей годинник не було чути за сміхом дітей, шумом телевізора, який дивився чоловік, та брязкотом тарілок на кухні. Тепер квартира стала великою, холодною і надто мовчазною.
Марія Семенівна підійшла до вікна, відсунула стару тюль і подивилася на двір. Осінь уже господарювала на повну: калюжі затягнуло тонкою кригою, а вітер ганяв по асфальту руде листя. Вона зітхнула. Зима була на порозі, а зима для неї означала одне — випробування.
Вона пішла на кухню, поставила старенький чайник на плиту. Поки вода закипала, жінка дістала зі схованки — за коробкою з чаєм — три потерті конверти. Це була її «бухгалтерія». На кожному акуратним почерком вчительки було підписано: «Комунальні», «Ліки та їжа», «Про запас».
І був ще четвертий конверт. Маленький, тонкий, захований найглибше. На ньому олівцем було виведено: «На чоботи».
Марія відкрила його і почала перераховувати купюри. П’ятдесятки, двадцятки, декілька сотень. Кожна гривня пахла економією на всьому: на маслі замість маргарину, на відмові від зайвого яблука, на вимкненому світлі в коридорі.
— Ще трошки, — прошепотіла вона сама до себе. — Ще якихось п’ятсот гривень — і вистачить.
Того дня їй треба було зайти до взуттєвої майстерні. Її старі чорні чоботи, які вона носила вже восьму зиму, зовсім здалися. Права підошва «просила каші», а блискавка на лівому розходилася при кожному кроці.
Майстер Іван Петрович, чоловік похилого віку в засмальцьованому фартуху, подивився на взуття крізь окуляри і важко зітхнув.
— Маріє Семенівно, голубко моя, — почав він, крутячи чобота в руках. — Ви мене за чарівника тримаєте? Я тут уже живого місця не бачу. Нитки гнилі, шкіра розлізлася. Я їх минулого разу ледь до купи зібрав. — Іване Петровичу, ну будь ласочка, — Марія Семенівна благально склала руки. — Хоч би цей місяць доходити. Я вже майже назбирала на нові. Трішки лишилося. — Ех, — майстер махнув рукою. — Добре. Підклею в останній раз. Але попереджаю: як тільки піде мокрий сніг — вони попливуть. Не тримають вони вже воду, розумієте? — Розумію. Дякую вам, ви золота людина.
Вийшовши від майстра, Марія Семенівна пішла звичним маршрутом — повз крамницю «Взуття для всіх». Вона зупинилася біля вітрини. Там, на верхній полиці, стояли вони. Чорні, на невисокому стійкому каблуці, з м’якої шкіри і з густим хутром всередині. Вони здавалися їй верхівкою комфорту.
— Маріє Семенівно! — почула вона голос. — Знову ви на них чаклуєте? Заходьте вже!
З дверей визирнула Галинка. Ця дівчина була подругою її доньки Тетяни ще зі школи. Галя завжди була жвавою, доброю і, на відміну від Тетяни, часто забігала до Марії Семенівни просто так — спитати про здоров’я.
— Та я так, Галочко, мимохідь, — зніяковіла жінка. — Та яке мимохідь? Заходьте, якраз людей немає. Міряти будемо!
Марія зайшла в тепле приміщення магазину. Галя спритно зняла чоботи з полиці. Коли Марія взула їх, вона відчула дивовижну легкість. Нога, яка вічно боліла від мозолів у старому взутті, ніби опинилася в обіймах.
— Ох, як же в них добре… — видихнула Марія. — То беріть! — вигукнула Галя. — Я вам по секрету скажу: з понеділка на них буде знижка тридцять відсотків. Я їх приховаю для вас у підсобці. Нікому не віддам. — Справді? Ой, Галочко, дякую. Я якраз у понеділок пенсію отримую, додам до своїх — і прибіжу.
Марія Семенівна йшла додому, і серце її співало. Їй здавалося, що життя нарешті стає трохи легшим.
У суботу вранці Марія Семенівна пила чай, плануючи, як завтра піде за покупкою. Аж раптом у двері почали дзвонити — довго, вимогливо, нервово. Вона одразу впізнала цей почерк. Так дзвонила тільки Тетяна.
Двері відчинилися, і в квартиру влетіла донька. Вона була в дорогому пальті, з яскравим макіяжем, але злість на обличчі псувала всю красу.
— Мамо! Це просто катастрофа! — Тетяна навіть не роздяглася, одразу пройшла на кухню. — Таню, що сталося? Щось із дитиною? З Ігорем?
— Та що з ними станеться… Гроші потрібні. Терміново. П’ять тисяч. У мене борг за кредиткою, відсотки капають, колектори вже дзвонять. Я не знаю, що робити!
Марія Семенівна відчула, як усередині все стислося.
— Таню, дитинко, де ж я візьму такі гроші? Я щойно за все заплатила. У мене пенсія — ти ж знаєш…
— Ой, не починай! — Тетяна роздратовано махнула рукою. — Ти завжди кажеш, що грошей нема, а потім виявляється, що десь у заначці лежить. Ну виручай! Я ж твоя дочка. Тобі що, шкода для рідної дитини?
Марія сіла на табуретку, руки її затремтіли.
— Таню, ти вже пів року не працюєш. Ігор теж то тут, то там. Може, варто якось роботу знайти стабільну? Оксанці вже шість, вона в садочку цілий день… — Ти мене вчити будеш?! — Тетяна вибухнула. — Ти знаєш, як зараз важко роботу знайти? Всі хочуть молодих і без дітей! А ти сидиш тут у своїй квартирі, тобі ні за що не треба думати!
Тетяна почала ходити по кухні, відкриваючи шухляди. Марія хотіла її зупинити, але не встигла. Дочка вихопила коробку з чаєм і побачила конверти.
— О! — Тетяна тріумфально витягла конверт «На чоботи».
— А казала — нема! — Таню, не чіпай! Це на взуття… Мої старі зовсім розвалилися, я всю осінь збирала!
— Мамо, ти серйозно? — Тетяна дивилася на неї з презирством. — Тобі важливіші якісь шматки шкіри, ніж спокій твоєї доньки? Ти вдома сидиш, тобі в магазин сходити і в старих можна. А мені в люди виходити треба!
Марія Семенівна відчула, як сльози застилають очі.
— Але ж я мерзну, Таню… У мене ноги болять…
— Віддам я тобі! — крикнула Тетяна, запихаючи гроші в сумку. — З першої ж зарплати віддам. Все, мені треба бігти. Дякую.
Двері грюкнули так, що здригнувся годинник у вітальні. Марія Семенівна лишилася стояти посеред порожньої кухні. Вона дивилася на порожнє місце за коробкою чаю. Відчуття було таке, ніби її пограбували — і зробила це найближча людина.
Весь наступний день Марія не виходила з дому. Вона просто лежала на дивані, вкрита старим пледом, і дивилася в стелю. Їй було не так шкода грошей, як було боляче від усвідомлення: вона для доньки — лише гаманець.
У понеділок вона все ж змусила себе встати. Хліб закінчився, треба було йти в магазин. Вона взула свої старі чоботи, які Іван Петрович «реанімував». Підошва неприємно чавкала навіть на сухому асфальті.
Вона хотіла обійти взуттєву крамницю десятою дорогою, щоб не бачити Галю. Їй було соромно. Соромно за доньку, соромно за свою слабкість. Але Галя була на посту. Вона стояла на ганку, розмовляючи по телефону, і помітила Марію здалеку.
— Маріє Семенівно! Ви куди це? Я вас чекаю! Ваша пара вже відкладена!
Жінка зупинилася, опустивши голову. Галя підбігла до неї, взяла під руку. — Чого ви така бліда? Щось сталося? Ходіть до мене, я якраз чайник поставила.
У підсобці пахло новою шкірою і кавою. Галя посадила жінку на стілець і дала теплий чай. — Ну, розповідайте. Де гроші поділися? Марія Семенівна трималася довго, але потім греблю прорвало. Вона розплакалася, розповідаючи про візит Тетяни, про конверт, про те, як донька навіть не запитала, як вона почувається.
— Знаєте, Галочко, я ж її так любила… Все найкраще їй віддавала. Думала, виросте — буде підтримкою. А вийшло… — Марія не могла закінчити речення. Галя слухала мовчки, стиснувши губи. Вона добре знала Таню ще зі школи — та завжди була егоїсткою, яка вміла маніпулювати матір’ю. — Маріє Семенівно, не плачте. Тетяна не зміниться, поки ви будете її «рятувати». Вона ж знає, що ви останнє віддасте. — Та хіба ж я можу інакше? Вона ж донька…
Коли Марія зібралася йти, Галя раптом зупинила її.
— Чекайте. Вона вийшла в зал і повернулася з коробкою. Ті самі чоботи. — Ось. Забирайте.
— Що ви, Галочко! У мене ж грошей немає… Я не знаю, коли віддам. Може, через пів року… — А я і не прошу зараз. Маріє Семенівно, у мене цього місяця велика премія за перевиконання плану. І взагалі… вважайте, що це подарунок від моєї мами, якої вже немає. Вона б мене зрозуміла.
— Я не можу… Це занадто дорого!
— Можете і мусите. Бо якщо ви зараз підете в тих лахах, ви застудитеся, і на ліки витратите втричі більше. Беріть, я наполягаю!
Марія Семенівна тремтячими руками взяла коробку. Вона не знала, які слова підібрати. Вона просто обійняла дівчину, і в цих обіймах було більше вдячності, ніж у будь-яких промовах.
Ввечері Марія Семенівна сиділа у вітальні. Нові чоботи стояли на килимку в коридорі — красиві, блискучі, надійні. Вона відчувала дивне піднесення, ніби ці чоботи були її обладунками.
І знову дзвоник. Знову Тетяна. Цього разу вона зайшла не з криком, а з фальшивою посмішкою. — Мам, я тут подумала… Ти ж не сильно образилася? Ну, я ж поверну, ти знаєш. Ой… а це що?
Тетяна побачила коробку і чоботи, що стояли поруч. Її обличчя вмить змінилося. Посмішка зникла, очі звузилися.
— То ти мені збрехала?! — вереснула вона. — Казала, що віддала останнє, а сама пішла і купила дорогу взувачку? Значить, у тебе ще була заначка? Ти від рідної дочки гроші ховаєш?!
— Ти помиляєшся, Таню, — тихо, але впевнено сказала Марія Семенівна. Вона сама здивувалася силі свого голосу.
— В чому я помиляюся? Ось вони! Скільки вони коштують? Дві тисячі? Три? Ти могла мені їх дати, мені за квартиру платити нічим!
Тетяна схопила чобота, ніби збиралася кинути його.
— Постав на місце, — холодно сказала мати.
— Що?
— Я сказала — постав на місце. Ці чоботи мені подарували. Людина, якій я не байдужа. І яка бачить, що я ходжу боса.
— Подарували? Хто? Галька? — Тетяна розсміялася. — Яка ти наївна. Віддай їх мені. Я їх завтра в ломбард здам або перепродам, мені гроші потрібні терміново. А ти собі ще назбираєш, у тебе часу багато.
Марія Семенівна встала. Вона здавалася вищою, ніж була насправді. — Ні, Тетяно. Цього не буде. Ці чоботи не просто взуття. Це моя гідність. І я вперше за довгий час зрозуміла: я не маю дозволяти тобі витирати об мене ноги.
— Ти що, матір’ю бути перестала?! — Тетяна перейшла на ультразвук.
— Я — мати. І саме тому я кажу тобі «ні». Бо якщо я зараз знову тебе врятую, ти ніколи не навчишся жити сама. Більше не приходь до мене за грошима. Приходь, якщо захочеш побачити маму, випити чаю, розповісти про онуку. Але гаманець зачинено.
Тетяна дивилася на неї з ненавистю. — Ну і сиди тут зі своїми чоботами! Егоїстка! Не дзвони мені більше! Двері зачинилися. Цього разу звук був іншим — він не лякав. Він ставив крапку.
У квартирі знову запала тиша. Марія Семенівна сіла на диван. Серце калатало, руки трусилися, а по щоках котилися сльози. Їй було невимовно боляче. Хіба про таку старість вона мріяла? Хіба таку доньку виховувала?
Але крізь біль пробивалося щось нове. Відчуття свободи. Вона більше не була заручницею чужих примх.
Вона підійшла до дзеркала, поправила волосся. Потім взула нові чоботи. Вони ідеально облягали ногу. Вона зробила кілька кроків по кімнаті. Крок був твердим.
— Нічого, — прошепотіла вона. — Я віддам Галі гроші. Обов’язково віддам. Потроху, по п’ятдесят гривень, але віддам. За добро треба платити добром, а не просто приймати його.
Вона підійшла до столу, взяла чистий конверт і написала на ньому: «Галинці. За добро».
Наступного дня Марія Семенівна вийшла на вулицю. Йшов перший сніг — лапатий, мокрий. Люди перестрибували через калюжі, зіщулившись від холоду. А Марія Семенівна йшла повільно. Її ноги були в теплі. Її підошви не пропускали воду.
Вона йшла в магазин, щоб купити пачку хорошого чаю і коробку цукерок для Галі. Життя тривало. Воно було непростим, іноді несправедливим, але тепер у Марії Семенівни було щось, чого не купиш за жодні гроші — повага до самої себе.
А донька… Марія вірила, що колись, коли Тетяні справді стане важко не фінансово, а душевно, вона прийде. І тоді Марія Семенівна відчинить двері. Але вже не як жертва, а як людина, яка вміє тримати спину рівно. У своїх нових, чесно зароблених терпінням чоботях.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
