Я не належу до тих, хто легко кидає слова чи ставить найріднішим людям жорсткі умови. Але цього разу, після місяців виснаження, мені довелося зробити цей нелегкий крок — поставити чоловікові ультиматум. Не тому, що мені цього хотілося, а тому, що це стало єдиним способом достукатися до нього, а зрештою, і до себе. Як з’ясувалося, мій рішучий крок став тією межею, яка розкрила мені очі на справжні стосунки в нашій молодій родині.
Наше життя з Андрієм почалося, як у багатьох українських пар: роман, освідчення, весілля. Через короткий час після одруження я дізналася, що чекаю дитину. Ми не планували так швидко ставати батьками — хотілося трохи «пожити для себе», подорожувати, зміцнити фінансове становище. Але я все одно була безмежно щаслива. Зрештою, яка різниця, на рік раніше чи пізніше? Головне, що ми разом.
Нашу донечку ми назвали Марійкою. Вона була справжнє сонечко, але, на жаль, дуже часто хворіла. Постійні візити до педіатрів, безсонні ночі, наповнені тривогою за її здоров’я, виснажили мене фізично і морально. Моє власне здоров’я теж похитнулося. Та найгірше — Андрій, мій чоловік, виявився повністю відстороненим від догляду за донькою. Навіть елементарні речі, як поміняти підгузок чи покупати, були для нього нездоланними.
— Вона ж дівчинка, Оксано, — казав він, злегка кривлячись. — Як це я буду її купати чи, прости Господи, підгузки міняти? Це жіноча справа.
— Але ти ж її батько, — намагалася я спокійно апелювати до його здорового глузду і сучасних поглядів на батьківство, які вже давно стали нормою в Україні, — це не «жіноча» чи «чоловіча» робота, це наша спільна відповідальність.
Але марно. Наша спільна, така бажана дитина виявилася повністю на мені.
Я не була готова до такого повороту. Дев’ять місяців шлюбу до пологів були спокійними та радісними. Я була бадьора, весела, висипалася. Мені здавалося, що після народження дитини наша любов і взаємопідтримка лише зростуть, і ми разом подолаємо всі труднощі. Якою ж я була наївною, повіривши у цю ідилічну картину!
Після пологів я відчула себе замкненою у світі безкінечної турботи та тривоги. Навіть від подруг, які пропонували допомогу з дитиною, я відмовлялася. Був постійний, майже ірраціональний страх, що Марійка застудиться, адже вона так часто хворіла, та й мій імунітет був ослаблений. Це була, ймовірно, післяпологова тривога, посилена гормональними змінами, але мені не було коли про це думати — всі мої думки були про дитину.
І найменше, що мені хотілося бачити в цей і без того важкий час, була моя свекруха — Галина Петрівна. Вона була жінкою з дуже сильним характером, звикла все контролювати. Ми з нею не особливо ладнали: їй завжди здавалося, що я «неправильно» веду господарство, «не так» доглядаю її сина, і взагалі — я не найкраща дружина для її Андрійка. Я намагалася її уникати і на весіллі, і під час вагітності. Мені не потрібен був зайвий стрес, а Галина Петрівна вміла його створити, як ніхто інший.
Своїм батькам я також заборонила приїжджати — не було сил на комунікацію. Я прагнула не стільки сторонньої допомоги, скільки любові, підтримки та відчуття спільності від чоловіка. Звісно, батьки та подруги були готові допомогти в будь-яку хвилину. Але тоді навіщо мені чоловік? Навіщо створювати сім’ю, якщо рідний тато навіть на руки доньку не бере?
— Давай краще ти потримаєш її, — казав Андрій. — А то раптом я її ненароком впущу?
— Ні, — відповідала я рішуче. — Ти — батько, бери її на руки, притискай і колиши. Вона повинна тебе відчувати, інакше звідки між вами візьметься той важливий зв’язок?
— Начиталася якихось порад в інтернеті і тепер мене цим турбуєш, — бурчав він.
Тримати доньку на руках йому не подобалося. То він боявся завдати їй шкоди, то вона починала плакати, і в нього «відразу боліла голова», то він просто «дуже втомився» і хотів відпочити.
— Мені не до вподоби така ситуація, — прямо заявляла я. — Чому ти так відсторонюєшся від власної дитини?
— Ну, вона ж така гучна!
— А як я з нею цілодобово сиджу і слухаю це? Я ж не робот!
— Ну, ти ж жінка, у тебе ж «материнський інстинкт». Тебе плач дитини не повинен так дратувати.
Мені було цікаво, звідки він взяв ці застарілі уявлення. Дитячий плач саме для того і потрібен, щоб привертати увагу батьків! Але я зрозуміла, що пояснювати Андрію щось марно. Він вчепився у свої стереотипи, а мене постійно звинувачував у тому, що я «читаю нісенітниці».
— Я взагалі-то не дуже хотів дітей так швидко, — заявив він мені якось у запалі чергової суперечки.
Ми посварилися тоді дуже сильно. Минув місяць після мого повернення з пологового, і я була виснажена байдужістю чоловіка. Я постійно відчувала тривогу, повністю займалася побутом і дитиною, а Андрій приходив з роботи, вечеряв, просив його «не турбувати» і замикався у кімнаті. Я сиділа в дитячій і часом тихо плакала від безсилля. Я б витримала все фізично, якби відчувала, що мене і мою доньку люблять і цінують. Але замість любові була лише холодна байдужість.
Звісно, до весілля все було по-іншому. У нас був чудовий роман, сповнений уваги та ніжності. Ми любили проводити час удвох. І питання про дітей ми обговорювали. Він тоді казав, що хоче одну дитину.
— Двоє — це вже забагато, — говорив він. — У нас не залишиться часу і сил одне на одного. А ось одна дитина — ідеально: мама, тато і синочок.
— Або донька, — зі сміхом казала я.
— Або донька, — погоджувався він.
Я дотримувалася такої ж думки. І ось тепер Андрій заявляє мені таке! Це було просто абсурдно. Ми ж свідомі люди, все обговорювали заздалегідь, до шлюбу. Я б не одружилася з тим, хто категорично не хоче дітей.
— Ну, не треба говорити неправду, — відповіла я. — Ти не готовий до батьківства — я розумію, я теж, можливо, переоцінила свої сили. Але дитина вже є, і тепер її треба любити та піклуватися.
— Та я її люблю, — відповів Андрій. — Але ти вимагаєш від мене занадто багато уваги.
— Хіба? — запитала я. — Забагато — це що? Потримати рідну доньку на руках? Побути з нею, доки я збігаю до ванної?
— Та вона ж кричить, щойно ти виходиш із кімнати! Ні, давай сама, Оксано. Ти ж мати, а не я. А мені на роботі вистачає переживань.
Кульмінацією всіх цих подій став приїзд Галини Петрівни. Вона просто прийшла до нас на поріг із валізою і повідомила, що приїхала на місяць — погостювати, допомогти «налагодити наш побут» та, звісно, з дитиною. Я була настільки приголомшена, що завмерла у дверях. Галині Петрівні довелося владним жестом відсунути мене, щоб зайти до квартири. А в дитячій вже заливалася плачем наша Марійка.
— Мамо! — Андрій швидко вийшов у коридор і кинувся допомагати матері з сумками. — Як доїхали?
— Що це взагалі таке? — запитала я, повертаючись до чоловіка. — Я ж просила нікого не кликати. Ти сам казав, що твоя мама трохи прихворіла — і тягнеш її з першими ознаками застуди до нас, де маленька дитина?
— Нехай твоя дружина швидко збігає до магазину, а ми поки розкладемо речі, — заявила свекруха, перехопивши ініціативу.
— Ви взагалі усвідомлюєте ситуацію?! — обурилася я. — Нікуди я не піду, у мене дитина плаче.
Залишивши їх у коридорі, я побігла до дитячої. Заспокоївши Марійку, я вийшла на кухню. Галина Петрівна вже господарювала: переставляла посуд, ставила чайник.
— О, нарешті, — вона скоса глянула на мене. — Заспокоїла доньку? Тепер можеш піти в магазин. Я ось список написала. І швидше, я стомилася з дороги і дуже голодна.
— Якщо вам щось потрібно, ви самі можете піти, — відрізала я. Зі свекрухою я ніколи не була надто лагідною — мабуть, тому вона мене й не любила. Я хотіла жити у своєму домі за своїми правилами. — Андрію, можна тебе на кілька слів?
Він із явним невдоволенням підвівся і пішов за мною до вітальні. Марійка все ще була в мене на руках, тому говорити довелося дуже тихо.
— Чому ти так зі мною вчинив? — запитала я. — Ти ж знаєш, що ми з твоєю мамою не маємо близьких стосунків. Знаєш, що мені важко. Знаєш, що вона, здається, прихворіла — он, чхає на кухні. Ти хіба не думаєш про здоров’я нашої дитини?
— Та ти сама скаржилася, що дуже втомлюєшся! — обурився він. — І мама просто хотіла допомогти. До того ж, ми давно не бачилися. Вона тобі дуже заважає?
— Так, заважає! — рішуче прошепотіла я. — Ти мусив мене попередити! Ми ж разом живемо, чи ти забув? Я не просто сусідка, а твоя дружина і мати твоєї доньки!
— Не починай цю сварку, Оксано. У мене і так настрій не дуже. Краще сходи в магазин, маму треба погодувати.
— Іди сам, — відповіла я.
Розвернувшись, я пішла на кухню.
— Ну що, — сказала Галина Петрівна, — чи довго мені чекати на продукти? Давай мені сюди доньку, я з нею поки побуду.
— Я нікуди не піду, я вже сказала, — відповіла я. — Ви навіщо взагалі приїхали? Я вас не кликала, готувати вам не збираюся і дитину вам не віддам.
— Та синок сказав, що ти його вже зовсім замучила, — відповіла свекруха. — Ти давай, не сперечайся, а роби, що тобі кажуть.
— Мені не потрібна така допомога, — відповіла я. — Так, я втомлююся. Але мені потрібно, щоб мій чоловік допомагав мені з дитиною, а не сторонні люди. Якби я потребувала допомоги, я б своїх батьків попросила.
— Ой, твої мама з татом так тебе виховали, що я б їм онучку не довірила, — зневажливо махнула рукою Галина Петрівна.
— Ображати моїх батьків я не дозволю! — обурилася я. — Їдьте до себе додому і там відпочивайте! Ви можете заразити мене і мою дитину. Я вас не кликала.
— Синку! — голосно покликала Галина Петрівна. — Твоя дружина мене виганяє з твого дому!
— Це наш спільний дім, — відповіла я. — І я наполягаю, щоб ви поїхали.
— Що ви тут влаштували? — запитав Андрій, повертаючись на кухню. — Вечеря коли буде? А то стоїте, сперечаєтеся.
— Я хочу, щоб твоя мати поїхала, — сказала я. Від голосу Галини Петрівни Марійка прокинулася і знову почала плакати. — Ти маєш дбати про мене і про нашу доньку!
— Заспокойся, Оксано, — сказав Андрій. — Не треба так розмовляти з моєю мамою. Зі своїми батьками, мабуть, так не спілкуєшся.
— Та може й спілкується, — хмикнула Галина Петрівна. — Подивись на неї.
Я стояла з немовлям на руках і ледь стримувала сльози образи. Мені було дуже важко триматися, але я не хотіла давати свекрусі приводу для зловтіхи. Вона б із задоволенням побачила мене засмученою. Я лише міцно стиснула губи й чекала, поки вона перестане кепкувати. А Андрій — стояв і підтакував її жартам. Як дитина. Ніби йому десять років, і він сміється з сусідської дівчинки, а не зі своєї дружини, яку сам поставив у незручне становище.
— Я це терпіти не збираюся, — голосно, щоб перекричати плач дитини, сказала я. — Або Галина Петрівна їде сьогодні, або їду я з Марійкою.
— І куди ти підеш? — глузливо запитала свекруха.
— Куди піду — не ваша турбота, — відрізала я. — Ви тут гостя, а не господиня.
— Ну, то йди, — вона байдуже знизала плечима. Андрій зберігав мовчання. — Все одно потім повернешся.
— Шкода, що я вийшла заміж за вашого недбалого, безвідповідального сина, — кинула я. — Моя донька заслуговує на кращого батька.
Я стрімко вийшла з кухні й пішла до дитячої. Поклала Марійку в ліжечко і почала швидко збирати речі. Марійка плакала, але я не могла зупинитися — мені хотілося якнайшвидше втекти з цього місця, де мене сприймали як прислугу чи додаток до їхнього комфорту.
Я викликала таксі, взяла сумку, підхопила дитину і спустилася вниз. Чоловік, не відриваючись від вечері, кинув мені навздогін:
— Ти до вечора повертайся, бо нам нічого поїсти.
Вже сидячи в таксі, я нарешті дала волю сльозам. Таксист, літній чоловік, співчутливо поцікавився, що трапилося. Я двома словами розповіла йому, що чоловік віддалився, нехтує дитиною і мною, а потім ще й привіз свекруху, яка почала мене принижувати.
— Нічого, доню, не плач, — сказав він доброзичливо, як справжній український дядько. — Все налагодиться. Знайдеш своє щастя.
Я розуміла, що він сказав це з доброти, але все одно відчула підтримку. Стало сумно від усвідомлення, що незнайома людина підтримує мене більше, ніж рідний чоловік.
Вдома, у батьків, мене зустріли з безмежною любов’ю. Мама одразу взяла Марійку на руки, а батько тим часом годував мене на кухні смачною домашньою їжею і відпаював чаєм.
— Я до вас ненадовго, — приглушеним від сліз голосом промовила я. — Галина Петрівна поїде, і я повернуся.
— Доню, ти про що говориш? — запитала мама. — Думаєш, ми тебе відпустимо назад до такого чоловіка?
— Що ж ти нам не казала, що у вас все так погано? — запитав батько. — Ми думали, ви там насолоджуєтеся батьківством, от і не втручалися зі своїми порадами.
Я знову розплакалася — цього разу від вдячності до батьків, які не мусили мені допомагати, вони свій обов’язок вже виконали. Але мама, тримаючи Марійку, аж розквітла. Я зрозуміла, що не обтяжу їх, якщо поживу тут.
Щиро кажучи, повертатися до Андрія мені не хотілося. Мені було неприємно від самої думки. Як я зможу після всього дивитися йому в очі, бути з ним?
Мама з татом пообіцяли не тиснути на мене і дали час усе обміркувати. Поміркувавши, я подала заяву на розірвання шлюбу. Якщо Андрій зараз не любить нашу дитину, то й потім не почне. І до мене він також став байдужим. Він любив мене лише тоді, коли я була зручною і не створювала проблем. Щойно я почала захищати себе та доньку, я одразу перестала йому подобатися.
Я не хотіла звертатися до суду щодо поділу майна та аліментів — сподівалася домовитись мирно. Але Андрій швидко дав зрозуміти, що домовитися з ним марно — першу ж виплату, термін якої він сам призначив, він прострочив.
— Ну, забув я, — виправдовувався Андрій по телефону. — Та й взагалі, зараз немає зайвих грошей.
— А дитину мені годувати на що? — запитала я.
— Твоя дитина, ти й думай, як її годувати, — відповів він і кинув слухавку.
Тож я, без жодного докору сумління, звернулася до адвоката і вирішила відсудити у Андрія все, що належить мені та моїй доньці згідно з законодавством. І цьому я йому вдячна — він остаточно переконав мене, що мій вибір був абсолютно правильним.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
