— Надіє, а ти б могла на вихідних лінолеум перестелити? У тебе ж руки золоті, все вмієш, — промовила Соломія Петрівна, акуратно відсуваючи порожню тарілку після вечері.

Надія відчула, як пальці мимоволі стиснули виделку. Метал ледь чутно скреготнув по порцеляні — звук, від якого всередині все напружилося.

— У нас дубовий паркет, Соломіє Петрівно, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав м’яко й рівно. — Він у чудовому стані, ми його лише три роки тому циклювали й покривали лаком.

— У чудовому?.. — свекруха примружилася, наче розглядала щось невидиме на підлозі. — Ну, може, ти не помічаєш, бо молода, а в мене коліна на погоду крутять. Із тих щілин тягне прямо в кістки. А лінолеум — це ж тепло, затишно. І мити його легше, коли ноги не мерзнуть.

Минув рівно місяць від того дня, як Соломія Петрівна «тимчасово» оселилася в них. Після операції — «складної, але, слава Богу, вдалої» — вона не могла залишатися одна у своїй старій квартирі на околиці міста. Як казав чоловік Тарас: «Мамі треба догляд, а там вікна старі, та й сусіди непевні».

— Я ж не до тебе, Надюшо, приїхала, а до внуків, — казала вона на третій день, розпаковуючи речі в дитячій кімнаті. — Допомагати хочу, а не заважати. Ви ж вічно на роботах, а дітям увага потрібна.

Надія тоді лише кивала, прикушуючи губу. Вже тоді вона помітила: коробки були надто великими для «кількох місяців». І сумка з важким кришталем. І величезний пакунок із ковдрами, який Тарас тягнув із машини, ледь не перечепившись на порозі.

— Мамо, ти ж казала — на кілька тижнів. Навіщо тобі стільки всього? — питав він тоді.

— А раптом затримаюся, синку? — відмахувалася вона. — Життя таке, все може статися.

Інтер’єр почав змінюватися непомітно, наче ранковий туман, що заповнює низини. Спочатку на кухні з’явилася нова скатертина — «та була якась надто офіційна, наче в ресторані, а ця — з квіточками, домашня». Потім — горнятка з яскравими півнями: «Дітям веселіше пити з таких, ніж із ваших прозорих скелець». Згодом у ванній змінилися килимки, бо «ваші надто слизькі, не дай Бог хтось впаде».

Надія почала записувати все у блокнот. Не через жадібність, а від відчуття втрати контролю.

Скатертина — як половина мого походу в супермаркет. Килимки — солідна сума. Горнятка — 4 шт. — теж не копійки.

Вона мовчки ховала чеки, мовчки відтирала стіни після того, як свекруха готувала свій «фірмовий» борщ, що кипів так завзято, аж бризки долітали до стелі. Мовчки слухала, як Соломія Петрівна вчить маленьку Злату «не сідати на холодну підлогу».

Іноді вечорами, коли діти засинали, Надія виходила на балкон, загорталася в теплий плед і дивилася на вогні міста. Там, біля під’їзду, на лавці часто сиділа Ганна Іванівна — сусідка і теперішня подруга свекрухи.

— Ну що, Надю, обжилися? — запитала вона якось, побачивши жінку на балконі. — А Соломія твоя прямо розквітла! Каже: «Нарешті, як людина поживу, в теплі й любові».

Колись Надія сама мріяла про це — щоб «як люди». Щоб діти в чистоті, щоб затишок. Але тепер цей затишок визначався кольором наволочок, які вибирала не вона. У дитячій з’явилися нові тумбочки. Білі, глянцеві. Свекруха замовила їх у якомусь інтернет-магазині, де була велика знижка.

— А то ваші дерев’яні вже наче з минулого століття, — сказала вона. — А дітям де іграшки тримати? У коробках з-під взуття?

— Ми б із Тарасом самі купили, — тихо зауважила Надія.

— Та це ж я для внуків! — сплеснула руками Соломія Петрівна. — Та й з ваших грошей, які Тарас мені на господарство дає. Я ж не краду, не бійся. Все по-господарськи.

Того ж вечора Надія знайшла в коридорі ще один рулон. На етикетці було написано: «Шпалери — дитяча кімната». Вона видихнула. «Поки не приклеїла — ще не пізно», — подумала вона.

Але вранці діти хором кричали: — Мамо! Бабуся сказала, що в нас будуть стіни з єдинорогами! — І хмаринками! — додав Данило. — Ми будемо спати, наче в небі!

Соломія Петрівна стояла за їхніми спинами з горнятком кави й лагідною посмішкою. — Я ж не до тебе переїхала, Надю, а до них. Ти ж не проти, якщо я тут трохи краси навиду?

Надія вперше зрозуміла: це не тимчасовий переїзд. Це окупація. Тиха, з пиріжками, вишивкою та фразами «для їхнього ж блага».

— А ти ж сама мене кликала, — кинула Соломія Петрівна, розмішуючи цукор у чаї. — Я б спокійно у Ганнусі на розкладачці перезимувала. Але ж ви наполягли.

— Ми? — перепитала Надія, відриваючи погляд від телефону, де звіряла сімейний бюджет. — Це Тарас тебе вмовляв. Я була… не впевнена, що нам усім вистачить місця.

— Ну, ти ж не заперечувала, — перебила свекруха. — Значить, була згодна. То нема чого тепер лицем крутити. Не дівчинка вже, маєш розуміти, як воно — з хворими ногами в старій хаті, де сусіди зверху воду не закривають.

Надія міцніше стиснула телефон. Цифри в її нотатках не радували.

Шпалери — солідна сума. Карниз — чимало. Лінолеум для вітальні — майже чверть доходу чоловіка. Установка — ще додаткові витрати.

Тарас прийшов із роботи пізно. Втомлений, згаслий. Поцілував дружину в щоку, потягнувся за теплим пампушком.

— Слухай, Надю, а мамі б диван оновити, — сказав він, жуючи. — Той старий зовсім просів, вона каже, що спина зранку наче дерев’яна. Може, візьмемо щось у розстрочку? Невеликий платіж на місяць, не відчуємо.

Надія на мить заплющила очі. — Розстрочка? Ще одна? Тарасе, у нас за комунальні послуги вже борг за місяць. Я даю їй на ліки, на продукти, на ці нескінченні «дрібнички». Шпалери ти бачив? Ми тепер у «казковому світі». Я не пам’ятаю, щоб зі мною хоч хтось це обговорював.

— Ну, проте дітям подобається, — розвів руками він. — Мама старається, створює дім. Тобі хіба не легше стало? Данила зі школи забирає, їсти готує.

— Легше? — прошепотіла вона, різко встаючи. — Коли я заходжу у свою спальню і бачу там її подругу, яка розпиває чай на моєму ліжку? Коли мені кажуть, що я неправильно прасую твої сорочки? Коли в моїй вітальні тепер стоять її статуетки, а мої книги заховані на балкон, «щоб пил не збирали»?

Він глянув на неї, як на вередливу дитину. — Люба, ну навіщо ти так близько до серця? Мама — це тимчасово. Поки зміцніє, поки на ноги стане.

Вона не відповіла. Бо в цей момент почула, як за стіною Соломія Петрівна захоплено шепоче дітям: — А знаєте, мої дорогенькі, у бабусі в комірчині є така гарна поличка. Там ми і складемо ваші розмальовки. А мамині оці товсті книжки без картинок… ну кому вони потрібні? Ми їх у коробку і в підвал, щоб місце не займали.

Надія вийшла на кухню, набрала склянку води. Руки ледь помітно тремтіли. Холодильник тепер був завішаний списками: що купити, меню на тиждень, яке склала свекруха, і магнітик «Найкращій бабусі у світі».

Наступного дня стався перший справжній вибух. Надія прийшла з роботи раніше. Вдома пахло клеєм. На кухні стояла драбина, все було застелено газетами.

— Що це таке? — запитала вона, не впізнаючи власного голосу.

— А що? — спокійно відповіла Соломія Петрівна, не повертаючись. — Я ж казала — дітям треба затишок. Вирішила і кухню «освіжити». Знайшла на розпродажі залишки чудових шпалер. Чого добру пропадати?

— Ви мене навіть не запитали! Це моя кухня!

— А я і не напрошувалася, — відрізала вона. — Це не для себе — для сім’ї. Ти ж господиня? То маєш радіти, що в тебе така свекруха — не на дивані лежить, а дім до ладу доводить.

Надія сіла на табуретку. У голові гуло. У цей момент у двері постукала Ганна Іванівна з домашнім печивом. — Ой, а я як відчувала! Тут ремонт повним ходом! Ну, тепер точно будеш, Соломіє, жити як людина. Пощастило тобі з ріднею!

Надія повільно підняла очі й побачила на столі зразки: тканина для штор, фарба, якісь креслення. І блокнот. Але не її. Розрахунки були зроблені чужою, впевненою рукою.

Того вечора Надія вперше дістала зі шкатулки стару коробку, де зберігалися сімейні документи. Під свідоцтвами про народження вона знайшла конверт. Прямокутний, трохи потертий. Усередині була чимала сума грошей. І записка почерком свекрухи:

«На чорний день. Не чіпати. Нікому не казати».

Надія довго дивилася на ці гроші. Потім поклала все назад. — Добре, — прошепотіла вона. — Не казатиму. Поки що.

— Я, між іншим, не в гості приїхала, а гніздо вити, — промовила Соломія Петрівна, закручуючи волосся перед дзеркалом, яке тепер висіло в дитячій. — Щоб онуки жили не як у казармі, а в теплі. Зі світлом у душі.

Надія стояла в дверях із важкими пакетами. В одному — продукти, в іншому — нові гардини. Ті самі, що «за кольором не підходять до хмаринок», але були куплені на вимогу свекрухи. За кошти з сімейного рахунку.

— А то, вибач мені, у вас тут раніше була якась сіра нудьга, — продовжувала жінка. — Штори темні, лампа ледь світить, меблі як із музею. Діти ж усе відчувають підсвідомо. Їм треба яскраві кольори!

Надія стрималася. Хоча дуже хотілося сказати, що до появи бабусі діти чудово спали при «тьмяному світлі» й були цілком щасливими. На кухні Злата вирізала фігурки, Данило грав у планшет.

— Мамо, а бабуся сказала, що тепер ми будемо вечеряти строго за графіком, — повідомив син. — Бо «режим — це запорука міцного імунітету».

— А ще вона зробила нам «куточок щастя», — додала Злата. — Там м’які подушки, можна валятися і навіть взуття не знімати!

Надія мовчки пішла на кухню. Там, де раніше стояв старий дубовий буфет, що залишився їй від бабусі, тепер красувався високий стелаж із ДСП. Білий, холодний. На ньому — свічки, якісь штучні квіти й табличка: «Тут живе любов».

Вона відкрила свій блокнот.

Стелаж — вартість одного хорошого зимового пальта. Доставка та збирання — теж солідно. Гардини — відчутно для бюджету.

Скільки ще витримає їхній рахунок? Увечері вона знову спробувала поговорити з чоловіком. Тарас лише кивав, чухав потилицю і казав те саме: — Ну… мамо ж старається. Це все для малих. Невже тобі шкода грошей на дітей?

Надія відвернулася до вікна. — А мені для кого? Я що, просто додаток до цієї квартири? Чому мої бажання не враховуються?

Він хотів обійняти її, але вона пішла в спальню. Хоча спальня теж змінилася. На тумбочці з’явилася ваза зі штучною лавандою. «Вона не в’яне, як твоя натуральна», — пояснила свекруха.

Наступного ранку прийшов майстер. — Доброго дня! Куди вішаємо нову люстру? — бадьоро запитав він.

Надія мало не впустила чашку з кавою. — Яку люстру?

— Ось цю, світлодіодну. Замовлення на ім’я Соломії Петрівни. Оплачено з установкою.

Свекруха в цей час сиділа на балконі з чаєм. — Ой, Надю, ти ж сама казала, що світло слабке. Ну, я і вирішила питання. Там і економія буде, і виглядає по-сучасному. Все для сім’ї!

— А хто платив? — запитала Надія, хоча вже знала відповідь.

— Тарас дав картку. Він же голова сім’ї. Йому вирішувати, як гроші витрачати.

Надія відчула, як у грудях закипає щось гірке. Рішення, прийняті без неї. Гроші, зароблені спільно, але витрачені без її згоди. Коментарі, що б’ють у найболючіші місця.

— А меблі у вітальню теж «для сім’ї»? — запитала вона, помітивши нові каталоги на столі.

Соломія Петрівна подивилася на неї поверх окулярів. — А… гарнітур? Звісно. Ваш старий диван уже скрипить так, що в сусідів чути. Я вже і колір вибрала — світлий беж. Буде наче в журналі. На тих старих кріслах навіть сидіти не хотілося.

Надія пройшла у кімнату й побачила: на підлозі — рулетка, папірці з розмірами. На столі — зразки оббивки. Вона випадково зачепила рукою ту саму коробку з документами, яка тепер стояла на самому краю. Усередині була записка:

«Надю, не викидай старі речі, вони ще знадобляться. С.П.»

Надія стиснула папірець у кулаці. «Знадобляться. Точно знадобляться. Для суду. Або для психіатра», — промайнуло в голові.

— Ну, вибач мені, але це і мій дім теж, — сказала Соломія Петрівна тоном, у якому відчувалася криця. — Ти тут не сама живеш. І не тобі одній вирішувати, де стоятиме хлібниця.

Надія дивилася на нову мікрохвильовку, яку вона не купувала. Поруч — баночки для круп, підписані каліграфічним почерком. А на вікні — фіранки з вишитими півниками.

— Соломіє Петрівно, я ціную вашу турботу. Але ви тут тимчасово. Поки відновлюєтеся після операції.

— Та я ж не проти! — сплеснула та руками. — Хоч завтра поїду, якщо діти попросять. Але подивися на них: щасливі, нагодовані, в теплі. Хто їм ще таке дасть? Ти вічно на роботі, в телефоні, в паперах. А я — поруч. Я їм серце віддаю.

Надія відкрила холодильник. Полиці були переставлені. На сирі лежав папірець: «Не чіпати! Дітям на сніданок». На шинці — «Тарасові на обід». На торті, який вона купила сама — «На свято. Не різати без приводу».

Кухня, її останній прихисток, здалася без бою. Відколи з’явилася нова люстра, а «стару праску я викинула, бо вона іскрила», почалася справжня партизанська війна. Надія ставила чашку на полицю — вона зникала. Клала ключі в ящик — знаходила їх у шафі для взуття. Її крем для обличчя опинився у ванній з приміткою «для гостей».

— Де мій фен? — запитала вона одного дня.

— Ах, фен? — знизала плечима свекруха. — Він так шумів, що Данило лякався. Я його сховала в комірчину. А дітям зайвий шум не потрібен. Купимо потім якийсь тихіший.

— Це мій фен. Мені він подобався.

— Ну, ти ж сама казала, що хочеш мінімалізму. От я і допомагаю розчищати простір.

У дитячій висів плакат: «Бабуся — це серце дому». У коридорі — поличка для взуття з написом: «Місце для Соломії».

Надія намагалася жартувати. Спочатку. Потім просто мовчки прибирала ці «мітки».

Одного вечора вона наважилася на серйозну розмову: — Тарасе, це вже не смішно. Мама повністю перебрала на себе управління домом. Вона вирішує, що ми їмо, що купуємо, навіть який код на дверях ставити. Я почуваюся як квартирантка у власній квартирі.

— Ну, то поговори з нею по-доброму, — зітхнув чоловік. — Ти ж у нас дипломат. А я… я просто не хочу скандалів. Мама старається. І діти її справді люблять.

Надія довго дивилася на нього. — Тобто ти мене не чуєш?

— Чую. Просто… мені ніяково. Їй важко, тобі важко. А я як між двох вогнів.

Наступного дня Соломія Петрівна змінила код на домофоні. — У Ганни Іванівни в під’їзді злодії ходили, уявляєш? Я вирішила, що так буде безпечніше. Ось, запиши новий код. Але дітям не кажи, щоб випадково комусь не бовкнули.

— А мене запитати не можна було? — видихнула Надія.

— Та я ж для всіх стараюся! Для безпеки! Не починай знову, Надю, ти наче навмисне шукаєш привід посваритися.

Того вечора Надія не змогла вчасно потрапити у ванну. Двері були зачинені, звідти лунав сміх і плескіт води. — Соломіє Петрівно, все добре?

— Ой, Надюшо, ми тут зі Златою «день краси» влаштували! Робимо масочки з полуниці. Не заважай нам, дівчатам потрібен свій час!

Надія сіла на стілець у передпокої. В руках — рушник, на душі — порожнеча. «Це мій дім», — нагадала вона собі. Але стіни, обклеєні чужими шпалерами, мовчали.

Пізно вночі вона знову дістала ту коробку. Перебирала папери. На звороті одного зі зразків шпалер було написано: «У вітальні треба почати з підлоги. Вона занадто темна».

Надія підійшла до вікна. Надворі, як завжди, сиділа Ганна Іванівна. Вона щось жваво розповідала подрузі, а потім крикнула в бік їхнього балкона: — Соломіє! А ти казала, що паркет скрипить! Коли вже міняти будете?

І зверху почувся голос свекрухи: — Та скоро, Ганнусю! Був би привід, а майстрів я вже знайшла!

Надія відвернулася. Це був не просто переїзд. Це була облога. З посмішками, запахом ванілі та м’якими капцями. Але тепер вона знала: якщо не почне захищати свої межі зараз, завтра від її дому залишиться лише адреса в паспорті.

— Ти ж мати, Надю, — промовила Соломія Петрівна того дня, коли Надія спробувала заборонити дітям їсти солодкі булки перед вечерею. — Ну і поводься як мати, а не як наглядач у тюрмі. Дітям потрібна радість, тепло. А не твій «суворий графік».

Надія застигла. Булочка, яку вона щойно забрала зі столу, миттєво повернулася в руки Данила. Злата вже вмостилася на новому дивані з великим горнятком какао.

— Я мати, — тихо повторила Надія. — І саме тому я дбаю про їхнє здоров’я. У нас не дитячий табір, де можна їсти що завгодно і коли завгодно.

— Ой, та кому ти розказуєш, — відмахнулася свекруха. — Ти просто хочеш усе контролювати. Тобі все заважає: і моя любов, і мої пироги, і навіть нові штори. А що тобі насправді треба — ти й сама не знаєш.

Надія вийшла на балкон. Вона не плакала. Просто стояла, вчепившись у перила. Холодне повітря не допомагало вгамувати почуття безсилля. Того вечора сталося те, чого вона боялася найбільше. Злата, підібгавши губи, підійшла до неї в спальні.

— Мамо, а ти бабусю не любиш, так?

Надія повільно сіла на ліжко. — Чому ти так вирішила, сонечко?

— Ну… ти з нею майже не розмовляєш. Постійно сердишся. А вона сказала, що ти хочеш, щоб вона поїхала. А я не хочу. Вона добра, вона робить нам «казку».

«Казку за ціною моїх нервів», — подумала Надія. Вона обійняла доньку. — Я люблю бабусю. Просто ми дуже різні. І іноді дорослим важко домовитися про правила в домі.

— Але ж ти доросла. Ти ж мати, — тихо сказала дівчинка.

Ця фраза вдарила болючіше за будь-які докори свекрухи. «Ти ж мати — значить, мусиш терпіти. Мусиш мовчати. Мусиш приносити себе в жертву заради удаваного спокою».

Того ж вечора Надія знайшла в поштовій скриньці повідомлення від ЖЕКу. Борг за комунальні послуги став критичним. У конверті були роздруківки — виявилося, що через переоформлення якихось пільг і численні «дрібні ремонти», ініційовані свекрухою, сума зросла в рази.

— Тарасе, подивися на це, — сказала вона, поклавши папери перед чоловіком. — Ми не платили за квартиру вже три місяці. Бо з нашого спільного рахунку щодня зникають суми. То на нову люстру, то на килимки, то на «кращу їжу для дітей». І все це без мого відома.

Тарас почухав потилицю. — Люба, ну я ж не спеціально. Мамина картка заблокована після операції, треба було переоформити… Я думав, ми пізніше перекриємо цей борг.

— Коли? Після покупки нового гарнітура у вітальню? Ти маєш якийсь план, чи просто чекаєш, поки нам відключать світло?

— Ну чого ти заводишся? Я ж між вами обома! Мені і маму шкода, і тебе розумію. Але ти теж не роби з мухи слона. Все ж начебто нормально.

— Нормально? — Надія раптом засміялася. — У мене кухня, де я не маю права голосу. Ванна, в яку я стою в черзі. Діти, які вважають мене злою мачухою. І чоловік, який взяв розстрочку на ортопедичний диван для мами, не запитавши мене!

— Я думав, ти зрадієш, що мама менше скаржиться на біль… — пробурмотів він.

За кілька днів діти розповіли, що бабуся влаштувала «великі збори». — Вона сказала, що ти її виженеш, і вона помре одна в старій хаті, — прошепотів Данило. — Вона плакала. Сказала, що якщо ти знову будеш кричати, вона піде назавжди й ми її більше не побачимо.

Маніпуляція через дітей. Це було останньою краплею. Тієї ночі Надія знову відкрила ту саму заначку Соломії Петрівни. Вона не чіпала грошей, просто дивилася на них. І раптом помітила ще один конверт, глибоко під документами.

Вона відкрила його. Це був документ про реєстрацію місця проживання. — Що?.. — прошепотіла вона.

Дата — місяць тому. Соломія Петрівна була прописана в їхній квартирі. Постійно. Без згоди Надії.

— Ти знав? — голос Надії був низьким і холодним. Вона стояла посеред вітальні, стискаючи в руці витяг із реєстру. — Тарасе! Подивися мені в очі й скажи: ти знав?

Чоловік відірвався від телевізора. Його обличчя зблідло. — Що… що саме?

— Що твоя мама тепер прописана тут? Назавжди. Без мого підпису. Як ти це зробив? Чи, може, вона сама все владнала через своїх знайомих?

— Ну, Надю… почекай… — він підвівся, намагаючись підійти до неї. — Вона просто хотіла, щоб їй було легше отримувати ліки в нашій поліклініці. Щоб не їздити на інший кінець міста. Це ж просто папірець!

— Це не просто папірець! — вигукнула вона, і вперше її голос зірвався на крик. — Це право власності на моє життя! Тепер вона має законне право жити тут до кінця своїх днів. Тепер я не можу просто сказати: «Соломіє Петрівно, час повертатися додому». Ти зрадив мене, Тарасе. Ти зробив це за моєю спиною.

— Я просто не хотів скандалу! — виправдовувався він. — Мама так просила… казала, що їй страшно залишитися одній. Що їй треба впевненість.

Надія пішла в дитячу. Там Данило малював щось за столом. — Данилку, а бабуся тобі казала, що тепер вона завжди-завжди буде з нами?

— Так, — кивнув хлопчик. — Вона сказала, що вона тепер наша «головна мама», бо вона завжди вдома, а ти — ні.

Увечері Надія викликала Соломію Петрівну на розмову. Без дітей. Без емоцій. — Я знайшла документи про прописку. Ви зробили це таємно.

Свекруха навіть не опустила очей. Вона лише поправила окуляри. — А що такого? Я член сім’ї. Я допомагаю виховувати дітей. Я вкладаю сюди свою душу (і ваші гроші, подумала Надія). Чому я маю почуватися гостею?

— Тому що ви — гостя. Були нею. А тепер ви… захопили територію.

— Ти невдячна, Надю. Я все для вас роблю. Я господарство тримаю, поки ти кар’єру будуєш. А ти хочеш мене викинути, як стару ганчірку? Назад у ту сирість?

— Я хочу дихати у власному домі. Я хочу сама вирішувати, які шпалери клеїти й куди витрачати сімейний бюджет.

— Ну, тепер уже пізно, — холодно посміхнулася Соломія Петрівна. — Я тут законно. І діти мене не відпустять. Тож змирися, люба. Будемо жити «разом і щасливо».

Тієї ночі Надія не спала. Вона дивилася в стелю і розуміла: або вона зараз зробить радикальний крок, або вона остаточно зникне як особистість у цій квартирі.

Зранку в передпокої стояла зібрана сумка. Але не Надії.

— Все, Соломіє Петрівно! Досить! — голос Надії звучав твердо, як ніколи. — Ви більше не будете маніпулювати моїми дітьми й моїм чоловіком.

Уся родина зібралася у вітальні. Навіть Ганна Іванівна заглянула, відчувши «гаряченьке», але Надія виставила її за двері, навіть не привітавшись.

— Ти що собі дозволяєш? — обурилася свекруха. — Тарасе, ти бачиш, як вона зі мною розмовляє? На вулицю мене виганяє!

Тарас мовчав, опустивши голову. — Тарасе, — Надія підійшла до нього. — Вибирай. Зараз. Або ми залишаємося сім’єю і встановлюємо чіткі кордони — мама їде до себе, ми допомагаємо їй із ремонтом, оплачуємо лікування, відвідуємо щотижня, але живемо окремо. Або я забираю дітей і йду. Мені є куди йти, ти знаєш. А ти залишаєшся тут, зі шпалерами, люстрами й «головною мамою».

Соломія Петрівна заголосила: — Ой, серце! Ой, ноги віднімаються! Дивіться, що вона робить! Вона ж мене в труну вжене!

Надія навіть не здригнулася. Вона дивилася прямо на чоловіка. — Тарасе?

Він повільно підвів голову. Подивився на матір, потім на дружину, яка за ці місяці стала тінню самої себе. Потім на дітей, які перелякано тулилися до дивана.

— Мамо… — тихо сказав він. — Надюша права. Ми перегнули палицю. Я перегнув.

— Що? — Соломія Петрівна миттєво «одужала». — Ти зраджуєш матір? Яку я тебе ростила!

— Мамо, ти не пропадеш. Ми зробимо у тебе вдома найкращий ремонт. Я буду привозити дітей щосуботи. Але це — дім Надії. І мій. І ми хочемо жити тут самі. Реєстрацію ми скасуємо, я вже дізнався, як це зробити через юриста, бо ти ввела мене в оману.

Свекруха зблідла. Вона зрозуміла: цього разу маніпуляція не спрацювала.

За годину вона вже пакувала речі. Тепер коробки не здавалися такими великими. — Ну й живіть собі, — кинула вона на порозі. — Побачимо, як ви без мене впораєтеся. Хто вам борщ варити буде? Хто дітей зі школи зустріне?

— Ми впораємося, Соломіє Петрівно, — відповіла Надія. — Ми просто будемо жити своїм життям.

Коли двері за свекрухою зачинилися, у квартирі стало занадто тихо. Надія сіла на підлогу — той самий дубовий паркет, який дивом уникнув лінолеуму.

Діти підійшли до неї. — Мамо, бабуся більше не прийде? — запитала Злата.

— Прийде, сонечко. Але тільки в гості. І тільки тоді, коли ми її запросимо. Ми будемо їздити до неї, будемо любити її, але жити будемо самі. Ви ж хочете, щоб мама знову стала веселою?

Данило обійняв її за шию. — Хочемо. Ти останнім часом була якась сумна.

Увечері Надія почала «декупаж» власного життя. Вона зняла плакати про «серце дому». Прибрала штучні квіти. Повернула на поличку свої книги. На кухні знову з’явилася її стара, трохи тріснута, але така улюблена дерев’яна хлібниця.

Тарас допомагав мовчки. Він відчував провину, і Надія знала, що їм ще довго доведеться відновлювати довіру. Але перший крок було зроблено.

У поштовій скриньці вона знову знайшла записку. Цього разу вона була від свекрухи, написана нашвидкуруч:

«Надю, ти перемогла. Але пам’ятай: я робила це від самотності. Прости, якщо зможеш. Гроші в конверті під документами — це на ваш борг за квартиру. Я не збиралася їх ховати назавжди».

Надія прочитала записку. Потім притиснула її до грудей. Вона відчула не тріумф, а легкий сум. Можливо, колись вони справді зможуть пити чай разом, не воюючи за територію.

Вона підійшла до вікна й відчинила його навстіж. У квартиру увірвалося свіже вечірнє повітря. Вперше за довгі місяці Надія вдихнула на повні легені. Це був її дім. Її правила. Її життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.