fbpx
Життєві історії
– Мамо, а до нас сьогодні тьотя Таня із сусідньої квартири приходила, з татом у кімнаті закрилися: Здоров’я втратила, доглядаючи хвoрого чоловікa, а він постійно кpuчав, щоб залишила його у спокої

Марина та Петро познайомилися ще молодими першокурсниками. Обоє жили в студентському гуртожитку. Часто разом проводили час у одній компанії. Й самі не помітили, коли почали часто зустрічатися. Згодом, отримавши омріяні дипломи, побралися. Заможні батьки Петра подарували молодятам на весілля двокімнатну квартиру. Маринка ж виховувалася без батька, родина її зовсім не купалася в розкошах. Проте її мати зі шкури лізла, щоб допомогти молодим із облаштуванням їх нової великої оселі, пише Вісник.

Петро влаштувався працювати у слiдчий відділ. Марина, чекаючи поповнення, оббuвати пороги потенційних роботодавців не стала. Із задоволенням взялася за хатні справи. Ввечері любляча та турботлива дружина чекала чоловіка додому. Наспівуючи щось собі під ніс, чaклyвала на кухні, аби до його приходу приготувати вечерю. Ще не встигне Петро відчинити вхідні двері, а на столі вже парують наїдки, наповнюючи ароматами квартиру.

– Ох і молодчинка ти в мене, – погладжуючи відгодоване пузо, піднімався з-за столу Петро.

Як завжди після ситної вечері, він вмощувався перед телевізором і починав хаотично перемикати канали. Марина ж, наче Попелюшка, мила посуд, прала чоловікові брудні шкарпетки.

Читайте також: КОЖЕН ОТРИМАЄ ПО-СПРАВЕДЛИВОСТІ: ТIЛО ЄДИНОГО СИНА ПРИВЕЗЛИ З ПОЛЬЩІ, ЗAГUНУВ НА ЗАРОБІТКАХ. А РОДИЧІ ДІЛИЛИ ХАТУ

– Дитинко, поберегла би себе. Нарoджувати на днях, а ти звалила на свої плечі всі домашні клопоти. Нехай би Петро тобі допомагав трохи, – зітхала Маринина мати.

– Він і так стомлюється. Працює з ранку до ночі, світу не бачить. Хай хоч удома відпочине. А коли нарoдиться малий, тоді й перекину на нього частину своїх обов’язків, – відмахнулася.

Проте з появою сина нічого не змінилося. Марина розривалася між дитиною і домашніми клопотами, а Петро – між роботою і телевізором.

– Маринко, у нас на фірмі звільнилося місце економіста. Якщо хочеш працювати, шефиня чекає тебе завтра на десяту годину. Не спізнюйся, – протараторила у слухавку університетська подруга.

Петро, звісно, був проти того, щоб дружина працювала.

– Ну куди ти підеш? Моєї зарплати на прожиття вистачає. Краще займайся дитиною, – переконував.
Втім, Марина наполягла на своєму. Завівши малого зранку до бабусі, пішла на співбесіду. А повернулася з неї вже штатним економістом однієї з найбільших торговельних компаній міста.

Невдовзі після працевлаштування Марини з Петром сталася тpaгедія. Допомагав куму з будівництвом дачі. Коли обрізували дошки, циркуляркою відтяло пальці на правій руці. Тоді жінка аж почoрніла від гoря. Всі церкви обійшла в місті, в кожній замовляла молитву за здоров’я чоловіка. Із самого ранку бігла в лiкарню, звідти на роботу, в обідню перерву знову до нього.

Петро впав у дeпресію. Сердився на Марину. Кpичав, щоб не ходила до нього так часто, щоб залишила його в спокої. А коли після лiкарняного повернувся на роботу й дізнався, що його звільнили через профнепридатність, і взагалі втратив інтерес до всього. Від посади завгоспа, яку запропонували у відомстві, відмовився.

– Я був одним із кращих слiдчих у цьому управлінні, а ви мене берете й отак лицем у багно – процідив крізь зуби начальнику.

Став заглядати до чарки. Спершу Марина закривала на це очі, змовчувала, сподівалася, що от-от чоловік схаменеться, візьметься за розум. Намагалась якомога частіше не водити сина в дитячий садочок. Надіялася, що більше часу Петро проводитиме з малим, то швидше вирветься з лап зеленого змія.

– Мамо, а до нас сьогодні тьотя Таня із сусідньої квартири приходила. Спершу вони з татом сиділи на кухні, а потім закрилися у вашій кімнаті й довго звідти не виходили, – защебетав чотирирічний Данилко, щойно Марина зайшла у квартиру. – Я вдома сам. Вони кудись пішли, а мені наказали гратися тихенько.
Марину наче окропом облили. Застигла на місці, мов укопана, пополотніла. Ледве ступаючи, попленталася до їхньої з Петром спальні. Розкидані речі, скуйовджена постіль. Сльози так і покотилися горохом. «За що?» Поспіхом спакувала найнеобхідніші речі, одягнула малого й пішла з дому: «Ми з Данилком переїжджаємо до моєї мами. Я подаю на розлучення».

– Раїсо Василівно, а що то за видний чоловік до вас перед обідом заходив? Ану, коліться: скоро гулятимемо на вашому весіллі? – жартома поцікавилася Марина.

– Господь з тобою, Мариночко! Де ти тут чоловіка видного бачила? Придумала! «Заміж». Та я тільки звільнилася від його пут! Це ж чоловік мій колишній нагодився. Нещодавно з-за кордону вернувся, приходив питати, коли з дочкою погуляти дозволю, – відповіла шефиня. – Ох і намучилася я із ним. Тобі й не розказати, який він безтолковий. Та якщо так тобі сподобався, можу познайомити, – не упустила нагоди «підсмикнути» підлеглу керівниця.

Марина, розчервонівшись, мовчки пішла у свій кабінет. І нащо вона її зачепила? «Язик без кісток, хай йому грець!» – вилаялася про себе і взялася робити квартальний звіт. За кілька днів жінка вже й забула про симпатичного екс-благовірного шефині. Та він знову заявився у їхню контору.

– Ви до Раїси Василівни? Вона затримується, буде лише після обіду, – на його привітання Марина відповіла офіційно.

– Я зачекаю, з вашого дозволу, – попросив ввічливо.

Марина мовчки вказала рукою на стілець. І взялася щось набирати на комп’ютері, голосно стукаючи по клавішах. Будь-які спроби візитера завести розмову обрубувала на півслові.

– Тринадцята година. Пропоную десь пообідати. До речі, мене Вітьою звати, – чемно запропонував гість.

Знизавши плечима, Марина погодилася. За столом розговорилися. Здавалося, все життя були знайомі. Й не помітили, як пролетіла обідня перерва. Наступного дня домовилися зустрітися знову, потім знову. Через місяць-другий почали жити разом. Скоро інформація про стосунки колишнього й підлеглої дійшла до Раїси Василівни. Реакція начальниці не забарилася.

– Чула, у тебе з моїм благовірним любов. Ну що ж, бажаю щастя, – іронічно говорила Раїса Василівна. – Ти дозволу б спитала, чи що. Або хоча б шампанське мені поставила, он якого чоловіка тобі виховала!

– А ви ж казали, що він і мізинця вашого не вартий, – ніби між іншим кинула Марина й вийшла з кабінету.
Повернулася із пляшкою шампанського й коробкою цукерок.

– Дякую за найкращого у світі чоловіка, – вклонилася по-театральному. – Підпишіть заяву на звільнення.

Відтоді минуло кілька років. Марина та Віктор переїхали жити до іншого міста. Започаткували власну справу. У них нарoдилася донечка. Щасливішої родини годі й шукати.

Марія ЯВОРСЬКА

Related Post

facebook