Мої перші спогади — це мамині руки. Вони ніколи не були гладкими чи ніжними, як у жінок з телевізора. Це були руки людини, яка вела нескінченну війну за виживання. Тріщинки на долонях, що в’їлися чорною землею, синюваті жилки від важких бідонів з молоком і запах сироватки, який, здавалося, просочив навіть стіни нашої старої хати.

У нашому селі скрута була звичною гостею, але в нас вона оселилася на правах господині. Мама виховувала мене сама. Батько? У нашому домі це слово було табуйоване. Щоразу, коли я, мала й цікава, намагалася розпитати про нього, мамине обличчя ставало наче кам’яним, а біля губ з’являлася та сама болісна складка, що миттєво робила її старшою на десять років. Вона просто хитала головою і йшла в город, або починала так несамовито терти підлогу, що я розуміла — краще мовчати.

Коли мені виповнилося сімнадцять, життя зробило крутий розворот. Мама зібрала одну стару валізу, поплакала ніч над моєю головою і поїхала до Італії. Вона хотіла, щоб я вчилася, щоб не знала, що таке тягати сумки на ринок у сусідній район, щоб у мене було те, що називають «майбутнім». Відтоді наше спілкування перетворилося на короткі дзвінки по вихідних і регулярні перекази у валюті, які дозволили мені закінчити університет і стати на ноги.

Але поки мама мила підлоги у чужих будинках за тисячі кілометрів від дому, моїм якорем тут, у селі, стала тітка Ганна.

Тітка Ганна жила через паркан. Самотня жінка з очима кольору зів’ялого волошка. Її історія була типовою для наших країв: єдиний син, Віталій, виїхав за океан, до Канади, ще коли я була зовсім крихітною. Він начебто влаштувався там непогано, присилав матері кошти на ремонт даху, на ліки, на нову огорожу. Але за двадцять років він жодного разу не приїхав.

Для мене тітка Ганна стала другою матір’ю, а згодом — справжньою бабусею для моїх дітей. Поки я бігала на роботу, вона няньчила моїх малих — Назарчика та Софійку. Вона вчила мене пекти ті самі пухкі пироги з вишнею, секрет яких знають лише сільські жінки, і знала про моє життя більше, ніж мама, яка чула лише відфільтровані новини по телефону.

— Надійко, дитино, візьми ось сиру свіжого, — примовляла вона, перехиляючись через низький плетень. — Малечі треба кальцій, щоб зубки були міцні.

— Тітко Ганно, та у вас же обмаль лишилося, — відмовлялася я.

— Бери, бери. Мені багато не треба, а ви — моя розрада.

Коли мама приїжджала у рідкісні відпустки, атмосфера в домі ставала напруженою. Вона бачила, як мої діти біжать до сусідки з криками «Бабусю Ганю!», і її очі наливалися незрозумілим гнівом.

— Не ходи туди так часто, — різко кидала вона одного разу, коли ми розбирали сумки з гостинцями з-за кордону. — І дітей не привчай. Не бери від неї нічого, ми самі в змозі все купити.

— Мамо, та вона ж сама як перст! Вона нам стільки допомагала, поки тебе не було, — намагалася я заступитися за стареньку.

Мама лише підтискала губи й відверталася до вікна. Я списувала це на ревнощі. Думала, їй прикро, що хтось інший став ближчим до її онуків, ніж вона сама. О, якби я тоді знала, як глибоко сидить те коріння ненависті.

Минулого місяця літо в селі було особливо спекотним. Тітці Ганні стало зле прямо посеред городу. Тиск, серце — організм, звиклий до важкої праці, раптом дав збій. Лікарі в районній лікарні були невблаганні: потрібна термінова операція, складне втручання, яке не терпить зволікань.

Я одразу зателефонувала Віталію в Канаду. Його голос у слухавці звучав стурбовано, але якось відсторонено, наче йшлося про далеку родичку, а не про матір.

— Надіє, я все оплачу, звісно. Але розумієш, зараз вихідні, банківські перекази між континентами… Це забере три-чотири дні, поки кошти впадуть на рахунок клініки. Чи можеш ти поки щось придумати? Я все поверну з відсотками.

Але часу не було. Рахунок ішов на години. Сума була значною — для звичайної вчительки, як я, це були захмарні цифри. Єдина людина, яка могла допомогти миттєво, була моя мама. У неї були заощадження, які вона роками відкладала «на чорний день».

Я дзвонила в Італію, ковтаючи сльози.

— Мамо, тітка Ганна помирає. Віталій пришле гроші, але пізніше. Позич, будь ласка, ту суму у валюті. Я під свою відповідальність прошу. Вона ж мені як рідна…

Мама мовчала. Довго. Я чула тільки її важке дихання і шум італійської вулиці на фоні.

— Ти впевнена, Надіє? — голос мами став низьким, майже невпізнанним. — Ти справді хочеш врятувати цю жінку?

— Мамо, про що ти? Це ж питання життя і смерті! Вона ж бабуся для твоїх онуків!

— Добре, — відрізала мама. — Я перекажу гроші зараз же через швидку систему. Але ти маєш знати правду. Бо я більше не можу носити цей камінь, бачачи, як ти цілуєш руки тій, що проклинала тебе ще в моєму животі.

Світ навколо мене хитнувся.

— Мамо, що ти таке кажеш?

— Твій батько — Віталій. Той самий, що в Канаді. Той самий, що надсилає їй гроші, але не хоче бачити її обличчя. Коли я завагітніла в сімнадцять, Ганна знала про це. І саме вона вигнала мене з їхнього порогу. Сказала, що «бідна дівка» хоче затягнути її талановитого синочка в болото. Вони викреслили тебе, Надіє, ще до того, як ти вперше закричала. Віталій поїхав за океан, щоб забути про «помилку молодості», а Ганна зробила все, щоб я ніколи не наблизилася до їхньої родини.

Я стояла посеред подвір’я, і мені здавалося, що я падаю в бездонну криницю. Усе моє життя, усі ці затишні вечори з пирогами, усі ці «бабусю Ганю» — усе це було збудовано на фундаменті з брехні та зради.

— Я дам ці гроші, — продовжувала мама, і в її голосі бриніли сльози. — Бо я не вони. Але після того, як вона вийде з лікарні, я хочу, щоб ти припинила це спілкування. Не принижуйся перед тими, хто відмовився від тебе.

Гроші прийшли вчасно. Операція пройшла успішно. Поки тітка Ганна (чи тепер мені називати її бабусею?) лежала в реанімації, я блукала коридорами лікарні як привид.

Я дивилася на свої руки. Ті самі довгі пальці, що й у Віталія на фото. Я згадувала, як тітка Ганна іноді довго дивилася на мене, коли я сміялася, і в її погляді проскакувало щось дивне — наче вона намагалася вловити знайомий образ у тумані. Вона знала? Чи вона справді витіснила цей факт зі своєї пам’яті, щоб спокійно жити далі?

Коли її перевели в загальну палату, я прийшла до неї. Вона виглядала такою тендітною на білих простирадлах. Маленька, сива жінка, яка вчила мого сина розрізняти птахів за співом.

— Надійко, — прошепотіла вона, простягаючи до мене суху руку. — Дитино, дякую тобі. Лікарі казали, що ти все владнала… Віталій подзвонив, сказав, що все віддасть. Ти моє спасіння.

Я дивилася на неї й бачила в її рисах свої очі. Ту саму вперту складку на переніссі. Це була моя кров. Жінка, яка колись відштовхнула мою маму, тепер трималася за мою руку як за єдину соломинку.

— Вам треба відпочивати, — тихо сказала я, уникаючи слова «тітко Ганно». Воно більше не лізло мені через горло.

Увечері я знову говорила з мамою. — Вона одужує, — звітувала я. — Гроші Віталій повернув? — сухо запитала мама. — Так, переказав сьогодні. — От і добре. Тепер виконай свою обіцянку. Не ходи туди більше. Вона отримала своє життя назад, але вона не має права на твоє.

Але хіба можна так просто відсікти частину себе?

Минуло кілька тижнів. Тітка Ганна повернулася додому. Вона часто сідала на лавці біля свого паркану, чекаючи, коли мої діти вибіжать на вулицю. Але я тримала їх у хаті.

— Мамо, а чому ми не йдемо до бабусі Гані? — запитувала Софійка, притискаючи носа до шибки. — Вона нам обіцяла показати, де їжачок живе.

— Бабуся хворіє, їй треба спокій, — брехала я, і кожне слово відчувалося як пісок на зубах.

Я бачила, як Ганна сумно дивиться на наші зачинені двері. Вона не розуміла, що сталося. Для неї я була доброю сусідкою, яка раптом охолола без видимої причини.

Одного вечора вона все ж таки прийшла. Повільно, спираючись на палицю, підійшла до мого ганку.

— Надійко, я чимось тебе образила? — її голос тремтів. — Може, Віталій щось не так сказав, коли гроші повертав? Дитино, ти мені як рідна, я ж за вами так сумую…

Я дивилася на неї й відчувала, як усередині все кричить. Мені хотілося вигукнути: «Я не просто вам як рідна! Я ваша онука, яку ви викинули на смітник життя тридцять років тому! Це ваша внука бігає по цьому подвір’ю!».

Але я згадала маму. Її самотність в Італії. Її молодість, покладену на вівтар мого благополуччя. Її образу, яка не загоїлася за три десятиліття. Якщо я зараз розповім правду Ганні, я зраджу маму. Я знеціню весь той біль, через який вона пройшла.

Але якщо я промовчу, я залишу цю стару жінку в темряві. Можливо, усвідомлення правди — це саме те каяття, яке їй потрібне? Або ж, як каже мама, це лише розіб’є їй серце, і вона помре від сорому, так і не встигнувши насолодитися цією знахідкою?

— Все добре, Ганно Іванівно, — змусила я себе вимовити це офіційне звернення. — Просто багато роботи, діти вередують. Ми скоро зайдемо.

Вона кивнула, але в її очах я побачила, що вона не повірила. Вона пішла назад до своєї порожньої хати, згорбившись ще дужче.

Зараз я сиджу на веранді й дивлюся на зорі. У селі вони особливо яскраві. Десь там, за горизонтом, моя мама готується до чергової зміни в італійській родині. Десь там, за океаном, мій біологічний батько веде своє успішне життя, викресливши нас із пам’яті як прикру помилку.

А тут, через паркан, спить жінка, яка є частиною мого генетичного коду.

Правда в нашому селі — це як ґрунтові води: вона може тривалий час бути прихованою, але рано чи пізно вона розмиє будь-який фундамент. Я відчуваю, що ця таємниця тисне на мене сильніше, ніж будь-яка фінансова скрута мого дитинства.

Мама каже, що Віталій — нікчема. І вона має рацію. Ганна колись була жорстокою. І це теж правда. Але я дивлюся на своїх дітей, які мають її овал обличчя, і розумію, що історія — це не тільки чорне і біле. Це мільйони відтінків сірого, як той старий светр, про який ми колись говорили.

Чи маю я право на цю правду? Чи маю я право позбавити своїх дітей бабусі, а її — онуків, заради того, щоб вгамувати стару материнську образу?

Я знаю одне: борги бувають різні. Віталій повернув гроші до копійки. Але борг чесності неможливо перерахувати через банк. Він висить над нами, як важка грозова хмара.

Я підводжуся і йду до хати. Завтра я знову прокинуся і буду вирішувати: бути донькою своєї матері чи бути людиною, яка здатна на прощення. А можливо, це одне і те саме.

Село засинає. Тиша така глибока, що чути, як яблуко падає в траву в саду Ганни Іванівни. Життя триває, попри всі таємниці. І я знаю, що одного дня я таки переступлю через той поріг і скажу: «Доброго дня, бабусю. Нам треба поговорити».

Але не сьогодні. Сьогодні я ще побуду просто Надійкою, яка просто хоче, щоб усі були живі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.