Я у своїх батьків єдина дитина. Тата мого не стало багато років тому, а мама сама жила в нашій хаті в селі.
Мамі уже 78 років, і я подумала, що на зиму буде краще забрати її до себе в місто. Та дуже швидко я зрозуміла, що це помилка.
Мама прожила у мене в квартирі місяць, і я відвезла її назад в село, після чого я отримала шквал критики з боку родичів. Вони мене засуджують.
– Хіба так можна? Це ж рідна мати! Як тобі совість дозволила? Ти ж не кошеня підбираєш і знову викидаєш на вулицю! Вона ж похилого віку, як вона це переживе? Життя – це бумеранг. А якби з тобою так діти вчинили?
Родичі телефонували, висловлювали осуд, знайомі відвертаються. Усі кажуть, що життя все розставить на свої місця. Якщо я змогла так вчинити, то й на мене чекає подібна старість.
Тільки я знаю, що маю з дітьми нормальні стосунки. Якби я поводила себе з ними так, як моя мама собі дозволяє, то не засуджувала б їх за те, що вони від мене відмовляються.
Я справді не змогла довго терпіти і тому відвезла мама додому в село. І всім родичам не доведеш, що в нашій ситуації не права саме мама.
Спочатку у нас все було добре, мамі ми виділили окрему кімнату. Перший час вона з кімнати і не виходила. Я їй готувала, носила їжу, прибирала в кімнаті. Хоча моя мама ще доволі добре себе почуває, вона повністю може сама себе обслуговувати.
Потім вона почала з кімнати виходити і все в квартирі на свій лад переробляти. Розставляла речі на інші місця, я навіть дещо ще й досі не можу знайти.
А одного разу мене вдома весь день не було, так я коли повернулася, не впізнала свою кухню. Мама там переставила все так, як вона звикла і як їй подобається.
Потім ще гірше — вона щодня плакала, голосила, що їй тут погано, все чуже, господиня тут не вона, тому вона не знає, куди себе подіти. І заявила, що хоч би там як, а доживати старість краще в рідних стінах, в яких прожила усе життя, де все знайоме і ти господиня. І таке почало повторюватися постійно. І хто б це витримав?
Вона відмовлялася від їжі, мене робила винною у всьому. За її словами – це через мене вона поїхала з рідного дому, де жила собі так, як їй хотілося. Мій терпець урвався.
Якби я не відвезла її назад, то не знаю, чим би закінчилося наше спільне проживання. Жити у такій обстановці просто неможливо, я стала дратівливою, колеги на роботі мене просто не впізнавали. Я сказала мамі збиратися, і повезла її назад. А що я мала зробити?
Я зіткнулася з осудом рідні, знайомих, тільки в чому я винна? Я спробувала виконати свій обов’язок. До того ж мати не скаржиться ні на що. Ми телефонуємо одна одній, спілкуємося, вона рада, що знову вдома. Там їй легше.
Буває ж таке, що батьки вважають за краще залишатися в рідних стінах. І це їхнє право. Кожен має свої пріоритети.
Невже я неправа? І в чому я винна, що на мене посипався такий шквал осуду? Може, було б краще, якби я взагалі не зривала маму з місця? Але ж діяла з найкращих міркувань. А тепер хоч в село не приїжджай…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
