Останнім часом в нашій сім’ї одні непорозуміння, і все через будинок за містом, який дуже хоче моя мама. Але чоловікові не сподобалася ця ідея, він її не підтримав і тепер я між двох вогнів.
Мені 37 років, у нас з Максимом двоє дітей, їм зараз 9 і 5 років. Ми обоє працюємо. Живемо у власній квартирі, яку взяли в кредит і вже навіть виплатили, переважно завдяки чоловікові та його високій зарплаті. Квартира двокімнатна, ми планували з часом її продати і купити трикімнатну, але потім вирішили, що нам треба машину.
Купили авто, живемо добре, щороку їздимо відпочивати на море. Дітям наші подорожі дуже подобаються, а от мої батьки образилися. Мама з татом тепер на пенсії, їм зайнятися особливо нічим, от вони і вирішили облаштовувати заміський будиночок, який дістався моєму татові у спадок від його тітки.
– Це ж чудово – мати свій заміський будинок! Ось насидились у бетонних коробках за ці два останні роки. А могли б сидіти за містом, гуляти у своєму саду, до річки ходити. Яка краса, якщо ми в травні заїжджатимемо туди, а в жовтні повертатимемося? Дівчат можемо брати на все літо, їм роздолля, вам спокійна робота.
У цих мріях не було б нічого поганого, багато пенсіонерів мріють про дачу. Тільки ось будиночок у селі – повна розвалюха. Тітка батька і сама там не жила довгі роки, воліла жити у місті у свого співмешканця.
Звичайно в будинок гроші ніхто не вкладав, там підведений газ, але немає ні кам’яної прибудови для встановлення обладнання, вода поряд, мається на увазі у трубі. Але ж треба і точку доступу отримати, і купу погоджень та іншого. Та й куди проводити зручності? Там ще серйозну прибудову робити треба!
Батька з мамою об’єм роботи не лякає, але у них немає грошей і вони впевнені, що ми маємо оплатити їм ремонт цього будиночка, адже вони не для себе стараються, а для нас і наших дітей.
– Ви теж вкладайтесь. Ми для вас, зрештою, і стараємося. Самим нам мало треба. А так, і онуки приїжджатимуть, і ви відпочиватимете, рибалитимете, до лісу ходитимете по гриби, – переконує нас мама.
Слухати про те, що нас такий вид відпочинку поки не цікавить, вона не хоче. Каже, що це ми тепер віддаємо перевагу морю і закордонам, але настане час, і ми теж захочемо мати своє гніздечко за містом.
– Рано чи пізно ви дозрієте, — кажуть батьки. – Будинок – це нерухомість, а вона лише дорожчає. А там і станція поряд. Наших накопичень на будівництво не вистачить, краще навіть не починати. Але ви повинні вкластися, адже після нас це все вашим буде. І квартира міська, і будинок – це твоя спадщина. Ваших із зятем дочок спадщина. Вкладайтесь.
Хоч у мого чоловіка завжди були хороші стосунки з моїми батьками, але в цьому питанні він їх категорично не підтримав. Але ж батьки не заспокоїлися, вони зятю зателефонували. Та ще й із притиском. Мовляв, ми для вас готові старатися, клопотати, вам спадщина дістанеться, а ви підтримати нас не хочете.
– Вам гроші нікуди подіти, ви взимку по курортах літаєте, а на свою спадщину шкода? – сказав мій тато.
Ці слова дуже зачепили мого чоловіка. Він дуже категорично відповів:
– Ви наші гроші не рахуйте, ми у вас не просили. Ні на квартиру, ні на машини, ні на відпочинок. І ви в наш гаманець не зазирайте. Потрібен будинок? Будуйтесь! А мені не треба. Для нас стараєтесь? А ми вас просимо? Дочці спадщина? Але ж не мені. Розмова закінчена, я вкладатись і не подумаю.
І помчало.
– Твій чоловік прямо заявив, що не вкладатиметься в твою спадщину, значить, він взагалі не планує з тобою жити до старості. Бач, заявив, що твоє – це не його. Може, накажеш йому ще долю відписати? – торочить мама.
– Дорікнув, що нічим не допомогли, а ми були зобов’язані? — висловлював батько. — Моя зарплата дуже відрізнялася від доходів зятя. Якби інакше, я б допоміг. Дожили на старості років до дорікань. Гаразд, не його спадок, хай. Але ж його власних дочок!
Одним словом, сил моїх більше нема, вони мені запропонували навіть допомагати зі своїх грошей, мовляв, я ж заробляю. Ось не вистачало мені ще через їхню дачу бюджет із чоловіком поділити. Розділ буде зовсім не на мою користь. Так і взагалі…
Вже кілька місяців я з батьками не спілкувалася. Взимку було тихіше, але навесні, думаю, вони знову почнуть цю тему. Що робити, як тут правильно вчинити?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
