fbpx
Життєві історії
Мама з татом навесні просили, щоб ми з чоловіком посадили їм картоплю, копали теж ми. Так вже повелося, що ми все робимо для моїх батьків. Хоча в мене ще є рідна сестра, та батьки в неї нічого не просять, адже їй з Києва їхати далеко

Аж минулого року на Великдень моя рідна сестра останнього разу приїжджала до наших батьків, бо потім всі сиділи вдома і Ганна з чоловіком не хотіли зовсім приїжджати зі столиці, говорила, що хвилюється за батьків і не хоче їм нічого привезти.

Ганна заміжня жінка, вона живе в столиці зі своєю сім’єю, чоловіком і донькою. Я теж заміж вийшла давно, але з чоловіком і двома своїми синами так і залишилися ми жити в селі, хоча в окремому будинку, який належав моєму чоловікові.

На той Великдень мама дуже хвилювалася, хоч би Ганні вдалося приїхати з Києва, щоб все добре склалося і нічого їм не завадило. Наготувала купу смаколиків, напекла пасок і пирогів, приготувала улюблені страви сестри, її чоловіка і доньки.

Коли машина Ганни зупинилася біля нашого подвір’я, тато з мамою, наче помолоділи. Такі щасливі стали крутитися біля доньки, тато, забувши про проблеми з спиною та ногами, щасливий розвантажує важкі сумки. Про мене й дітей вже забули, було, як то кажуть, зовсім не до нас.

Ганна викладала гостинці, а мама все не втомлювалася нахвалювати її, яка ж вона добра господиня і дуже хороша донька.

За великим великоднім столом всі розмови були про сестру та онучку, таке враження, що поруч більше нікого не було. Батько дав доньці Ганні тисячу гривень, а моїм синам всього по 200 гривень.

Сестра з чоловіком та донькою гостювала у батьків три дні, батьки не вгавали, були дуже щасливими, лише й біля неї крутилися. А потім Ганна поїхала з сім’єю додому.

А відразу наступного дня мама стала мені телефонувати, щоб мій чоловік шукав їм трактор, адже потрібно було орати город, скоро прийдеться саджати картоплю, город великий, а батьки ніколи самі на своєму городі без нас не роблять нічого, говорять, що старі, важко їм, тай звикли вже, що ми маємо робити для них найважчу роботу. Тато просив, щоб чоловік прийшов з нашим сином і дістав картоплю з погріба, адже він сам в своєму віці це зробити не може.

І все почалося, як завжди. Батьки звикли до того, що ми виконуємо все, що вони скажуть і ми не маємо права в чомусь відмовити їм, навіть якщо у нас щось не виходить.

Відмовити батькам у допомозі ми не можемо, але вони сприймають все, як належне. Сестра моя теж могла б допомогти дістати картоплю, коли з чоловіком гостювала, але мама в житті такого Ганну й зятя не попросить, вона звикла, що це ми маєм робити.

Відтоді Ганна більше не приїжджала жодного разу в село до батьків, а всю роботу для стареньких батьків робили ми з чоловіком. Картоплю на городі копали теж ми самі. А мама вже з нетерпінням чекає Ганну на інше свято, каже, що дуже скучила за ними всіма.

А мені сумно з того, що, як працювати – то батьки біжать до мене з чоловіком, а як святкувати – то до Ганни з тим зятем. Хоча батьків доглядаємо ми, але хату вони, про що вже й сьогодні говорять, залишать нам з сестрою в рівних частинах, вважають, що це справедливо. Можливо, це й так, але це зовсім не по-людськи.

Інколи образа мене не залишає. Але що я тут можу зробити? Я не хочу нічого казати ні мамі, ні сестрі, все одно я лише й буду винна.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page