Про принца мріють всі дівчата, Ліля ж зустріла свого чотири роки тому, коли їй ледве виповнилося вісімнадцять. Принца звали Артуром, він був розлучений і займався бізнесом. Сідаючи у його розкішне авто, дівчина відчувала себе королевою. Лілина мама, жінка пристойна, дивилася на цю «дружбу» із завмиранням серця, колишучи в душі солодку надію, що майбутнє дочки застраховане від принизливої вбогості й гіркої самотності. І, очікуючи після роботи маршрутку, задивлялася на вітрину весільного салону, прикидаючи, у якім убранні Лілечці буде краще.
Та про весілля ніхто й мови не починав. Артур телефонував щодня, а зустрічалися вони наприкінці тижня, на два дні осідаючи в номері. І щоразу, коли дочка поверталася додому, мати із серцем, що мало не вистрибувало, заглядала їй в очі, сподіваючись прочитати там заповітну новину: «Мені зробили пропозицію!». Але минали місяці, складалися в роки, а стосунки Лілі й Артура немов заморозилися на одній відмітці. Вони зустрічалися за графіком, щоб у понеділок розбігтися по різних життях, улітку виїжджали на море, а Новий рік святкували в ресторані.
Артур дарував дорогі подарунки, але без романтичних моментів. Як і щасливий блиск Лілиних очей, де оселилася неюнацька втома. Тепер вона знала про принца все. І те, що за щедрістю ховається хворе самолюбство, за великою кількістю псевдодрузів – захолола самотність, а напад ніжності обов’язково зміниться люттю ревнощів. «Чому він не кличе тебе заміж?» – обурювалася мама. Але дівчина і сама була до кінця невпевнена, чи хоче вона заміж за свого принца.
З часом навіть подружки, які їй колись дуже заздрили, почали дивитися на неї зі співчуттям. У їхньому житті все змінилося: хтось встиг вийти заміж, хтось був на підході. Тільки Ліля пливла в нікуди у болотяних водах розмірених і нудних стосунків. Ні, Артур говорив іноді про майбутнє – мріяв, що купить квартирку, і Ліля в ній буде господинею, але поки в нього лише труднощі: то бухгалтер прокрався, то партнери підвели.
Вона усвідомлювала, що від цих стосунків треба тікати подалі. Але варто було лише Артуру зателефонувати, і Ліля знову застрягала в павутині порожніх розмов.
Знайомство з Іваном відбулося випадково. Іван – високий красень, банківський службовець, з яким вона познайомилася в спортивному клубі. Але не краса й тим паче не статус банківського клерка зачепили Лілю за живе: з нею й раніше знайомилися різномасті «хазяї життя». Але з Іваном усе вийшло по-іншому. Він наздогнав її у вестибюлі спортклубу й зніяковіло запитав:
– Ви не знаєте, що робити, якщо в кішки пропав апетит?
– Я що, схожа на ветеринара? – здивувалася Ліля.
– Ви схожі на людину, яка любить тварин, – влучив просто в яблучко хлопець.
І Ліля сама дала йому свій телефон і попросила зателефонувати після восьмої вечора, вона проконсультується зі знайомим фахівцем. А потім приїхала вдячна кішка, і Ліля, з ніжністю гладячи біленьке хутро, сиділа без страху в старенькій «Шкоді» Івана.
Поцілував він її через місяць, і це було так солодко, що вона не спала півночі. От тоді-то Ліля й вирішила твердо: настав час вириватися з темниці! По-перше, зустрічатися одразу із двома – геть непорядно, а по-друге, вона виросла зі своєї наївної любові. «Треба покинути Артура, – зважилася, нарешті, вона. – Сказати йому все по телефону. Так буде легше». «Ти вважаєш, що наші стосунки віджили себе? – репетував у трубку колишній наречений. – Ти при своєму розумі? Приїду – поговоримо!»
Ліля чекала вихідних із завмиранням серця: вона не збиралася міняти рішення, але злий металевий голос, що дотепер стояв у вухах, навіював погані передчуття. «Їдьте з Іваном до моря на вихідні, а я все йому поясню», – запропонувала свою допомогу мама. Але дочка навідріз відмовилася: «Він правий. Чотири роки стосунків не можна обірвати так просто, по телефону».
Боячись, що Артур зламає її, Ліля призначила зустріч у кафе. Вона намагалася говорити спокійно й навіть ласкаво, щоб не заводити колишнього, але це було однаково, що дмухати на кипляче молоко. Артур сидів жовтий, злий і просто кипів жовчю, заливаючи її бридкими обвинуваченнями: «Що, багатшого знайшла? Підозрював, що тобі потрібні тільки гроші. Хто він, кажи?!» Лілі довелося докласти неймовірних зусиль, аби переконати ревнивця, що в неї нікого немає. Вона відчувала – не можна йому знати про Івана. Зійшлися на тому, що обоє беруть перепочинок, щоб розібратися в собі.
Майже місяць Артур не давав про себе знати, а Ліля поринула з головою у вир справжніх почуттів. З Іваном їй було легко і добре. Та лихо приходить, коли його найменше чекаєш. Ліля думала, що подарувати і як здивувати коханого в день народження, коли пролунав телефонний дзвінок. Сухий офіційний голос повідомив, що Іван в лікарні. Слава Богу, що живий.
Артура визнали винним у цій справі і він відбув відповідне покарання. А Ліля з Іваном одружилися. «Щастя не в грошах…». Цю істину для себе Ліля вже добре зрозуміла.
Наталя СВІТЛЕНКО
Фото ілюстративне – archivesmiruponitke.info.
