fbpx
Життєві історії
Мама в той же час зібрала сумки і поїхала додому, бо сильно образилася. Я їй дзвоню, коли вона ще в автобусі їхала. Каже, що ми її вигнали, нікому вона не потрібна і все таке інше. Ну якщо вона ще колись відволікалася роботою, то після виходу на пенсію зовсім все стало погано

Батьки розлучилися, коли мені було п’ять років, а братові сім тільки виповнилося – в школу пішов. Хоч наша двокімнатна квартира належала татові, але він вирішив її залишити нам, тобто – своїм дітям. Але мама влаштувала сцену, почала нас з братом одягати – мовляв, йдемо в нікуди! Тоді було прийнято рішення розміняти квартиру на однокімнатну і кімнату в гуртожитку для батька.

Не розумію маму, про нас вона не подумала – як ми будемо троє жити в однокімнатній квартирі? Якось жили, хоча було непросто. Тато постійно платив аліменти і нам подарунки дарував, не дивлячись на те, що вже іншою родиною обзавівся.

Брат виріс і поїхав працювати за кордон. Я довго не могла вийти заміж: спочатку навчання в медінституті, потім просто довго зустрічалася з хлопцем, поки він не вирішив, що нам треба одружитися. Загалом, розписалися, коли мені було 27 років. На весілля приїхав брат, сказав теж, що збирається одружитися, причому за кордоном, з іноземкою.

Замість того, щоб за нас порадіти, мама кинулася в сльози: «Ви всі мене кидаєте, я сина більше не побачу, ви прирікаєте мене на самотність!». На нашому весіллі вся увага була звернута до неї! І це я ще їй побоялася сказати, що чоловік будує в районному місті власний будинок для нас, і я там вже в лікарні влаштовуюся на роботу!

Ох, як же вона бідкалася, коли дізналася про все! Взагалі ми знімали з чоловіком квартиру в одному кварталі від неї, а тепер нас будуть розділяти аж 50 км! Я їй відразу сказала – ми, як повністю облаштуємося, то заберемо її до себе.

Поки ми добудували дім і зробили ремонт, чоловік пішов на підвищення, а я в декрет. У будинку – три великі кімнати, кличу маму, щоб приїхала, допомогла мені з дитиною, кімната є для неї, так ні – у неї ще робота! На пенсію вона вийшла, коли моїй доньці 2 роки виповнилося.

Так, вона брала відпустку і приїжджала до нас. Тільки вся її допомога – це зітхання: «Живете як в селі, скоро курей розводити будете, ти селянкою станеш! Як дитині тут розвиватися?». Бубонить і бубонить, особливо на зятя – типу, він у всьому винен, що дочку її загнав у район. Навіть ангельському терпінню мого чоловіка прийшов кінець і він одного разу сказав тещі все, що про неї думає.

Мама в той же час зібрала сумки і поїхала додому, сильно образилася! Я їй дзвоню, коли вона ще в автобусі їхала, чую – плаче. Каже, що ми її вигнали, нікому вона не потрібна і все таке інше. Ну якщо вона ще тоді відволікалася роботою, то після виходу на пенсію зовсім все погано стало.

По-перше, вона весь час вигадує собі болячки. Я, як лікар, все ретельно перевіряю, але розумію, що вона багато що просто вигадує. По-друге, вона почала нас просто ганьбити: всім розповідає про те, як гірко їй живеться на самоті, які бувають невдячні діти, які кидають своїх нещасних мам. І мені потім рідня і її подруги пишуть – як ви можете так з мамою поступати?

А що ми робимо не так? Я її досі кличу до себе і чоловік згоден терпіти і мовчати, але мама хоче, щоб було все як раніше – щоб я жила з нею в одній квартирі.

Ось чого вона домагається? Щоб я кинула дочку на чоловіка і коротала з нею вечора? Я їй пояснюю, що це неможливо, і що єдиний вихід – це якщо вона переїде до нас, тому що загнеться від своєї самотності в квартирі! Але вона каже, що не звикла жити «в селі», що зять її нібито виганяє (хоч він і не гнав, просто її раз на місце поставив, причому правильно), і що не вистачає їй здоров’я жити великою родиною!

Ось що мені робити?

Фото ілюстративне – pixel-shot.

You cannot copy content of this page