Юлія ще з дитинства звикла, що всі вважають її сильною. А мама завжди каже про неї:
— Та Юля в мене розумна, вона сама собі раду дасть.
І, знаєте, ніхто не сперечався. Бо так і було: розумна, працьовита, тиха. Вона ще школяркою і вчилася добре, і мамі в городі помагала, і за меншою сестрою бігала.
А менша — Ліда — то вже була мамина слабинка. Вродлива, сміхотлива, у школі не дуже, але всі її любили. Мама завжди казала:
— Ну що з неї взяти, ще мала.
А Юлії тоді вже дванадцять — то ж, мовляв, “доросла, має розуміти”.
Коли прийшов час вступати, мама переживала лише за Ліду.
— Як же вона там дасть собі раду в тому місті, вона ж довірлива, добра, — журилася.
А Юлія тим часом сама подавала документи, сама здавала іспити й сама вступила на бухгалтерський факультет. Без репетиторів, без протекцій, без дзвінків.
Мама зітхнула:
— Та я й знала, що ти поступиш. Ти ж у мене сильна.
А коли Ліда через рік вирішила теж вступати, але не пройшла, мама сказала:
— Та нічого, не всім же те навчання. Головне, щоб людина була щаслива.
Юлія тоді вже працювала після пар, відсилала мамі гроші, щоб легше було. Ліда тим часом закохалася, вийшла заміж, не дуже вдало, але мама тішилася:
— Ну, зате є чоловік, є дім.
Юлія приїжджала з міста, допомагала з ремонтом, купувала мамі ліки, платила за газ.
А коли треба було копати картоплю — знову Юлія. Коли хтось захворів — Юлія. Бо “Ліда має дитину, їй тяжче”.
Минули роки. Мама постаріла, батька вже не було, хата стара, але доглянута. І от якось, за кавою, мама сказала:
— Я вирішила хату на Ліду записати.
Юлія тоді аж ложку поставила.
— А чому не порівну, мамо?
— Доню, ти ж у місті живеш, маєш роботу, квартиру. А Ліда тут, біля мене. Та й дитина в неї.
Юлія нічого не сказала. Лише гіркота в серці засіла. Мовчала, бо не хотіла сварки.
Та життя повертає завжди так, що не передбачиш. Через кілька років Ліда розлучилася. Чоловік пішов до іншої, дитина підросла й вступила в коледж.
І тоді Ліда заявила, що їде за кордон — “на заробітки, бо тут нема з чого жити”.
А маму залишила на Юлію.
— Мамо, я ж близько, я кожні вихідні приїжджаю, — казала Юля.
А Ліда з-за кордону дзвонила раз на тиждень, та й то все спішила:
— Мамо, я посилку вислала, то не переживай.
З роками мамі стало гірше — ноги відмовляли, тиск скакав. Юлія доглядала, возила по лікарях, ночами сиділа поруч.
Ліда тільки переказувала через “вестерн”:
— Передай мамі, що я люблю її.
І мама завжди виправдовувала:
— Не суди, Юлю. Вона ж там тяжко працює.
А коли зовсім зле стало, мама тихо сказала:
— Доню, я зробила все, як уміла. Не сердься на мене.
Юлія взяла її за руку:
— Не серджу, мамо. Але шкода, що ти ніколи не побачила, яка я була самотня у своїй силі.
Коли мами не стало, з-за кордону приїхала Ліда.
Холодна, чужа, з новими нігтями й телефоном. Постояла біля домовини, поплакала — ніби щиро, а потім сказала:
— Юль, треба якось вирішити, що з хатою. Я, може, продам, бо назад не вертаюся.
Юлія відчула, як у грудях усе стиснулося.
— Ти що, з глузду з’їхала? Мами ще й сороковин не було, а ти вже про продаж?
— А що, — відповіла Ліда, — я ж власниця.
І тут Юлія вперше за життя крикнула:
— Ти власниця? А я хто? Хто маму доглядав? Хто її з ложки годував? Хто по лікарях возив?
— Ну, я ж тобі казала, я не могла.
Юлія тільки махнула рукою.
— Знаєш, що, Лідо, поки я жива, ти нічого не продаси. Бо в тій хаті — не тільки мамин підпис, там і мої ночі без сну, і мої сльози, і вся моя молодість.
Вона справді не дала. Юлія не хотіла сваритися з сестрою, але і не збиралася просто так віддавати їхнє минуле.
Розлючена сестра повернулася за кордон, а вона просто доглядала мамину хату, як могла. Полола город, садила квіти, білила стіни. Бо то було не майно — то було місце, де жила мамина душа.
Минуло кілька років. Одного дня Ліда приїхала.
— Юль, я хочу продати все. Я більше не вернуся.
— То продай, — відповіла Юля. — Але знай: сестри у мене більше немає.
Ліда подивилась на неї довго, мов на чужу.
— Ти ображаєшся?
— Ні. Просто розумію. У кожного своя правда.
Того ж літа Ліда продала хату.
А Юлія приїхала востаннє, постояла біля воріт, погладила стару клямку.
— Прощай, мамо. Я зробила все, що могла.
Через рік сусіди казали, що нові господарі ту хату розібрали — стіни осіли, тріщини пішли.
Ліда дзвонила й плакала:
— Як шкода, Юль, що хата пропала.
А Юля тільки відповіла:
— Не хата, Лідо, а серце мами пропало. Бо воно було в тих стінах.
Зараз Юлія живе в місті, має дорослих дітей.
А влітку завжди їде до того села, де стояла мамина хата. Там, на пагорбі, вона садить квіти — на тому місці, де колись цвіла мамина півонія.
Стоїть, дивиться в небо і шепоче:
— Я не тримаю зла, мамо. Але запам’ятай, як боляче буває тим, кого вважають «сильними». Бо сильні — це не ті, кому легше. Це ті, хто мовчки несе тягар любові без відповіді.
Мораль проста, як життя:
Не можна любити когось більше лише тому, що він слабший. Бо найсильніші — теж люди. І коли їхня душа мовчить, це не значить, що вона не болить.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
