До того, як я вийшла заміж, я жила з мамою. Жили ми непогано, у нас був невеликий, але свій, дуже затишний будинок. Моїй мамі вже було далеко за 50, і я для неї була єдиним світлом у віконці. Мама народила мене пізно, після нетривалих відносин. Тому свого батька я ніколи не знала. Не любила мама чоловіків, і характер був у неї не подарунок. З раннього дитинства вона вселяла мені думку, мовляв «та ну їх цих чоловіків, нам і без них добре».
Я виросла, закінчила університет, повернулася в село, бо мамі потрібна була моя допомога. Я почала трохи заробляти і вирішила підремонтувати наш будинок. Тоді в моєму житті і з’явився Микола. Він був майстром з ремонту. Ми відразу сподобалися один одному. Микола свідомо затягував ремонтні роботи, щоб зі мною частіше бачитися.
Так у нас зав’язалися стосунки, а невдовзі я зрозуміла, що чекаю дитину. Микола зробив мені пропозицію, я погодилася. Тільки от не знала, як про це повідомити мамі, знаючи її відношення до всіх чоловіків. Микола був приїжджий, а маму я залишити не могла, тому ми мали залишитися біля неї.
Але мама, почувши, що ми хочемо жити в її будинку, була проти, мовляв «не потрібен мені тут зять-нахлібник». Задумали сім’ю створювати – йдіть на квартиру, будуйте своє затишне гніздечко. Від образи ми спочатку пішли на знімне житло, але потім дитина народилася, у Миколи були перебої з заробітками. Довелося з поклоном до мами повертатися.
Якийсь час жили мирно. Бабуся сюсюкалась з онукою, а на зятя вовком дивилася. Кожен день мені казала: «Навіщо тобі цей простий роботяга». Дохід у нього нестабільний, житлом не забезпечений, в люди він ніколи не виб’ється. Кидай його, дитинко, ми тобі кращого знайдемо, і будеш ти як сир у маслі кататися.
Я маму слухала, але чоловіка в образу не давала. Казала, що він добрий, сильний, працьовитий, мені іншого не треба. А матуся ревнувала не на жарт, вирішила, що зробить все, але зятя з дому виживе.
Мама постійно шукала, до чого причепитися: то траву не покосив, то не полагодив дах, то не там сів, то не там став. Микола ледве стримувався. Я, як могла, згладжувала всі гострі кути, але відчувала, що напруга наростає, і справа може погано закінчитися.
Все це тривало дуже довго. Дійшло до того, що врізали замки в свої кімнати і жили за закритими дверима. Розділили особові рахунки в будинку і полки в холодильнику, рідні люди – ми практично перестали спілкуватися. Тільки внучка могла іноді заходити на територію бабусі, і то ненадовго.
Я бачила, що це все йде не на користь мамі. Вона почала часто хворіти, за три роки 69-річна жінка перетворилася на 90-річну бабусю.
Тільки коли мама зовсім злягла, пустила нас в свою кімнату. Я доглядала за матір’ю і намагалася витягнути її, але через два роки її не стало. В домі нарешті запанував мир. Але на душі у мене тривожно, я постійно думаю, що я зробила не так і чи можливо було поступити по-іншому.
Фото ілюстративне – LiveGournal.
