Свекруха моєї рідної мами все життя прожила в столиці, а мама з моїм батьком, свого часу, поїхали жити й працювати в невеличке містечко. Там мої батьки від підприємства за сумлінну працю отримали квартиру, там я народилася.
А от бабусі моєї не стало 15 років тому, мені тоді було всього майже 14 років.
Квартиру моєї бабусі успадкував батько, таким було її бажання, але і його не стало, на жаль, 12 років тому й квартира дісталася навпіл мені і моїй мамі.
– Нічого з нею краще ми робити не будемо, – вирішила тоді моя мама за нас обох, – навіть здавати в оренду її якось не хочу. Нехай вона стоїть собі просто, поїдеш, вступиш навчатися до університету та й будеш там жити спокійно, тобі тоді буде набагато легше. Та й залишишся там потім на майбутнє, сім’ю створиш власну, а я до вас в гості буду навідуватися по можливості. Це дуже гарна ідея, тобі буде краще так самій, от побачиш згодом.
Так і зробили ми, як спланувала тоді моя мама.
Весь цей час я жила, можна сказати, досить таки скромно, однокурсники навіть не знали, що у мене є своя двокімнатна квартира в столиці, думали, що я у рідні своєї живу.
Після навчання в університеті, я влаштувалася працювати, познайомилася з Іваном, рік зустрічалися ми з ним, потім вирішили розписатися й створити власну щасливу сім’ю.
Іван мій був родом з села, там у нього мама залишилася, тато й дві молодші сестри. І мама його має досить непростий характер.
Коли мама Івана приїхала до нас на розпис, все випитувала, а чия це квартира, а чому навпіл з мамою вона, а не моя особисто, а чи не хоче мама подарувати своїй єдиній дочці другу половину спадщини, щоб ми були спокійні, що це лише наше майно, що потім ніхто не претендуватиме на наше житло, щоб життя наше було стабільне.
– Я так собі гадаю, що наче у неї якийсь план визріває в голові, – поділилася моя мама своїми сумнівами про сваху зі мною, – в будь-якому варіанті нічого вона від цієї квартири не отримає, щоб вона там не задумала собі, але й дарчу на тебе оформляти не будемо. І так нормально, й так добре усім живеться, будемо жити так, як і жили до того, нічого поганого в тому немає, так краще буде і ніхто в нас нічого не відбере ніколи, в разі чого.
А вже через рік свекруха моя приїхала до нас з чоловіком: хотіла столицю побачити і в нас погостювати.
І знову затіяла розмову про мою рідну маму, яка зовсім мені не сподобалася, якийсь недобрий осад залишився в душі:
– Сваха, матір твоя, ще жінка зовсім молода, як на мене, гарна. Рано їй вдовою залишатися, у неї ще все життя попереду. Треба другу половинку їй знайти, разом веселіше, та й на старості не варто залишатися самій. Ти зі мною не згодна?
– Захоче – знайде собі, – знизала плечима я, – я проти цього ніколи не буду, моя мама має право на щастя, хоча вона дуже щиро кохала батька, тому навіть не знаю, чи вийде вона ще колись заміж і матиме свою власну сім’ю. Та й як я можу бути проти. Це її справа, її особисте життя. Я не збираюся щось підказувати їй, чи втручатися в її особисте життя.
– Ну ось, бачиш?, – переможно сказала моя свекруха, – ми й дісталися до самого головного, на що варто звернути увагу. Вийде мама твоя заміж знову, захоче особисте життя влаштувати, а якщо щось трапиться, кому успадковувати? Будеш квартиру з чужою людиною ділити! Я ж про тебе думаю, в першу чергу, зрозумій. Потрібно просто, щоб мати цю всю квартиру на тебе оформила.
Представили собі ситуацію цю?
Мою власну маму моя свекруха не лише вже заміж видала, але вже і про те, що щось статися може придумала й спадок після неї поділила з моїм гіпотетичним моїм вітчимом. Ну як так можна? Чому вона вважає, що має право моїй мамі вказувати, що робити?
Мамі чоловіка я тоді сказала дуже чітко: нехай не лізе не в свою справу, адже мені це дуже не подобається.
Згодом я народила донечку і ми з чоловіком стали батьками. Мати Івана до нас дуже довго не приїжджала, навіть не навідувалася.
А потім подзвонила:
– Я до вас дня на три вирішила приїхати, давно не гостювала. Ні одна, звісно. У мене до тебе важлива розмова є.
– Що такого сталося? – запитую я у свекрухи.
– Не по телефону про це говорити, – каже, – я квиток вже взяла, та й внучку свою побачити хочеться.
Ну їде, так їде, нічого проти не маю своєї свекрухи, вона нічого недоброго не зробила мені. Місце є, приймемо, побуде в нас трішки, адже це ж все таки мама мого чоловіка, рідна бабуся моєї донечки.
мати Івана привезла внучці подарунки, весь день з нею гралася, а коли ми поклали дівчинку спати, то й вирішила знову зі мною серйозно поговорити. Тема? Все та ж: мамина половина квартири, в якій ми з Іваном зараз живемо.
– Не хочеш, щоб мати на тебе переписувала свою частку, нехай переписує на внучку, донечку вашу. Вона ж їй рідня, як не крути.
– А ви на внучку, – запитала, не витримавши я, – що перепишите? Як нічого? А чому моя мама має щось на когось переписувати? І для цього ви їхали до нас? Так втомили мене ці розмови на тему моєї мами і її квартири! Не варто лізти не в свою справу. Вас не стосується це.
Ображена на мене свекруха свій візит швидко згорнула: поїхала в своє село наступного ж вечора. А чоловікові моєму я відразу сказала:
– Бачити твою маму я в своєму будинку більше не хочу! Ти не ображайся, але не хочу, щоб вона втручалася в наше життя.
Можливо чоловік і образився на мене, але виду тоді не подав. Навіть погодився зі мною, що мама його трішки перебільшує і перегинає палку, можливо, вона й не права: ну яка їй різниця кому належить друга половина квартири, в якій ми живемо? Адже не йому ж, і йому не буде належати ніколи, лише мені і мамі моїй.
Приблизно півтора роки пройшло в такому русі:
– Мама ось телефонувала мені, просилася приїхати з сестрами до нас на тиждень, погостювати хочуть в нас.
– Ні, не хочу я цих гостей, орендуй їм краще окрему квартиру. Я бачити твою маму тут не хочу. На нейтральній території зустрічайся з ними, сестри можуть в гості прийти, якщо захочуть побачитися зі мною, а твоїй мамі я не рада більше, ти сам прекрасно розумієш чому.
– Добре, – сумно погодився чоловік.
До моєї мами я з донькою їздила удвох: я в декреті була, а чоловік працював.
А тут вона зателефонувала мені і сказала, що надумала до нас в гості приїхати, провідати, гостинців привезти, подарунки для внучки вибрала вже, хоче подивитися, як живемо, десь прогулятися і в кіно сходити.
– Добре, – кажу, – візьму на роботі тиждень вихідних за свій рахунок, погуляємо всюди.
– А хто це до нас в гості їде, – чоловік підняв одну брову, – теща, мати твоя?
– Так, – відповідаю, – мама вирішила приїхати на тиждень.
– Сподіваюся, що вона не буде жити тут і ночувати у нас? Орендуй їй квартиру і зустрічайся на нейтральній території, а не тут, де ми з тобою живемо. З моєю мамою ти вчинила так само. А чому для твоєї повинні бути інші умови? Я тут бачити тещу не хочу, як і ти свекруху свою!
Я аж засміялася, думала, що Іван так просто жартує. Порівняв теж. Свекруха, яку нормально приймали, але яка втомила своїм втручанням в те, що її не стосується, і мою маму!
– Взагалі, – кажу чоловікові, – мама моя до себе їде, в свою квартиру! Якщо пам’ятаєш, половина квартири досі їй належить! А ще, Іване, друга половина цієї квартири належить мені. Була б твоя власність – міг би вказувати, кого ми приймаємо. А так, вибач, ми якось розберемося.
– Ну якщо ти вважаєш, що я тут не можу щось вирішувати, то коли приїде теща, я піду з дому. Кімнату орендую для себе окрему, щоб з нею не зустрічатися.
– Приїде, звичайно, – знизала плечима я, – орендуй для себе, що хочеш, якщо така твоя воля. І я за всі ці роки жодного разу тобі за цю квартиру навіть слова докору не сказала, ви зі своєю мамою лише постійно не задоволені чимось. І що тобі зробила моя мама? Квартиру віддала, в якій ми живемо? А могла б продати, гроші забрати собі, або здавати в оренду і жити в провінції розкошуючи!
Чекаємо маму мою в гості через 3 тижні. Більше на цю тему з чоловіком ми не розмовляли. Відносин колишніх немає, чоловік мовчить, ображається на мене дуже за це.
Ображається, що його маму я бачити не хочу, а свою кличу до себе лише і йому квартирою докоряю, хоча за весь час я йому жодного слова не сказала про наше житло, поки він сам не сказав, що моя маму бачити тут не хоче, хоче це її власність цілком.
А я думаю, що якщо орендує готель і піде з дому, коли мама приїде, то назад я його не прийму. Нехай їде до свекрухи, мабуть, яблучко все ж від яблуньки далеко не покотилося.
Я нічого їм не зробила, а залишилася винна в усьому. Що не так зробила моя мама? Чим перед свахою і зятем завинила вона? Невже вона має мені квартиру віддати, щоб їм спокійно жилося?
Фото ілюстративне.
