Ми з мамою, татом і старшою сестрою Любою жили в передмісті в старому будинку, батьки отримали в ньому двокімнатну квартиру від заводу, на якому тоді працювали.
Йшов час, завод благополучно розвалився в 90-ті, тата не стало, а будинок занепав. Чотири роки тому його визнали таким, що підлягає розселенню. На той момент в квартирі жила тільки наша мама, Люба вийшла заміж, жила у свекрухи, народила дочку, я теж була заміжня, ми з чоловіком квартиру знімали, він категорично не захотів жити з моєю мамою.
У старій квартирі були зареєстровані мама, я, і Люба з дочкою. Всі ми стали власниками нового житла, яке нам дала держава замість старого. Район хороший, квартира світла, і у кожної з нас було по 1/4 частки. У всіх, включаючи маленьку племінницю. А я тоді була на 6-му місяці.
Мама тоді мені пообіцяла, що вона свою частку подарує моїй дитині – мовляв, так буде справедливо. І квартира тоді буде належати нам з сестрою порівну.
Люба спочатку не заперечувала, а потім чи то хто наспівав в вуха, то чи сама щось надумала і почалися претензії.
– Мама не мала права так чинити, – заявила вона мені, – її частку ми повинні були успадкувати в рівних частках. А тепер виходить, що спадкоємицею стала тільки ти, а я в повному прольоті?
– В якому прольоті, – не зрозуміла я, – мама наша жива-здорова, у тебе з донькою половина квартири, у мене з сином – друга половина. У чому несправедливість?
– А в тому, – відповіла сестра, – що у мене мало би бути більше. Ти сину могла подарувати частку, яка належить тобі, а не тягнути її з мами У неї двоє онуків, вона повинна була однаково поставитися до обох.
– А я не тягнула, – кажу, – мама сама так вирішила. І хіба я, або моя дитина винні в тому, що його ще не було на світі, коли ми нову квартиру отримували?
Незабаром ми з чоловіком вирішили, що нам треба жити окремо від його мами. Нам потрібно було купувати свою квартиру. Тому ми запропонували мамі продати нашу спільну квартиру. Мама б віддала нам нашу половину грошей, ми б взяли квартиру і забрали б маму до себе.
Мама жила б з нами, так було б справедливо. Зрештою її пенсія, зарплата чоловіка, дозволили б нам взяти навіть трикімнатну. А там і я повинна була на роботу вийти.
Тільки мій чоловік вважав інакше.
– Я відразу до твоєї мами жити не пішов, – заявив він, – навіть тимчасово, а тепер ти мені пропонуєш все життя прожити з тещею під одним дахом? Ну ні. Я з нею жити не хочу. Нехай собі окрему квартиру бере.
– А на що вона візьме? – питаю чоловіка. – У неї грошей немає ні на перший внесок, ні на платежі. І якби не її подарунок нашому синові, у нас би теж були копійки.
– Нічого не знаю, – відповів чоловік, – у неї і друга дочка є.
На Любу в цьому питанні я ніяк не розраховувала, вона ж майже перестала з мамою спілкуватися, тільки вимагала продавати власність швидше, та й по справедливості. Але мамина частка подарована моїй дитині.
– І куди я маму, на вулицю чи що? – питаю чоловіка.
– А це не мої проблеми, – відповів він мені, – але жити з тещею я не стану.
Я зробила вибір – я вибрала маму. Я не змогла залишити без житла рідну людину. Ми з мамою все ж взяли квартиру в кредит. З чоловіком я розлучилася. Мама на пенсії і сидить з онуком, а я вийшла на роботу. Квартирка у нас скромна, двокімнатна, кімнати невеликі, зате окрема і лише наша. Правда, ціною вибору стало те, що син тепер росте без батька.
А сестра, отримавши гроші від продажу спільної квартири, викреслила маму і мене зі свого життя, вважаючи, що ми з нею повелися несправедливо.
Колишній чоловік повернувся жити до своїх батьків, аліменти платить, з сином зустрічається на нейтральній території і весь час дорікає мене в тому, що я – ініціатор їх розриву.
Може я і справді залишила сина без батька. Але що це за батько, який готовий залишити маму дружини і бабусю своєї дитини на вулиці, охоче скориставшись грошима тещі.
Адже, якщо вже зовсім говорити по справедливості, то прав на частки в батьківському житлі не мали ні обидві дочки, ні внуки.
Фото ілюстративне – sdamnaleto.
