fbpx
Життєві історії
“Мама і довгоочікуваний дзвінок”. Зворушлива історія, яка нікого не залишить байдужим. Так може тільки МАТИ

Так може тільки МАТИ. Зворушлива історія, яка нікого не залишить байдужим.

У Віри Сергіївни був мобільний телефон. Навіщо старій мобільник запитаєте ви, адже в її віці вісімдесяти п’яти років і слуху немає, і зір вже поганий. Джерело

Та й дзвонити їй нікуди було. Але вона все ж купила його кілька років тому. Для чого? Вона чекала дзвінка.

Щовечора вона ставила його на зарядку, сідала навпроти і дивлячись на телефон чекала. Може ось саме зараз вона почує той самий довгоочікуваний дзвінок, якого вона чекала вже багато років.

Задзвонив телефон. Віра Сергіївна схопила трубку ледь не впустивши на підлогу.

– Алло, Михайле? – пролунав жіночий голос в трубці.

Читайте також: Колись давно батько сказав Галині: “Бути, Галино, тобі одній. Може дитину якщо тільки наpодиш.”Дмитро приїхав пізно ввечері, несподівано. Розгублено дивився на неї: – Продавай будинок, мамо. Худобу, все, що є в обійсті

– Ні не Михайло. Ви помилилися. Так. Буває й таке. Люди помиляються. Телефон зарядився і вона висмикнувши дріт і забравши його з собою пішла в свою спальню.

Сівши на ліжко вона погладила телефон і поклала його на тумбочку. Може сьогодні синочок подзвонить. Треба б пізніше лягти, а то раптом не почую, раптом засну міцно. Я ж і вдень можу подрімати, на роботу не треба.

Знову задзвонив телефон. Навіть звук самого дзвінка здався їй якимось особливим. Якимось ніжним і рідним. Віра Сергіївна піднесла слухавку до вуха і посильніше притиснула щоб краще чути.

– Мамо, – почула вона голос сина, – Мамо, ти мене чуєш? Алло. Віра Сергіївна начебто і хоче відповісти, але сльoзи їй не дають, і слова застряють в горлі, комок заважає.

– Синку, – нарешті видихнула вона, – Синочку. – Мамо, мамочко, як я радий тебе чути. Ну як ти там поживаєш? Як здоров’я?

– Синку, у мене все добре. Про мене не турбуйся. Ти сам як?

– Я сумую мамо. Дуже хочеться тебе обійняти.

– І я сумую синку. Ти навіть не уявляєш як я за тобою сумую. Телефон з рук не випускаю. Все чекаю коли ти подзвониш. Кожну хвилину чекаю. Спасибі тобі що подзвонив. Хоч голос твій почула.

– Мамо, мені пора закінчувати. І я радий що голос твій почув. Я люблю тебе. Дуже люблю.

– І я тебе люблю. Ти ж ще подзвониш? Синку, пообіцяй. – Обов’язково подзвоню, – сказав син, – До побачення, матуся.

– До побачення синочку. Я дуже сподіваюся що ми скоро з тобою побачимося.

Трубка замовкла. Мати поклала телефон і човгаючи по підлозі старими капцями пішла в зал витираючи сльoзи. До зали де в старому серванті стояла невелика іконка і фотографія її сина, перев’язана чорною стрічкою.

– Скоро ми з тобою побачимось синочку, – гладячи фотографію промовила мати.

You cannot copy content of this page