Зоряна ще змалку знала, що в їхній хаті вона — зайва.
Мама любила брата, Андрійка, до безтями. «Мій золотий, моя кровинка!» — співала йому, коли той, малий, ще в колисці крутився. А Зоряну — постійно сварила. То не так посуд помила, то не те вдягнула, то «знову з татка вдалась».
Коли мама розлучилася з батьком, дівчині було всього десять. Вона довго не розуміла, чому тато не приходить, а потім мама пояснила:
— Він нас покинув, а ти — його копія. Не хочу, щоб я тебе колись бачила такою, як його.
Ті слова були болючими для маленької дівчинки, вона не розуміла, в чому в її вина. Невже тільки в тому, що вона схожа на батька.
Потім у їхній дім прийшов новий чоловік — вітчим. Люди казали, що він «добрий», але після кількох чарок ставав зовсім іншим. А мама з часом і сама почала з ним «по чарці». Хата, де колись пахло пирогами, тепер тхнула цигарками, дешевим вином і образами.
Андрій підростав — і вдався в маму: хитрий, п’яний часто, та завжди улюблений. Коли він щось накоїв — винна Зоряна. Коли грошей не було — «це все через тебе, бо ти ніяка, нічого з тебе не буде».
Одного разу вона не витримала.
— Мам, я поїду. У місто.
— Їдь! — махнула рукою та. — Тут нема тобі що робити. Все одно тут все Андрійкові лишиться. Я ще за життя хату на нього перепишу.
Зоряна не відповіла. Вона просто зібрала свої речі — кілька книжок, зошит і старий светр — і поїхала.
Місто зустріло її шумом, холодом і самотністю. Спершу працювала на базарі, потім офіціанткою, а згодом закінчила курси бухгалтерів. Життя потроху налагоджувалось. Люди дивувались її спокійності: вона нікого не звинувачувала, просто жила.
Та одного разу, коли зустріла людину, яка справді її полюбила, — заплакала, бо навіть не сподівалася, що таке з нею може бути, вона ж з дитинства вважала себе нікому не потрібною.
Ігор був простим, щирим чоловіком. Коли він запропонував їй вийти заміж, вона довго вагалася, і все через своє минуле.
— Моя сім’я… — почала було.
— Не треба пояснювати, — перебив він. — Тепер твоя сім’я — це ми.
Перед весіллям вона все ж наважилася зателефонувати матері.
— Мам, я виходжу заміж… Може, приїдеш на весілля? — голос тремтів.
— А що мені там робити? Людей смішити? — гірко розсміялася мама. — Йди собі, куди хочеш. У мене й без тебе клопотів.
Після тієї розмови Зоряна плакала довго, але потім сказала собі: «І добре, що не приїде. Ще б опозорила».
І на весіллі, коли Ігор тримав її за руку, вона вперше в житті відчула, що хтось поруч — не для того, щоб дорікати, а щоб любити.
Минали роки. У них народились двоє дітей — Марійка й Павло. Жили скромно, але щасливо. Іноді, коли вечорами сиділи на кухні з чаєм, Ігор тихо казав:
— Ти така добра мама. І найкраща дружина.
І тоді Зоряна усміхалася — бо знала, що її діти ніколи не відчують того, що відчувала вона.
Вона давно перестала згадувати минуле. Хіба іноді, коли бачила на вулиці п’яного чоловіка, їй згадувався вітчим. Або коли чула, як хтось лагідно називає доньку — стискалося серце.
І от одного осіннього дня пролунав дзвінок.
— Це ти, Зоряно? Це я… Андрій.
Голос — хриплий, ніби з чужого життя.
— Що сталося?
— Мама хвора. Лежить. Я… я не знаю, що робити. Хату нашу забирають, ми в боргах. Може, ти б допомогла?
Вона трохи помовчала від несподіванки. Перед очима — дитинство: відро з холодною водою, коли її виганяли надвір, мамині лайки, Андрій, який сміявся з неї.
— А чому я маю допомагати? — нарешті спитала тихо.
— Бо ми ж рідні… — прошепотів він. — Та й більше нікому… А у тебе гроші є. Невже ти кинеш напризволяще рідну маму?
Рідні… Слово прозвучало, як насмішка. Але серце все одно не камінь.
Вона приїхала в село, хоч і не було ніякого бажання їх усіх бачити.
Хата стояла така ж стара, як і колись, тільки облупленіша. Мама — бліда, лежала в ліжку, поруч на столі — пляшка, напівпорожня. Коли побачила доньку, спершу відвернулась. Потім прошепотіла:
— Не думала, що прийдеш…
— Я теж, — відповіла Зоряна.
Вона принесла ліки, заплатила за борги, найняла доглядальницю. Андрій ходив похмурий, десь пропадав, а потім знову просив грошей. І хоч Зоряна допомагала, вдячності не почула.
Одного вечора мама сказала:
— Зорю… Пробач мені. Я була поганою мамою для тебе… Я не вміла любити.
Зоряна сіла поруч, узяла її за руку.
— Я вже давно пробачила. Просто не могла забути.
Мама заплакала тихо, по-дитячому. І ті сльози, здавалось, змили десятки років болю.
Після її смерті Андрій знову намагався щось вимагати, але Зоряна більше не злилась. Вона просто поїхала додому — у своє справжнє, міське життя.
Їхала дорогою і дивилась у вікно, де ледь виднівся їхній старий город. І подумала:
«Мабуть, кожен має вибір: залишитися в образі — або жити далі. Я обрала друге. Бо я — не така, як вони. І тому я щаслива.»
Вдома Зоряну чекали її діти і чоловік, її опора і її справжня сімʼя.
Мораль проста:
Іноді любов не дають нам ті, від кого ми її чекаємо, але життя завжди підкидає шанс довести — що навіть нелюбима дочка може стати найкращою мамою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
