Олена сиділа на старій, хисткій табуретці, а в очах відбивався екран смартфона, на якому у банківському застосунку світилася магічна цифра — двісті тридцять вісім тисяч гривень. Це не був мільйон, але для неї ця сума уособлювала цілий рік життя. Кожна тисяча у цій віртуальній скарбничці була вистраждана вечорами за ноутбуком, коли повіки злипалися від втоми, а пальці, здавалося, друкували самі по собі. Це був рік, коли вихідні перестали існувати, а державні свята ставали лише додатковою можливістю заробити трохи більше.

Усе почалося торік восени. Тоді Олена зрозуміла: далі жити у цій квартирі, де шпалери на кухні відійшли від стіни, а в дитячій стояв монументальний, іржавий комод, залишений ще колишніми власниками, просто несила. Їхньому синові, Матвієві, було п’ять. Його кімната нагадувала комірку: старезні меблі займали левову частку простору, іграшки не було куди подіти. Олена марила світлою, затишною дитячою, з новеньким письмовим столом, функціональними полицями та м’яким килимом, на якому Матвій міг би, розкинувшись, грати своїми машинками.

Кухня також вимагала негайних змін. Пошарпана стільниця тріснула, дверцята шафок перекосилися, а змішувач у раковині безперестанку набридливо капав. Андрій, чоловік Олени, час від часу підкручував щось, обіцяв «скоро полагодити», але ті «скоро» ніколи не наставали. Він працював водієм-далекобійником у приватній фірмі, постійно в рейсах, виснажений. Олена не дорікала йому – вона розуміла, що кожен тягне свою ношу.

Тому вона вирішила діяти. Її основна робота — менеджер у невеликій логістичній компанії — давала стабільний, але дуже скромний дохід. Олена почала шукати додаткові заробітки. Спочатку знайшла замовлення на формування бізнес-планів для малих підприємців. Згодом додала написання студентських робіт, курсових та презентацій. Робота була монотонною, проте оплачувалася гідно. Щовечора, як тільки Матвій засинав, Олена сідала за свій ноутбук і друкувала до глибокої ночі. Суботи та неділі перетворювалися на виснажливі марафони з виконання дедлайнів.

Андрій спочатку дивувався її завзяттю, а потім звик. Іноді він зазирав до кімнати, де Олена сиділа у навушниках, і питав:

— Знову працюєш, Олено? Може, вже відпочинеш хоч трохи?

Олена хитала головою, не відриваючись від екрана.

— Ні, мушу встигнути. Хочу до осені назбирати всю суму на ремонт.

— Скільки там ще бракує?

— Тисяч п’ятдесят, може трохи більше. Тоді й почнемо. Замовимо кухню, облаштуємо Матвієві дитячу. Буде, де розвернутися.

Андрій мовчки кивав, тихенько зачиняв двері й ішов дивитися телевізор. Олена не ображалася — кожен обирає своє. Головне, що Андрій не заважав і не просив витратити її накопичення на якісь дурниці. Це вже було великим плюсом.

Місяці пролітали. Олена обліковувала кожну гривню. Відмовилася від нового одягу, скасувала всі замовлення доставки їжі, готувала все сама. Матвієві купувала лише найнеобхідніше. Коли подруги кликали на каву в центрі — відмовлялася, посилаючись на шалену зайнятість. Батьки пропонували фінансову допомогу — Олена рішуче відмовилася, гордо заявляючи, що впорається самостійно.

На початок серпня сума нарешті переважила двісті тисяч. Олена вже детально вивчала каталоги кухонних гарнітурів, зберігала фото ідеальних дитячих кімнат, консультувалася з дизайнерами онлайн. Мрія була близько, майже на відстані витягнутої руки. Ще трохи — і вона стане реальністю.

Андрій, як і раніше, не виявляв надмірного інтересу до цього процесу. Якось увечері, коли Олена вкотре показувала йому візуалізації кухні, він побіжно глянув на екран і махнув рукою:

— Нормально. Вибирай, яка тобі до вподоби.

— Мені подобається ось ця, світла, з глянцевими фасадами. Кажуть, їх легко мити.

— Бери. Ти все одно краще на цьому знаєшся.

Олена посміхнулася. Андрій не був подарунком долі, не влаштовував сюрпризів, але в таких побутових речах він завжди погоджувався. Це її влаштовувало. Він не заважав.

Вересень зустрів їх затяжними дощами. Олена закінчила останні термінові замовлення, і рахунок поповнився до запланованої суми. Залишалося лише дочекатися зручного моменту для початку робіт. Вона планувала на жовтень: Матвій у садочку, Андрій на роботі, а вона візьме відпустку і керуватиме майстрами.

Але одного вечора все пішло шкереберть.

Олена готувала вечерю, Матвій бавився у кімнаті. Андрій прийшов пізніше, ніж завжди, кинув куртку на стілець і важко сів за стіл. Обличчя похмуре, погляд відсутній. Олена одразу насторожилася.

— Що трапилося?

Андрій мовчав, потім зітхнув.

— Мама дзвонила.

— І що? — Олена помішала суп, не надаючи цим словам особливого значення. Свекруха, Галина Петрівна, дзвонила часто, це не було новиною.

— У неї холодильник накрився. Зовсім. Майстер сказав, що ремонтувати марно, треба міняти.

Олена знизала плечима.

— Ну то нехай купить новий. Зараз недорогі можна знайти.

Андрій підняв очі, погляд був важким.

— Їй нема за що. Пенсія мізерна, а холодильник коштує пристойно.

Олена поставила каструлю на плиту, витерла руки рушником.

— Андрію, твоя мама живе сама, пенсію отримує. Невже не могла відкласти на холодильник?

— Ти не розумієш. У неї ще й підлога в будинку розвалюється. Ламінат весь здувся, там ходити небезпечно. Треба міняти.

Олена завмерла. У грудях щось стислося, але вона спробувала говорити спокійно.

— І до чого ти ведеш?

Андрій потер обличчя долонями.

— Я думаю, ми могли б допомогти. Ти ж назбирала гроші. Можемо частину віддати мамі. Холодильник і ламінат — це не надто дорого. П’ятдесят-шістдесят тисяч вистачить.

Олена відчула, як кров відлила від обличчя. П’ятдесят тисяч. Майже чверть суми, яку вона збирала цілий рік. Підробітки, безсонні ночі, відмова від усього заради однієї мети — і тепер Андрій пропонує просто взяти і віддати ці кошти.

— Ти серйозно? — Її голос був тихий, як шепіт.

— Олено, мама не може чекати. Холодильник потрібен зараз, а підлога — це взагалі питання безпеки. Вона може впасти, зламати ногу.

— Андрію, я цілий рік працювала без вихідних! Щовечора, щосуботи. Ти забув, навіщо я це робила?

— Не забув. Але мама важливіша. Наш ремонт зачекає, а в неї зараз справжні проблеми.

Олена стиснула кулаки. Дихання пришвидшилося.

— Андрію, це гроші на нашу квартиру. На дитячу для Матвія. На кухню, де ми живемо. Чому твоя мама має бути важливішою за комфорт нашої сім’ї?

Андрій насупився.

— Тому що мама — це мама. Вона мене народила, виростила. Якщо їй погано, я не можу просто стояти осторонь.

— Але ж у неї є пенсія! Нехай відкладає сама, як я відкладала. Або нехай попросить допомоги у сусідів чи друзів. Чому ми маємо віддавати останнє?

— Це не останнє. У тебе там понад двісті тисяч.

— Саме! Понад двісті, які я заробила! Не ти, не твоя мати, а я! Рік без відпочинку, без сну! І тепер ти хочеш, щоб я просто взяла й віддала?

Андрій підвівся, його голос став гучнішим.

— Олено, ти егоїстка. Мама у біді, а ти думаєш лише про свій ремонт. Холодильник і підлога — це не забаганка, це необхідність!

Олена підійшла ближче, дивлячись йому прямо у вічі.

— Егоїстка? Андрію, я працювала весь рік заради нашої сім’ї. Заради тебе, заради Матвія, заради нашого спільного дому. А ти пропонуєш взяти ці гроші й віднести їх своїй мамі, яка могла б сама щось зробити, але не робить, бо знає — синочок виручить.

— Не смій так говорити про мою матір!

— А ти не смій так говорити про мене! Я не повинна утримувати твою маму. У неї є пенсія, є можливості. Нехай продасть щось непотрібне, візьме, зрештою, кредит!

Андрій стиснув щелепи.

— Мама не братиме кредит у своєму віці. І продавати їй нічого. У неї нічого зайвого немає.

— Тоді нехай попросить сусідів. Чому саме ми?

— Тому що я її син! І ти моя дружина! Сім’я має допомагати одне одному!

Олена гірко засміялася.

— Сім’я? Андрію, сім’я — це я, ти і Матвій. Твоя мама — це твоя мама. У неї своє життя, у нас своє. Я не проти допомогти, якщо ми матимемо зайві кошти. Але зараз їх немає! Ці гроші вже розподілені на кухню і дитячу. Ми планували, обговорювали. Ти сам казав, що згоден!

— Тоді я не знав, що мати має такі проблеми.

— А мені байдуже! Андрію, послухай себе! Ти ставиш холодильник і підлогу твоєї мами вище за комфорт власного сина! Матвій п’ять років живе у кімнаті, де навіть нормального столу немає! А ти хочеш віддати гроші на ламінат для Галини Петрівни!

Андрій різко розвернувся, схопив куртку.

— Я не слухатиму цей абсурд. Завтра поговоримо, коли ти заспокоїшся.

— Андрію, стривай!

Але чоловік уже грюкнув дверима. Олена залишилася стояти посеред кухні, відчуваючи, як усередині все стискається від образи. Руки тремтіли, у горлі стояв клубок. Матвій визирнув із кімнати, злякано дивлячись на маму.

— Мамо, чому тато пішов?

Олена присіла, міцно обійняла сина.

— Усе гаразд, зайчику. Тато скоро повернеться.

Але всередині кричало: нічого не гаразд. Усе руйнується.

Матвій заснув швидко, притискаючи до себе плюшевого ведмедика. Олена довго сиділа на краю ліжка, гладила сина по голові й думала. Думки плуталися, але одна пробивалася крізь хаос: гроші треба захистити. Поки Андрій не повернувся і не почав тиснути, вимагати, вмовляти.

Вночі, коли годинник показував пів на другу, Олена ввімкнула ноутбук. Зайшла до банківського застосунку, відкрила розділ із рахунками. Двісті тридцять вісім тисяч гривень світилися на екрані — результат року невтомної праці. Олена створила новий депозитний рахунок, недоступний для спільного використання, і перевела туди всю суму. Паролі змінила, доступ закрила. Тепер, навіть якщо Андрій попросить картку чи спробує зняти кошти, нічого не вийде.

Закривши ноутбук, Олена лягла, але сон не йшов. У голові крутилися слова чоловіка: «Мама важливіша». Ніби Матвій, їхній власний син, стояв на другому місці після свекрухи з її холодильником. Олена стиснула кулаки під ковдрою. Ні. Цього не буде. Гроші зароблені, план складений. Завтра почнеться нове життя.

Вранці Олена встала раніше, ніж зазвичай. Андрій так і не повернувся — мабуть, ночував у матері. І добре. Менше зайвих розмов. Олена швидко зібрала Матвія до садочка, відвела, повернулася додому і одразу взялася до телефону. Насамперед — кухня. Знайшла сайт меблевої фабрики, яку обрала місяць тому, і зателефонувала менеджеру.

— Алло, добрий день. Я хочу замовити кухонний гарнітур. Модель «Скандинавія», світла, з глянцевими фасадами.

— Так, звичайно. Розміри у вас є?

Олена продиктувала виміри, уточнила деталі. Менеджер назвала суму — сто двадцять тисяч із встановленням.

— Чудово. Чи можете оформити замовлення сьогодні? Аванс переведу зараз.

— Без проблем. Монтаж за два тижні.

— Договір підписую.

Олена перевела п’ятдесят тисяч на рахунок фабрики. Перший, рішучий крок був зроблений. Тепер — ремонт. Вона знайшла оголошення ремонтної бригади, яку їй рекомендували знайомі. Зателефонувала бригадиру.

— Здрастуйте. Потрібен косметичний ремонт — кухня та дитяча. Стіни вирівняти, пофарбувати, підлогу постелити. Скільки часу це займе?

— Два тижні, якщо без затримок. Скільки квадратів?

— Кухня дванадцять, дитяча чотирнадцять.

— Сорок тисяч за роботу. Матеріали ваші чи наші?

— Ваші.

— Тоді п’ятдесят. Аванс двадцять.

— Домовилися. Коли зможете почати?

— Післязавтра вже можемо. Скиньте адресу.

Олена надіслала адресу, перевела аванс. Серце стукало, але не від страху — від неймовірного полегшення. Усе йде за планом. Гроші працюють, мрія втілюється. Андрій може говорити будь-що, але рішення прийняте.

До обіду Олена з’їздила до будівельного магазину, обрала фарбу для стін — ніжно-бежеву для дитячої, білу для кухні. Замовила ламінат — світлий дуб, міцний, гарний. Менеджер пробив чек — тридцять дві тисячі. Олена розплатилася карткою, забрала квитанцію. Залишилося чекати на майстрів.

Увечері, коли Олена забрала Матвія з садочка і готувала вечерю, у двері подзвонили. Вона відчинила — Андрій. Виглядав втомленим, очі червоні. Він мовчки пройшов у квартиру, зняв взуття, сів за стіл.

— Ну що, охолола? — Голос був глухий, без емоцій.

Олена поставила тарілку перед чоловіком, сіла навпроти.

— Андрію, я замовила кухню. І майстрів знайшла. Післязавтра починаємо ремонт.

Чоловік підняв голову, подивився на неї з нерозумінням.

— Що? Без мене?

— Так. Без тебе. Це мої гроші, моя праця, мій план. Я вирішила почати.

Андрій відклав виделку, насупився.

— Олено, ми ж учора розмовляли. Мама чекає на допомогу.

— Андрію, я тобі все пояснила. Ці гроші не для твоєї мами. Вони для нашого дому. Для Матвія. Для нас.

— Тобто ти просто проігнорувала мої слова?

— Ні. Я їх почула. І зрозуміла, що ти ставиш свою матір вище нашої родини. Але це твій вибір. Мій вибір — зробити ремонт.

Андрій підвівся, пройшовся кухнею.

— Ти розумієш, що мама зараз дзвонить щогодини? Запитує, коли ми допоможемо. Я їй обіцяв.

— Ти обіцяв без моєї згоди. Андрію, якщо ти хочеш допомогти мамі, допомагай. Але зі своїх грошей. Я свої заробила для іншого.

— У мене немає таких грошей!

— Тоді позич. Візьми кредит. Або попроси маму почекати, поки назбираєш.

Андрій стиснув кулаки, голос зірвався на крик.

— Ти знущаєшся? Я маю брати кредит, щоб допомогти власній матері, поки ти витрачаєш гроші на ремонт?

Олена встала, дивлячись йому прямо у вічі.

— Так. Тому що ці гроші заробила я. Рік без вихідних, без відпочинку. Ти щось вклав? Ні. Ти їздив на роботу, приходив додому, лягав на диван. А я працювала. І тепер ти хочеш, щоб я віддала плоди своєї праці твоїй мамі? Цього не буде, Андрію. Не буде.

Чоловік схопив куртку.

— Добре. Живи як знаєш. Але не чекай, що я буду поруч, поки ти плюєш на мою родину.

— Твоя сім’я — це ми. Або була.

Андрій грюкнув дверима. Олена залишилася стояти, слухаючи тишу. Матвій спав у кімнаті, нічого не чув. І добре. Нехай не знає, що батьки сперечаються через гроші.

Післязавтра, як і обіцяли, приїхали майстри. Троє чоловіків, з інструментами й матеріалами. Бригадир оглянув кухню та дитячу, кивнув.

— Зрозуміло. Почнемо з кухні. Стіни рівні, лише фарбу освіжити. Стару підлогу знімемо, нову покладемо. Три-чотири дні піде.

— Добре. Працюйте.

Олена з Матвієм пішла на прогулянку, повернулася за кілька годин. Майстри вже зняли старий лінолеум, вирівнювали кути. Квартира наповнилася запахом фарби та пилу, але це був запах змін. Олена цим насолоджувалася.

Того дня зателефонував телефон. Номер свекрухи. Олена не взяла слухавку. За хвилину — знову дзвінок. Знову не взяла. Втретє ввімкнула беззвучний режим. Галина Петрівна телефонувала ще п’ять разів поспіль, потім надіслала повідомлення: «Олено, ми маємо поговорити. Ти робиш велику помилку».

Олена видалила повідомлення. Немає про що говорити.

Наступного дня свекруха подзвонила вранці. Олена взяла слухавку, розуміючи, що інакше вона не відчепиться.

— Алло.

— Олено! Нарешті! Ти перестала відповідати на дзвінки?

— Галино Петрівно, я зайнята. Ремонт триває.

— Який ремонт? Андрій сказав, ти відмовила нам у допомозі! Як ти могла?

Олена глибоко вдихнула, намагаючись не підвищувати голос.

— Галино Петрівно, я нікому не відмовляла. Просто мої гроші зароблено для нашого будинку. Якщо вам потрібна допомога, попросіть Андрія назбирати чи позичте в когось.

— У кого я позичу? У мене немає нікого! А холодильник зламався, підлога розвалюється! Ти розумієш, мені сімдесят років, я не можу так жити!

— Розумію. Але це не означає, що я повинна віддати свої заощадження.

— Твої заощадження? Олено, ти дружина мого сина! Ти мусиш допомагати сім’ї!

— Сім’я — це Андрій, я і Матвій. Ви, Галино Петрівно, окрема родина.

Свекруха зойкнула в трубку.

— Егоїстка! Безсовісна! Ти думаєш лише про себе! Мій холодильник у сто разів важливіший за твій безглуздий ремонт!

Олена відчула, як її починає нудити від роздратування. Галина Петрівна перейшла всі межі.

— Галино Петрівно, я більше не слухатиму це. Якщо хочете лаятися, сваріться з Андрієм. Я закінчила розмову.

— Олено, ти ще пошкодуєш! Андрій від тебе піде! Ти залишишся сама!

— До побачення.

Олена вимкнула телефон, заблокувала номер. Руки тремтіли, але не від страху — від чистої злості. Свекруха дозволяла собі забагато. Холодильник важливіший за ремонт? Це смішно. Галина Петрівна звикла, що Андрій завжди біжить на допомогу. Але зараз не той випадок.

Майстри працювали швидко. За тиждень кухня перетворилася — свіжі стіни, нова підлога, усе чисто та охайно. Залишилося дочекатися гарнітура. Дитяча теж змінювалася на очах — бежеві стіни створювали затишок, ламінат під дуб виглядав дорого і якісно. Матвій радів, бігав по кімнаті босоніж, сміявся.

— Мамо, як гарно! Можна я тут машинки розкладу?

— Звісно, ​​зайчику. Незабаром стіл привезуть і полиці. Буде твоє маленьке королівство.

Андрій так і не з’являвся. Олена розуміла — чоловік залишився у матері. Дзвонив кілька разів, питав, як справи, але голос був холодний. Олена відповідала коротко, без емоцій. Не було про що говорити.

За два тижні привезли кухонний гарнітур. Майстри з фабрики приїхали вранці, розпочали збирання. Надвечір усе стало на свої місця — білі шафи, глянцеві фасади, вбудована техніка. Олена стояла посеред кухні й не могла повірити, що це реальність. Рік праці, безсонних ночей, відмов від усього — і ось результат. Гарно, функціонально, сучасно.

Матвій прибіг, заплескав у долоні.

— Мамо, як у журналі!

Олена посміхнулася, обійняла сина.

— Так, зайчику. Краще, ніж у журналі.

Увечері того ж дня прийшов Андрій. Відчинив двері своїм ключем, зайшов, озирнувся. Зупинився на порозі кухні, дивився мовчки. Обличчя непроникне.

— Ну що, задоволена?

Олена кивнула.

— Так. Дуже.

Андрій пройшов до дитячої, подивився на оновлені стіни, підлогу. Повернувся на кухню.

— Гарно. Дорого, мабуть, вийшло.

— У рамках бюджету.

Чоловік сів за стіл, потер обличчя долонями.

— Олено, мама досі без холодильника. Просить у сусідів місце, щоб продукти зберігати. Ти розумієш, як їй тяжко?

Олена сіла навпроти.

— Розумію. Але це не моя проблема.

— Як не твоя? Ти моя дружина!

— Андрію, я твоя дружина. Але я не фінансист твоєї матері. У неї є пенсія, є будинок, є можливість щось зробити. Чому вона не продасть щось непотрібне? Чи не позичить у знайомих? Чому одразу до нас?

— Тому що ми сім’я!

Олена зітхнула.

— Андрію, ти повторюєш те саме. Але послухай мене. Я рік працювала без вихідних. Ти бачив, як я втомлювалася, як засинала за ноутбуком. Ти знав, навіщо це роблю. І погодився. А тепер, коли гроші зібрані, ти вимагаєш віддати їх твоїй мамі. Це нечесно.

Андрій підвівся, голос його підвищився.

— Нечесно? Олено, мама в біді! А ти думаєш лише про свій комфорт!

— Комфорт? Андрію, це не комфорт. Це необхідність. Матвієві п’ять років, у нього не було нормальної кімнати. Кухня розвалювалася. Я виправила ситуацію. А твоя мати може почекати.

— Вона не може! Їй сімдесят років!

— Андрію, годі. Я втомилася повторювати. Якщо ти хочеш допомогти мамі, то допомагай. Але зі своїх грошей. Мої я витратила.

Чоловік схопив куртку, розвернувся до дверей.

— Добре. Якщо ти так вирішила, я йду. Житиму в мами. Можливо, хоч там мене оцінять.

Олена не зупинила. Просто дивилася, як Андрій збирає речі, кидає у спортивну сумку, грюкає дверима. Тиша огорнула квартиру. Матвій спав, нічого не чув. І добре.

Наступні дні минули спокійно. Олена звикала до нової кухні, розставляла посуд, насолоджувалася свіжістю. Дитяча теж тішила — Матвій грав на підлозі, був щасливий. Андрій не дзвонив. Олена не сумувала.

Через місяць надійшло повідомлення від чоловіка: «Олено, я хочу поговорити. Зустрінемось?»

Олена відповіла: «Навіщо?»

«Треба вирішити, що далі».

«Добре. Приходь увечері».

Андрій прийшов о сьомій. Виглядав змарнілим, схудлим. Сів на диван, мовчав. Олена чекала.

— Олено, я не можу так більше. Жити в мами — це справжнє пекло. Постійні докори, скарги про холодильник, про гроші. Я втомився.

— І що ти хочеш?

— Хочу повернутись додому.

Олена схрестила руки на грудях.

— Андрію, ти пішов сам. Тому що я не віддала гроші твоїй мамі. Ти обрав її, а не нас.

— Я не вибирав. Просто хотів допомогти.

— За мій рахунок. Андрію, якщо ти повернешся, нічого не зміниться. Я не віддаватиму гроші Галині Петрівні. Ніколи.

Чоловік опустив голову.

— Зрозумів. Тоді, мабуть, нам треба розлучитися.

Олена кивнула.

— Так. Мабуть.

Андрій пішов тихо, без скандалів. За тиждень прийшов за рештою речей. Олена допомогла зібрати, не ставила зайвих запитань. Матвій запитав, чому тато їде. Олена пояснила просто: «Тато житиме в бабусі. Але ти побачиш його, коли захочеш».

Минуло ще два місяці. Олена оформила розлучення через РАЦС — ділити не було чого, квартира записана на Олену, Андрій не мав претензій. Розлучилися мирно, без судів. Галина Петрівна більше не дзвонила. Андрій теж мовчав.

Одного вечора, коли Матвій заснув, Олена сіла на диван у своїй оновленій кухні. Подивилася на білі шафи, на глянцеві фасади, на нову підлогу. Усе це було зароблене, створене, вистраждане нею. Без чужих докорів, без тиску, без компромісів. Уперше за довгий час усередині розлився спокій. Не радість, не ейфорія — просто тиша. Та сама тиша, якої не вистачало роками.

Її квартира стала справжнім домом. Не місцем, де треба підлаштовуватися, терпіти, жертвувати. А місцем, де можна дихати на повні груди. Олена посміхнулася, відкинулася на спинку дивана. Усе вдалося. По-своєму, але вдалося.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.