«Мати, відчепись від дівчинки! Нехай, як хоче, так і робить», — ці слова батька стали останньою краплею, що стримувала греблю Настиних сліз.
Настя йшла вулицею, високо задерши голову до неба. Вона десь чула, що якщо дивитися вгору, то сльози, котрі вже підступили до самих вій, залізуть назад. Вона робила так ще в дитинстві, коли розбивала коліна: ніхто не мав бачити її слабкості. Ану назад, швидко!
Що робити далі, вона не знала. Але те, що рішення прийняте — це факт. Вона вже доросла. Принаймні, так вона себе переконувала. Мама завжди казала: «Людина, яка робить дорослі вчинки, має і відповідальність нести по-дорослому». Ось вона і нестиме. Сама.
Але всередині все тріщало від болю. Настя зрозуміла, що залишилася наодинці зі своєю таємницею ще в той момент, коли Валерка почав смикати носом і червоніти. Його долоні стали мокрими, він плутав слова і все обіцяв «щось придумати».
— Що саме ти придумаєш, Валеро? — тихо запитала тоді Настя.
У ті кілька хвилин розмови вона наче постаріла на десять років. — Знаєш, Насте… мені бігти треба. Мені там… до бабусі зайти, і взагалі… давай потім обговоримо, добре?
Він метушився, не знав, куди подіти очі, і Настя все зрозуміла. Вона просто розвернулася і пішла. Валерка навіть не гукнув її. Коли вона випадково озирнулася, то побачила, як він щосили крутить педалі велосипеда, а його блакитна сорочка надувається вітрилом на спині. Він тікав від відповідальності так швидко, як тільки міг.
Вона заборонила собі про нього думати. Валерка був із сусіднього села, за двадцять кілометрів. Приїжджав до тітки в гості. Тепер, мабуть, і носа не покаже. Нехай.
Удома Настя намагалася бути непомітною. Прошмигнула в кімнату, яку ділила з молодшою сестрою — цікавою та галасливою Оленкою. — Ма-а-ам! А чого Настя вдень спить? — Оленка залетіла в кімнату, як маленький смерч.
— Глянь на неї, розвалилася, як пані!
Мама зайшла, витираючи руки рушником. — А ну, йди звідси, ділом займися! — гримнула вона на малу. — Яким ділом? Чого це вона лежить, а я маю щось робити? — заскиглила Оленка. — Олено, я зараз візьму кропиву…
Сестра миттю вискочила. Настя чула, як вона шурхотить у палісаднику під вікном, намагаючись підслухати. Мама зачинила кватирку і сіла на край ліжка.
— Доцю, що трапилося?
— Нічого, мамо. Просто голова болить. Можна я полежу? Потім встану і все полию, обіцяю.
Мама зітхнула і вийшла. А Настя залишилася наодинці зі своїми думками. Вона гладила свій ще зовсім плаский живіт і шепотіла: «Ми впораємося. Я буду називати тебе Богданом. Ти не бійся нікого, матуся тебе захистить». «Матуся»… Насті сімнадцять. Коли народиться малюк, буде вісімнадцять.
Найбільше вона боялася батька. Він був чоловіком суворим. Раніше, коли вона була зовсім маленькою, батько пив, і ті часи Настя пам’ятала як страшний сон: холодні стоги сіна, де вони з мамою ховалися, чужі лазні, де доводилося ночувати. Потім він кинув. Став мовчазним, постійно читав книжки і дивився так грізно, що хотілося стати невидимкою.
А ще була мама — вчителька мови та літератури. Настя уявляла, як за її спиною шепотітимуться колеги: «Сама вчителька, а доньку не вгледіла». Від цих думок ставало нудно і страшно.
Увечері все було як завжди. Настя поливала город, Оленка крутилася поруч, намагаючись потрапити під струмінь води. Батько курив на ґанку, мама вдавано сварила дівчат, щоб не потоптали грядки. Тиха сімейна ідилія, яка от-от мала розбитися на друзки.
Забігла подруга Юлька. — Тьотю Катю, дядю Пашо! Мої батьки кличуть вас у карти пограти, підете? Мама поглянула на батька, той знизав плечима.
— А я що, сама буду? — знову почала Оленка.
— Настя з Юлькою на танці втечуть, а я? — Не піду я нікуди, — тихо сказала Настя.
Юлька здивовано на неї подивилася, почала робити якісь знаки очима, але Настя була непохитна. Коли вони залишилися наодинці біля кущів смородини, Юлька прошепотіла:
— Ти що, через Валерку? Насть, та забудь ти про нього. Мені сказали, що в нього дівчина є, він з нею ще з армії зустрічається.
Настя лише міцніше стиснула шланг. Вода сильно забила по листю смородини. Вона нічого не відповіла.
Життя пішло своєю чергою, але для Насті воно змінилося назавжди.
— Насте, ти з глузду з’їхала? Яке заочне? — мама була в розпачі, коли дізналася про плани доньки на навчання. — Ти ж розумниця, на бюджет би пройшла!
— Я влаштувалася в лікарню санітаркою, мамо. Мені потрібні свої гроші. Ви не хочете, щоб я з вами жила? — До чого тут це? Ми що, голодуємо? Насте, що з тобою коїться?
— Мати, відчепись від дівчинки! Нехай сама вирішує, — знову втрутився батько.
Настя була вдячна йому за цю мовчазну підтримку, хоча й знала: він просто ще не знає правди. Вона почала трохи набирати вагу. Купила великі сорочки, джинси носила без паска. Кожну копійку з зарплати відкладала. Планувала поїхати до бабусі в село, коли вже неможливо буде ховатися. Бабуся добра, вона зрозуміє.
Але час минав, а вона все не їхала. Оленка стала до неї неймовірно прив’язаною, буквально хвостом ходила. Настя уникала спільних вечерь, казала, що на дієті, сиділа у своїй кімнаті в широкому халаті. Вночі, коли всі спали, вона пробиралася на кухню і їла все, що знаходила в холодильнику.
Розв’язка настала раптово. Настя якраз збиралася писати заяву на звільнення, щоб нарешті поїхати, аж раптом спину скувало таким болем, що вона не змогла розігнутися. Організм, виснажений постійним страхом і приховуванням, здався раніше терміну.
Мама була на роботі, коли їй зателефонувала Надія Семенівна, її давня подруга, яка працювала лікарем у місцевій лікарні.
— Катю, вітаю! У тебе онук народився.
— Який онук? Надя, що за жарти? — мама ледь не впустила телефон.
— Такий. Твоя Настя щойно народила. Ти що, зовсім сліпа, Катю? Не бачила, що дитина під серцем маля носить?
Мама сіла прямо на підлогу в шкільному коридорі. В голові пронеслися всі останні місяці: широкі сорочки, відсутність апетиту вдень, Настине самітництво. «Боже мій… — прошепотіла вона. — Як же вона сама з цим усім…»
Настя лежала в палаті, дивлячись у стелю величезними, повними страху очима. Коли зайшла Надія Семенівна, дівчина прошепотіла: — Де моя дитина? Принесіть мені Богданчика… — Зачекай, матусю, — усміхнулася лікарка. — Він маленький зовсім, недоношений. Треба йому трохи сил набратися під лампами. Чого ж ти мовчала, дурненька? Я б тебе на облік поставила, допомогла б.
Наступного дня прийшли мама й Оленка. Сестра піщала від захвату, притискаючись носом до скла дитячого відділення: — Гляньте, який він малесенький! Наче лялька! Я тепер справжня тітка!
Мама стояла поруч і тихо плакала. Настя відвернулася, готуючись до докорів, але мама підійшла і міцно її обійняла. — Пробач мені, доню… Я ж вчителька, а найголовнішого уроку — як почути власну дитину — не вивчила.
А ввечері прийшов батько. Він зайшов у палату, зніяковіло тримаючи в руках пакет із яблуками. — Ну, що там… Богдан? — спитав він хрипко. — Богдан, тату. — Я це… коляску купив. Синю. Хорошу, з амортизаторами. — Тату, ви не сердитесь? Батько глянув у вікно, за яким сідало сонце. — На кого? На онука? Чи на тебе, що таку ношу сама несла? Нічого, Насте. Прорвемося. Я тепер не один чоловік у цьому нашому квітнику. Ми з Богданом ще покажемо всім.
Селище, звісно, ще довго гуло. Пліткували на кожному куті, перемивали кістки. Але Настя на те не зважала. Вона закінчила навчання, працювала. Батьки допомагали з малим, Оленка стала найкращою нянькою у світі.
Через три роки за Настею почав доглядати Олег — хлопець із серйозним поглядом і добрим серцем. Настя спершу його відшивала. Казала: «Навіщо я тобі? У мене дитина, я вже не та дівчинка з бантиками». Але Олег не відступав. Потім навіть його мама прийшла до Насті на роботу: — Настуню, він справді тебе любить. Я його сама виховувала, батько наш давно пішов… Він знає, що таке відповідальність. Не бійся.
На перше в житті справжнє побачення Настя йшла з трепетом. А за пів року вони одружилися.
Якось маленький Богдан запитав Олега: — Ти хто? Олег підхопив хлопчика на руки, підкинув до неба і, ловлячи, притиснув до себе: — Я? Я твій тато. Хіба не схожі?
Богдан лише засміявся і міцно обійняв Олега за шию. Правду про те, що тато не рідний, він дізнався лише в чотирнадцять років. Тоді в парку до нього підійшов якийсь чоловік з пластиковою іграшкою в руках, зніяковіло посміхаючись. Богдан подивився на нього, на ту дешеву машинку, а потім побачив Олега, який чекав його біля машини, і маму, що махала йому рукою.
— Хто це був? — запитав пізніше молодший брат Сашко. — Не знаю, — спокійно відповів Богдан. — Якийсь чоловік дорогу питав. Ходімо, тато обіцяв на риболовлю сьогодні поїхати.
Вони побігли до машини, де на них чекало справжнє життя — просте, зрозуміле і сповнене любові, за яку Настя колись так відчайдушно боролася, тримаючи голову високо піднятою до неба.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
