Буває так у житті: ти все життя вивертаєшся навиворіт, віддаєш останню сорочку, щоб дитині було краще, а в результаті стаєш для неї просто зручним гаманцем. Та й той гаманець раптом почав вимагати забагато уваги, а це вже, бачте, дратує.
Настю я піднімала сама. З чоловіком ми розбіглися, коли малій було вісім. Відтоді я забула, що таке нормальний сон чи нова сукня. Працювала на двох роботах: вдень у конторі, ввечері — підлоги мила. Хапалася за будь-який підробіток, бо на ті мізерні аліменти, які колишній кидав раз на три місяці, можна було хіба що пару батонів купити.
Коли донька вступила до університету, я сіла ввечері на кухні, порахувала копійки в заначці й зрозуміла: тут, вдома, я на квартиру їй ніколи не зароблю. А хотілося ж, щоб у дитини було все. Щоб вона не тинялася по зйомних кутках, як я свого часу. Зібрала волю в кулак, позичила грошей на дорогу і поїхала в Італію.
Перші п’ять років я там не жила — я батрачила. Хто знає, що таке доглядати за примхливими італійськими синьйорами, які вночі можуть десять разів покликати, бо їм «щось примарилося», той мене зрозуміє. Кожну копійку, кожне євро я відкладала. Сама їла порожній рис, зате Насті відправляла справно.
За ці гроші купила їй двокімнатну квартиру в хорошому районі. Ремонт зробила такий, щоб «комар носа не підточив». Меблі замовляла найкращі, кухню облаштувала — від плити до останнього рушника. Хотіла, щоб доня зайшла в готове гніздечко й горя не знала.
Потім було весілля. Настя заявила: — Мам, я хочу, щоб усе було по-багатому. Це ж раз у житті! Двісті гостей, лімузин найдовший, сукня зі шлейфом на три метри… Я бачила, як мої важко зароблені гроші розлітаються, наче дим на вітрі, але мовчала. Думала: «Хай уже, єдина ж донька, нехай порадіє».
Останнім часом я почала збирати вже на свій власний спокій. Сили вже не ті, спина болить так, що вранці ледь розгинаюся. Продала свою стару квартиру, додала все, що встигла ще відкласти, і купила невеликий будиночок за містом. Не палац, але з ділянкою. Мріяла: от на пенсії буду там квіти садити, яблуні обрізати, тишу слухати.
Цього року вирішила: поїду на зимові свята додому. Скучила — сили нема. В моєму новому будиночку жити ще не можна — там голі стіни, мішки з цементом і порожнеча. Але я навіть не переживала. Думала: «У Насті ж дві кімнати, я на два тижні приїду, примощуся десь у куточку на дивані, аби тільки онука побачити, куті разом поїсти».
Набрала доньку ще з аеропорту: — Настуню, привіт! Я вже прилетіла. Зараз таксі візьму — і до вас. Ой, як я за малим скучила! У слухавці повисла якась нехороша тиша. — Мам… ти що, вже тут? — голос у доньки був сухий і незадоволений. — Ну так, ми ж домовлялися, що я на свята буду. — Слухай, тут така справа… Андрій категорично проти. У нас на свята друзі з Києва приїдуть, ми домовилися, що вони в нас зупиняться. Місця взагалі немає, будемо один в одного на головах сидіти. Сама розумієш — молода компанія, шум, гам… Тобі воно не треба.
Мені наче окропом на серце линули. Квартира, за яку я п’ять років спину гнула, для мене раптом виявилася «затісною». — Настю, а де ж мені… — Ну, мамо, ти ж жінка забезпечена, італійська пенсія скоро. Зніми собі щось подобово, зараз оголошень повно. Давай, цілую, бо в мене качка в духовці підгорає!
Поклала я слухавку, сіла на валізу прямо посеред залу очікування і заплакала. Тихо так, щоб люди не бачили.
Новий рік я зустріла в орендованій «однушці». Тьмяна лампочка, чужі шпалери і старий телевізор, який ледь показував. На столі — одна мандаринка й пачка печива. Настя приїхала до мене аж третього січня. Я ж підготувалася: наготувала і голубців, і салатів, холодець зварила — все, як вона любить.
Донька зайшла, навіть пальта не зняла. Сіла на край стільця, покрутила в руках горнятко з чаєм і до їжі навіть не торкнулася. Почала «серйозну розмову».
— Мам, я от не розумію, навіщо тобі той будинок за містом? — видала вона, дивлячись мені прямо в очі.
— Як навіщо, Настуню? Я ж мріяла про нього. Старість там зустріну, ви до мене влітку будете на шашлики приїжджати…
— Ой, ну яка старість? Ти могла б і в тій своїй старій квартирі жити, — вона роздратовано відставила чай. — Ми з Андрієм розраховували, що ти ті гроші з продажу нам віддаси. Нам машина потрібна нова, солідна, сімейна. На старій вже соромно виїжджати. А ти собі «палаци» будуєш серед поля. Тобі що, грошей дівати нікуди?
Я дивилася на неї і не впізнавала. Переді мною сиділа чужа жінка з холодними очима. — Настю, я ж вам квартиру купила, весілля зробила… Хіба я не маю права на свій куточок? — Мам, не починай цей плач Ярославни. Ти ж в Італії багато заробляєш. Могла б і нам допомогти, і собі щось скромніше знайти. Андрій взагалі каже, що ти про онука не думаєш, тільки про свої яблуні.
Вона встала, поправила дорогу сумку (теж, до речі, мій подарунок) і почала збиратися.
— Слухай, на Святвечір не чекай. Ми до батьків Андрія в село їдемо. Там велика родина, веселіше буде. Все вже домовлено.
Коли двері за нею зачинилися, я ще довго сиділа в тиші. Голубці на плиті захололи.
Зараз я знову збираю валізи. В кінці січня лечу назад. Ремонт у будинку заморозила — тепер думаю, чи варто взагалі його доробляти, якщо до мене там ніхто не приїде.
Ловлю себе на дивній думці: мені в Італії вже затишніше. Там я принаймні знаю: оце — моя робота, оце — мої чесно зароблені гроші. Там синьйора, за якою я доглядаю, каже мені «дякую» частіше, ніж власна дитина за всі ці роки.
Я все життя думала, що купую доньці щастя, а виявилося — я просто виховала людину, яка не бачить у мені матір. Вона бачить у мені ресурс. Справний такий, безвідмовний автомат з видачі грошей. А коли автомат захотів тепла, його просто відсунули вбік, щоб не заважав.
Цей урок на старості літ виявився найболючішим. Але знаєте, що я вирішила? Гроші на машину я їй не дам. Вперше в житті я скажу «ні». Бо якщо я зараз не навчуся поважати себе сама, то від моєї доньки я поваги не дочекаюся ніколи. Навіть якщо куплю їй ще десять квартир.
Як ви думаєте, чи є шанс після такого відновити нормальні стосунки, чи це вже «відрізана скиба»?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
