Ранок у Неаполі починається не з кави. Він починається з різкого болю в попереку, який нагадує: тобі вже шістдесят п’ять, Оксано, і ти знову прокинулася не вдома. Я розплющую очі в маленькій кімнатці, де з меблів — лише моє ліжко та стара шафа, набита чужими речами. За вікном уже чути шум скутерів і голосні вигуки італійців, але для мене цей світ залишається чужим навіть через вісімнадцять років.

Я повільно сідаю на ліжку, розтираючи затерплі пальці. Кожен суглоб крутить на погоду. Вчора синьйора Марія знову вередувала, довелося тричі перестеляти їй ліжко і двічі купати, бо вона впала в істерику. Моє тіло — це карта моєї втоми. Але я не маю права на слабкість.

На тумбочці лежить телефон. Старенький, з потрісканим склом, але це мій єдиний зв’язок зі світом, заради якого я тут «тягну жилу». Я натискаю на екран. Повідомлення від Лесі у Viber. Серце звичного стискається від ніжності й тривоги водночас.

«Мамуль, привіт! Скинула тобі фото малого, ми йому вчора куртку купили, ту, що фірмова, як він хотів. І ще — там у ванній кран почав підтікати, треба майстра кликати, а вони зараз такі ціни гнуть… Ти коли гроші зможеш передати?»

Я дивлюся на фото онука. Такий гарний, усміхнений. У модному пуховику. Потім переводжу погляд на свої дзеркальні відображення в шафі — сива жінка в розтягнутій нічній сорочці, з глибокими борознами біля рота.

— Зараз, доцю, зараз… — шепочу я порожній кімнаті. — Отримаю розрахунок і передам.

Моє дитинство пахло не парфумами, а вологою землею і дешевим милом. Я народилася в середині шістдесятих. Мама народила мене пізно, «у подолі», як тоді шепотілися за кожним тином у нашому селі. Хто мій батько? Мама мовчала про це до самої смерті, наче таємниця могла захистити мене від сорому. Але не захистила.

Я пам’ятаю перший клас. Всі дівчатка в новеньких формах, з білими бантами. А я — у перешитому коричневому платті сусідської доньки, яке було мені завелике в плечах. — Оксанко, а де твій тато? — запитав якось рудий Сашко на перерві. — Немає… Помер, — збрехала я, дивлячись у землю. — Брешеш! Мати твоя приблуду принесла! — крикнув він, і всі діти засміялися.

Тоді я вперше зрозуміла: я «гірша». Я — ніхто. Я звикла ховатися по кутках, доношувати обноски й ніколи нічого не просити. Я мріяла лише про одне: щоб у моєї майбутньої дитини було все. Щоб вона ніколи не опускала очі, коли запитують про сім’ю чи нові мешти.

Потім було доросле життя, яке виявилося ще важчим. Завод, зміна за зміною, і заміжжя з Миколою. Микола був хорошою людиною, поки був тверезим. Але бідність і відсутність перспектив у дев’яностих зламали його швидше, ніж я очікувала.

— Оксано, ну де я ті гроші візьму? — кричав він, кидаючи порожній гаманець на стіл у нашій напіврозваленій хаті. — Немає роботи! Колгосп розікрали, завод стоїть! — То їдь кудись! Шукай! — плакала я, заколисуючи маленьку Лесю. — Ага, шукай вітра в полі… — він зітхав і йшов до сусіда «залити горе».

Стіни нашої хати прогнили, дах тече, а взимку вода в кружці на столі замерзала. Я спала з Лесею в одному ліжку, обкладаючи її пляшками з гарячою водою, щоб вона не застудилася. Тоді я заприсяглася: вона так жити не буде.

Вісімнадцять років тому я зібрала одну сумку. Поклала туди пару змінної білизни, молитовник і фото Лесі. — Мамо, не їдь, — плакала донька, їй тоді було дванадцять. — Як ми тут без тебе? — Я скоро повернуся, сонечко. Зароблю на ремонт, на школу тобі, і повернуся.

Микола лише мовчки курив на порозі, не дивлячись мені в очі. Він знав, що я їду замість нього. Бо він здався, а я — ні.

Перші роки в Італії були пеклом. Я не знала мови, спала на вокзалах, мила унітази в ресторанах за копійки. Мене обманювали, мене принижували, але щоразу, коли хотілося кинутися під потяг, я згадувала Лесю. Я бачила, як на мої гроші в неї з’являються перші фірмові кросівки, як вона йде на випускний у найкращій сукні в селі. Це був мій наркотик. Моя перемога над злиднями.

Зараз Леся доросла жінка. У неї свій дім — великий, двоповерховий, з металопластиковими вікнами та італійською плиткою у ванній. На ті гроші, що я надсилала роками, вони з зятем звели справжній палац на місці нашої старої мазанки.

Я отримую тисячу євро. Робота важка — синьйора Марія майже не ходить, її треба піднімати, перевертати, терпіти її старечі примхи. Коли ввечері я нарешті сідаю на стілець, мої ноги набрякають так, що капці доводиться розрізати ножицями.

З цієї тисячі дев’ятсот євро я відправляю додому. Кожного місяця. Без винятків. Собі лишаю сто. Цього вистачає на хліб, найдешевшу пасту, іноді шматочок сиру і картку для поповнення телефону. Я не купувала собі нового одягу років десять — доношую те, що віддають знайомі українки або те, що лишається від господині.

Нещодавно ми сиділи в парку з подругами-заробітчанками. Галина, теж із Тернопільщини, дивилася на мої руки — покручені артритом, з тріщинами, які не загоюються від постійної хлорки.

— Оксано, ти бачила себе в дзеркало? — різко запитала вона. — Ти ж як тінь ходиш. Чому ти знову відправила все до копійки? — Так Лесі треба… У малих школа, гуртки. У зятя машина зламалася, — почала я виправдовуватися. — А тобі не треба? — перебила Галина. — Тобі зуби вставляти треба, в тебе ж передніх уже майже немає! Тобі серце треба перевірити. Ти ж помреш тут, на цій чужій розкладачці, і Леся навіть не знатиме, якою ціною той дім збудований! — Не кажи так, — обірвала я її. — Вона в мене золота. Вона ж не працює, бо в селі роботи немає. А в місто їздити — то дітей не бачити. Я не хочу, щоб мої онуки росли сиротами при живій матері, як Леся росла.

Галина лише скрушно похитала головою: — Ти її калічиш, Оксано. Ти робиш з неї інваліда, який не вміє жити без твоїх євро. А якщо завтра ти не зможеш встати з ліжка? Хто тобі подасть склянку води? Думаєш, вона приїде сюди за тобою доглядати? Чи забере додому «відпрацьований матеріал»?

Ті слова врізалися мені в серце, як ніж. Весь вечір я не могла заснути.

Наступного дня я зателефонувала Лесі. — Алло, доцю, як ви там? — Ой, мамуль, та потихеньку. Віталик соплі розпустив, мабуть, вірус. Треба в аптеку бігти, а ти ж знаєш, скільки зараз ліки коштують. До речі, ти гроші передала? Бо нам за опалення рахунок прийшов — просто космос.

Я завагалася. Вперше за вісімнадцять років. — Лесю… я тут подумала… Може, ти б спробувала якусь роботу знайти? Хоч на пів ставки? Мені вже важко, доню. Спина зовсім не тримає, і синьйора Марія стала дуже важкою… Мені б хоч трохи менше працювати, або хоч на ліки собі відкласти.

На тому кінці запала тиша. Така важка, що я почула, як цокає годинник у неї на кухні — той самий, дорогий, німецький, який я купила їй на новосілля. — Мам, ти це серйозно? — голос Лесі став холодним і ображеним. — Яку роботу? Ти хочеш, щоб я дітей покинула напризволяще? Хто їх на танці водитиме? Хто з ними уроки робитиме? Ти ж сама казала: «Сиди вдома, доцю, я допоможу». — Казала, Лесю… Але роки ж ідуть. Мені вже шістдесят п’ять. — Ну то повертайся! — раптом вигукнула вона. — Повертайся в Україну, будеш з онуками сидіти, а я піду на пошту за три тисячі гривень працювати. Будемо всі разом голодувати в новому будинку! Цього ти хочеш?

Я відчула, як сльози підступили до горла. — Ні, доню, я не цього хочу… — Ну то чого ти мені настрій псуєш? Ми ж тільки ремонт у дитячій запланували. Ладно, мені треба бігти, малі прокинулися. Цілую.

Короткі гудки. Ту-ту-ту… Наче вирок.

Я вийшла на балкон. Неаполь дихав спекою і морем, а всередині мене був лід. Сусіди вдома кажуть: «Оксана — багачка, дочку на шиї тримає, грошима розкидається». Вони бачать лише верхівку айсберга — гарний паркан і Лесині нові сукні. Вони не бачать, як я тут, в Італії, купую ввечері в супермаркеті уцінений хліб, щоб зекономити зайвий євро для онука.

Найбільше мені болить навіть не те, що мене засуджують. Мені боляче від того, що я сама створила цей світ. Я хотіла дати Лесі любов і спокій, а дала лише гроші. Я навчила її отримувати, але не навчила віддавати.

Нещодавно мені наснився сон. Наче я стою посеред нашої старої, розваленої хати. Мама молода, красива, гладить мене по голові й каже: «Оксанко, не бійся бідності, бійся порожнечі в душі». Я прокинулася в холодному поту.

Що буде зі мною завтра? Моя господиня старіє, і коли вона помре, мені доведеться шукати нову роботу. А хто візьме на роботу шістдесятип’ятирічну жінку з хворими ногами й виснаженим поглядом?

Я часто уявляю, як повертаюся додому. Ось я під’їжджаю до того самого гарного будинку, який я збудувала своїм здоров’ям. Виходжу з таксі з порожніми руками — бо ж усе віддала. Чи зрадіє мені Леся? Чи знайдеться для мене місце в тому будинку, де кожна цеглина куплена моєю самотністю? Або ж я стану для них тягарем — старою, хворою жінкою, яка більше не приносить «золоті яйця»?

Ці думки я жену від себе, як назойливих мух. Бо якщо я визнаю, що зробила помилку, то мої вісімнадцять років життя в чужих людях виявляться марними. А це страшніше за будь-яку хворобу.

Я знову беру телефон і відкриваю банківський додаток. Пальці звично натискають «Переказати». 900 євро. Одержувач: Леся. Коментар: «Дітям на фрукти. Люблю вас».

Я закриваю очі й шепочу: «Господи, дай мені сил ще хоч на рік. Тільки на рік. А там видно буде».

Але десь глибоко всередині маленький голос, схожий на голос тієї дівчинки в перешитому платті, запитує: «А хто ж полюбить тебе, Оксано, коли в тебе закінчаться гроші?».

І на це запитання в мене немає відповіді. Тільки тиша неаполітанської ночі й шум у скронях.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.