Буває так, що ти роками вкладаєш душу, здоров’я і кожну копійку в те, щоб твої діти мали «все найкраще», а потім одного разу відкриваєш двері власної хати й розумієш: ти тут не господиня, а просто безкоштовний банкомат, термін придатності якого вже закінчується.
Моє життя ніколи не було схожим на картинку з журналу. Знаєте, як воно в селі? Поля, городи, від світанку до смерканку на ногах. Батько покинув нас, коли я була ще зовсім малою. Пішов до іншої, і на тому його «батьківство» закінчилося.
Мама витягувала мене сама, як могла. Я досі, якщо заплющу очі, відчуваю той запах старої шафи й важкість чужого пальта на плечах. Нам віддавали речі добрі люди, бо купити нове було просто ні за що. Ті штани були завеликі, рукави в куртці доводилося підкочувати втричі.
Я ненавиділа ту бідність. Вона пекла мене зсередини. Дивилася на однокласниць у гарних сукнях і обіцяла собі: «Моя дитина так жити не буде. Ніколи».
Заміж вискочила рано. У дев’ятнадцять здається, що кохання — це і є той самий квиток у щасливе життя. Хотілося свого куточка, спокою, щоб ніхто не заглядав у тарілку. Але казка скінчилася швидше, ніж зів’яв весільний букет.
Чоловік, Микола, виявився слабким до чарки. Спершу «за компанію», потім «треба зняти стрес», а далі гроші почали зникати з хати швидше, ніж я встигала їх заробляти.
Коли донечці Олі виповнилося десять місяців, я зрозуміла: або я йду зараз, або ми обоє підемо на дно. Забрала дитину в оберемок і повернулася до мами в ту саму стару хату.
Наступні десять років пройшли як у тумані. Робота, город, підробітки, копійка до копійки. Оля росла, їй треба було і до школи зібратися, і хоч якусь обновку купити. Мама старіла, сили її покидали.
І тут прийшла звістка від подруги Люби: «Галю, їдь до Риму. Важко, але за місяць заробиш більше, ніж тут за пів року. Треба ж дитину на ноги ставити».
Я плакала три ночі. Як лишити малу? Як маму? Але як подивилася на наші обшарпані стіни й старі черевики доньки, серце стиснулося. Поїхала.
Рим зустрів мене не фонтанами й колізеями, а запахом миючих засобів і чужими ліжками, які треба було застеляти. Я працювала «баданте» — доглядала за старенькими італійцями.
Хто каже, що за кордоном гроші на деревах ростуть — не вірте. Це важка праця, де ти не маєш права на поганий настрій чи хворобу. Кожен євро був омитий моїм потом.
Я недоїдала. Купувала найдешевші макарони, відмовляла собі в новому взутті, ходила в тому, що віддавали господині. Бо вдома чекала Оля.
Я відправляла все. До останнього цента. Спершу зробили ремонт — щоб не соромно було людей у хату пустити. Потім змінили вікна, провели опалення. Я купувала Олі найкращі речі, дорогі телефони, ноутбук. Хотіла компенсувати свою відсутність грошима.
Це була моя велика помилка, яку я зрозуміла надто пізно. Я купувала їй комфорт, а виростила споживача.
Потім захворіла мама. Я кинула все, приїхала. Доглядала її рік, поки вона не згасла в мене на руках. Поховала, виплакала всі сльози й знову — на автобус, у дорогу. Оля якраз вступила в технікум, треба було платити за навчання.
Минули роки. Оля виросла красунею. Я кликала її до себе, хотіла зробити документи, щоб вона побачила світ. Але вона ні в яку: «Мам, мені й тут добре. У мене тут друзі, життя».
А потім з’явився він. Костянтин. Високий, язикатий, з посмішкою на всі тридцять два. Оля закохалася по вуха. Весілля я оплатила від і до. Хотіла, щоб усе було «по-багатому», щоб люди бачили: Оля не безприданниця.
Привела вона зятя в нашу відремонтовану італійськими грошима хату. Я спочатку раділа — дитина при ділі, при чоловікові. Але дзвінки почали змінюватися.
— Мам, нам треба диван новий, бо старий незручний. — Мам, Кості треба піджак на роботу. — Мам, ми хочемо на море з’їздити, Костя так втомився.
Я слухала й дивувалася: а Костя сам нічого не хоче заробити? Він працював охоронцем за мінімалку, і його це цілком влаштовувало. А навіщо напружуватися, якщо є «мама з Італії»?
Я відчула, що сили мої не вічні. Спина почала боліти так, що вночі не могла заснути. Ноги набрякали. І я вирішила: досить.
Минулого місяця ми розмовляли по Скайпу. Оля знову почала просити на якусь дорогу побутову техніку.
— Все, доню, — сказала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Більше грошей на забаганки не буде. Я вже не молода, мені треба відкласти собі на спокійну старість. Зуби лікувати треба, ліки купувати. Самі вже якось справляйтеся.
Тиша на тому кінці була такою довгою, що я подумала — зв’язок обірвався. А потім Оля сухо сказала: «Зрозуміло. Ну, бувай».
Вони не дзвонили три місяці. Я переживала, серце боліло, але трималася. Вирішила зробити сюрприз — приїхати додому без попередження. Скучила за донькою так, що аж дихати було важко.
Відчиняю хвіртку, серце вистрибує. Заходжу в хату — тиша. Оля була на роботі, зять десь гуляв. Я проходжу в кухню, хочу поставити сумку з гостинцями й… завмираю.
На тумбі, де стояв величезний плазмовий телевізор, який я вибирала з такою любов’ю — порожнеча. Тільки пил лежить рівним шаром.
Я пройшлася кімнатами. Немає мікрохвильовки. Немає дорогого кухонного комбайна. Навіть мій улюблений пухнастий коц, який я привезла з Рима, зник.
Спершу я злякалася. Думала — пограбували! Руки затремтіли, хотіла вже сусідам дзвонити. Але тут рипнули двері — прийшла Оля.
— Олю! Що сталося? Де речі? — вигукнула я, кидаючись до неї. — Нас пограбували?
Донька навіть не зніяковіла. Спокійно зняла взуття, подивилася на мене так, ніби я спитала якусь дурницю.
— Ой, мамо, ти вже приїхала? Чого не попередила? — сказала вона холодно. — Та ніхто нас не грабував. Що ти галас піднімаєш?
— То де телевізор? Де мікрохвильовка? — я ніяк не могла заспокоїтися.
— Мамо, ну ми ж подарували їх мамі Костянтина. У неї старі були, ще радянські. Шкода ж жінку, вона сама живе, пенсія маленька. А ми собі ще заробимо… ну, тобто, нам зараз не так воно й треба.
Я сіла на стілець, бо ноги раптом стали ватяними.
— Подарували? — прошепотіла я. — Олю, я на цей телевізор три місяці працювала. Без вихідних. Без свят. Спини не розгинала перед чужими людьми. А ти просто віддала його свекрусі?
— Ну чого ти починаєш? — Оля роздратовано грюкнула дверцятами шафи. — Тобі що, шкода? Ти ж кажеш, що в тебе гроші є, що ти собі на старість відклала. Навіщо тобі той телевізор здався? А Костіній мамі приємно.
Я відчула, як у грудях стає гаряче. Це був не гнів, це був якийсь дикий розпач.
— А холодильник? — я раптом згадала, що в кухні стоїть якась стара, жовта «одороба», яка гуде на весь дім. — Де наш новий холодильник?
— Та сама історія, — Оля відвернулася, нібито вивчаючи вміст каструлі. — У свекрухи зламався раптово. Не викидати ж продукти. Ну Костя і перевіз наш туди. Каже: «Мамі потрібніше, вона хвора людина».
Я стояла посеред власної кухні й не знала, чи мені сміятися, чи плакати. Я мила підлоги в Римі, виносила качки за італійськими синьйорами, недоїдала й недосипала, щоб забезпечити побут зовсім чужій мені жінці?
Жінці, яка за все життя пальцем об палець не вдарила, щоб допомогти своїй дитині чи моїй? Її син сидить на моїй шиї, живе в моїй хаті, ще й моє майно розбазарює!
— Знаєш, Олю, — почала я тихо, але твердо. — Я зараз піду в кімнату, зберу свої речі й поїду до подруги в райцентр. А ти подумай. Подумай добре.
— Мам, ти чого? Ти образилася через залізяки? — Оля нарешті повернулася до мене, в її очах було щире здивування. Вона справді не розуміла!
— Це не залізяки, доню. Це моє життя, яке я витратила на те, щоб ти не знала бідності. А ти перетворила це життя на сміття.
Вечеря пройшла в гнітючій тиші. Зять Костянтин з’явився пізно ввечері, весь такий «на позитиві».
— О, тещенька приїхала! З поверненням! — весело вигукнув він, намагаючись мене обійняти. — А що там, мамо, ви нам щось привезли? Оля казала, ви там якісь нові гаджети пригледіли?
Я подивилася на нього. Молодий, здоровий чоловік. Руки цілі, голова на місці. А очі — як у кота біля миски з молоком. Чекає, що зараз йому в рот потече.
— Нічого я вам не привезла, Костю, — відповіла я холодно. — Своїми силами тепер, будь ласка.
Його обличчя вмить змінилося. Веселі іскорки зникли, з’явилася якась неприємна, підла гримаса.
— Ну, ясно. Старість — не радість, жадібність з’являється, — пробурчав він під ніс і пішов у кімнату.
Наступного дня донька спробувала «зайти з іншого боку». Вона принесла мені чаю, сіла поруч, почала гладити по руці.
— Мам, ти не злися на Костю, він просто перехвилювався. У нас зараз важкі часи. Кості дуже машина потрібна. Розумієш, він знайшов нову роботу, але туди треба добиратися через три села. Автобуси не ходять.
Я мовчала, слухаючи цю знайому пісню.
— Мам, може, ти допоможеш купити? Хоча б вживану, але хорошу. Ну що тобі варто? Ти ж там у євро отримуєш. Нам би хоч половину суми, а далі ми самі… якось…
Я подивилася на її руки. Манікюр, каблучки. Все куплено за мої гроші. Подивилася на її обличчя й побачила там ту саму дівчинку в завеликому чужому пальті. Тільки тепер це пальто було зшите з моєї шкіри.
— Олю, — сказала я, забираючи руку. — Машину Костянтину купить його мама. Та сама, у якої тепер мій холодильник, телевізор і мікрохвильовка. Нехай продасть усе це — і якраз на колеса вистачить.
Оля схопилася на ноги. — Ти жорстока! Ти просто хочеш нас принизити! — крикнула вона.
— Ні, доню. Я просто хочу нарешті пожити для себе. Я хочу купити собі гарні чоботи не тому, що старі порвалися, а тому, що вони мені подобаються. Я хочу поїхати в санаторій підлікувати спину. Я хочу перестати бути вашим спонсором.
— Та кому ти потрібна зі своїми чобітьми? — випалила Оля й вибігла з кухні.
Ці слова боляче вжалили, але не зламали. Я відчула якусь дивну легкість. Наче важкий камінь, який я тягла на гору двадцять років, нарешті покотився вниз.
Я не пішла забирати речі у свахи. Нехай вони їй поперек горла стануть, але ганьбитися й бігати за телевізором я не буду. Це була ціна мого прозріння. Дорога ціна, але вона того варта.
Я переїхала в райцентр, зняла невелику квартиру. В Італію більше не поїду — досить з мене чужих осель. Грошей, які я відклала «на зуби», вистачить на перший час, а там знайду якусь роботу тут. Може, піду в квітковий магазин — я ж так люблю квіти.
Найгірше — це усвідомлення, що донька так і не зрозуміла. Вона досі пише мені гнівні повідомлення, звинувачує в егоїзмі. Костянтин знайшов іншу «жертву» — тепер вони намагаються витиснути гроші з його далекої родички.
Але я вчуся говорити «ні». Це важко. Кожного разу, коли рука тягнеться до телефону, щоб подзвонити Олі й запропонувати допомогу, я згадую пусту тумбу під телевізор. І зупиняюся.
Моя «італійська казка» закінчилася. Почалося справжнє життя. Може, воно не таке багате, але воно чесне.
Я більше не буду працювати на чужу нахабність. Я маю право на свій спокій, на свою гордість і на свої власні, куплені за свою працю, нові чоботи.
Мабуть, це і є мій останній і найважливіший іспит у житті — навчитися любити себе не менше, ніж тих, хто звик їздити на твоїй спині. І знаєте що? Я цей іспит складу. Обов’язково.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
