— Мам, ми прийшли! — голос Діани пролунав у коридорі дуже несподівано.

Олена Петрівна, яка саме намагалася абстрагуватися від робочих звітів за переглядом легкого серіалу, не поспішала вставати. Вона звикла, що донька влітає в дім як вихор, кидає сумку в куток і з порога починає щебетати про столичні новини, нові кав’ярні чи черговий іспит. Але цього разу щось було не так. Замість звичного тупоту кросівок почулося якесь незручне перешіптування, шурхіт важких речей і звук тертя чогось пластикового об лінолеум.

— Привіт, сонечко, — Олена поставила фільм на паузу і піднялася з дивана, поправляючи домашній халат. — Якраз чай збиралася ставити. Скоро Віктор з роботи повернеться, будемо вечеряти.

Вона вийшла в передпокій і завмерла. Діана стояла, сяючи як новенька монета, але її руки не були вільними для обіймів. Вона тримала за лікоть хлопця, який стояв за її спиною, трохи в тіні.

— Мамо, — Діана виставила долоні вперед, ніби презентувала головний приз у телешоу, — знайомся, це Артем! І… ми сьогодні не просто в гості.

Олена Петрівна відчула, як десь під ложечкою неприємно стислося. У напівтемряві коридору вона розгледіла величезну валізу на коліщатках, два набитих вщент рюкзаки та кілька об’ємних пакетів, з яких стирчали кросівки та край якогось дроту.

— Добрий вечір, — тихо промовив хлопець. На вигляд йому було років двадцять три, не більше. Проста футболка, джинси, модна стрижка, яка зараз виглядала трохи розпатланою. Очі зелені, бігають по стінах, руки постійно смикають лямку рюкзака. Приємний хлопець, якби не контекст цих баулів за його спиною.

— Артем, — констатувала Олена, намагаючись зберегти спокій. — Ми багато чули про вас, але бачимо вперше. Пів року стосунків, а Діана все приховувала такий скарб.

— Ну ма-а-ам, — донька грайливо штовхнула її в плече. — Не починай. Ти ж знаєш, як зараз важко з часом. Навчання, робота, затори… От ми й вирішили, що пора вже познайомитися по-справжньому.

— По-справжньому — це з речами на вихід? — Олена Петрівна кивнула на валізу.

— Можна ми пройдемо? — Артем нарешті зробив крок вперед, і Олена мимоволі відступила.

Квартира в них була типовою «двохкімнатною»: одна кімната — спальня батьків, інша — вітальня, яка одночасно була робочим кабінетом Олени та територією Діани, коли та приїжджала на канікули. Візуально вітальня була розділена на зони: біля вікна стояв старий, але надійний письмовий стіл, завалений книжками та косметикою доньки, а навпроти — диван, на якому зазвичай відпочивав Віктор після зміни.

Артем несміливо сів на край дивана. Олена Петрівна примостилася в кріслі навпроти. Повітря в кімнаті раптом стало замало.

— То чим ви займаєтеся, Артеме? — почала «допит» господиня, намагаючись не дивитися на валізи, що лишилися в коридорі як німі свідки якоїсь капітуляції.

— Навчаюся на магістратурі, — швидко відповів він. — І працюю. Ну, як працюю… фріланс. Різні замовлення в мережі, переклади, іноді кур’єрська доставка, якщо терміново треба гроші. Зараз якраз один проект завершую.

— А стабільна робота? — Олена підняла брову.

— Мамо, зараз такий час, — втрутилася Діана, сідаючи поруч із хлопцем і беручи його за руку. — Офіси — це минуле століття. Артем дуже перспективний. Просто зараз у нас… ну, деякі фінансові труднощі з житлом. Орендодавець підняв ціну так, ніби ми в палаці живемо, а не в спальному районі. А у батьків Артема зараз ремонт, там взагалі в одній кімнаті п’ятеро людей.

У цей момент грюкнули вхідні двері. Повернувся Віктор. Його гучний голос зазвичай заповнював увесь простір.

— Олено, я вдома! Там у коридорі якісь завали, ми що, переїжджаємо на дачу посеред зими? Чи ти вирішила нарешті викинути мій рибальський мотлох? — сміявся він, заходячи в кімнату.

Побачивши гостя та вираз обличчя дружини, Віктор замовк. Він був чоловіком розсудливим, пройшов через дев’яності та багато чого бачив, тому інтуїція спрацювала миттєво.

— Добрий вечір, молоді люди, — сказав він, потискаючи руку Артему. — Я так розумію, вечеря сьогодні буде цікавою.

За столом панувала дивна атмосфера. Віктор намагався жартувати, розпитував Артема про футбол та політику, але Олена Петрівна майже не торкалася їжі. Вона дивилася, як донька підкладає хлопцеві найкращі шматочки м’яса, як вони переглядаються, і в її голові пульсувала одна думка: «Тільки на два тижні?».

— Тож ми подумали, — Діана відставила чашку з чаєм, — що поки Артем не допише диплом і не знайде постійний проект, ми поживемо у моїй кімнаті. Ну, тобто тут, у залі. Це ж лише на пару тижнів, мам, тату. Ми будемо допомагати з продуктами, чесно. Зараз просто треба трохи перечекати, щоб зібрати суму на нову квартиру.

Віктор подивився на дружину. В її очах читалося категоричне «ні», але вголос вона цього не сказала. Діана була їхньою єдиною дитиною, і виставити її з хлопцем на вулицю в холодний вечір здавалося чимось немислимим.

— Добре, — зітхнув Віктор. — Два тижні — це не вічність. Потіснимося. Але, Артеме, у нас є правила: порядок, тиша після десятої, бо нам з Оленою рано вставати, і жодних нічних посиденьок з друзями.

— Звісно, звісно! — Артем закивав так енергійно, що Олені на мить стало його шкода. Хлопець виглядав щирим у своєму бажанні бути корисним.

Тієї ночі двері до вітальні вперше за багато років були щільно зачинені. Олена лежала в спальні й прислухалася. З-за стіни долинав приглушений сміх, звук меблів, що пересувалися (мабуть, розкладали диван), шурхіт пакетів. Потім щось важке впало на підлогу, і знову — хіхікання.

— Вітю, ти спиш? — прошепотіла вона.

— Намагаюся, Олено.

— Це помилка. Я відчуваю, що це затягнеться. Він мені здається якимось… безхребетним.

— Не накручуй себе. Молодість — вона така. Ми теж не з замків починали. Дай їм шанс.

Перші кілька днів минули відносно спокійно. Артем справді намагався бути непомітним. Він прокидався пізно, коли господарі вже були на роботі, і сидів за комп’ютером до вечора. Але побут — це така штука, яка витягує на поверхню всі дрібниці, що згодом стають нестерпними.

Олену Петрівну почало дратувати все. Те, як у ванній постійно з’являлася чужа зубна щітка на краю раковини. Те, як Артем забував вимити за собою тарілку після обіду, залишаючи її в раковині «закисати». Те, як він ходив по квартирі в шкарпетках, які, здавалося, бачили кращі часи.

Але найбільше дратувала відсутність тиші. Діана приходила з лекцій, і вони починали обговорювати плани на вечір. Замість того, щоб шукати роботу чи писати диплом, Артем часто пропонував: «А давай замовимо піцу?» або «Підемо в кіно, там сьогодні знижки».

— Грошей на житло немає, а на кіно є? — тихим голосом запитувала Олена в чоловіка на кухні.

— Олено, не будь токсичною, — вгамовував її Віктор. — Вони молоді. Їм хочеться жити зараз.

Минуло три тижні. Термін «два тижні» тихо розчинився в повітрі, і ніхто про нього не згадував. Артем став частиною інтер’єру. Він уже не соромився виходити на кухню в самих шортах, коли Олена Петрівна пила ранкову каву. Він міг годинами займати комп’ютер Діани, граючи в ігри, і стверджувати, що це «дослідження ринку для нового проекту».

Якось Олена повернулася додому раніше. У квартирі стояв стійкий запах чогось смаженого і підгорілого. На кухні Артем намагався відшкребти пательню, а на столі лежали залишки вечері, яку Олена готувала на два дні вперед для себе і Віктора.

— Ой, Олено Петрівно, ви рано сьогодні! — весело сказав хлопець. — Я тут вирішив картопельки посмажити, а ваша підлива так пахла, що я не втримався. Сподіваюся, ви не проти?

Олена глибоко вдихнула. Її особистий простір, її плани на вечір, її спокій — усе це було з’їдено разом із тією підливою.

— Артеме, ми домовлялися про два тижні. Минув майже місяць. Як просуваються справи з пошуком квартири?

Хлопець одразу знітився, плечі опустилися.

— Розумієте, зараз варіанти просто жахливі. Або дорого, або в такому стані, що жити неможливо. Я чекаю на виплату за один замовлення, тоді одразу почнемо дивитися серйозніше.

— Тобі не здається, що «серйозніше» треба було починати ще вчора? — Олена вже не приховувала роздратування.

Увечері сталася перша велика розмова. Олена виставила ультиматум: або до кінця тижня вони знаходять житло, або Артем їде до своїх батьків, а Діана залишається вдома одна.

Реакція доньки була неочікуваною. Вона не почала виправдовуватися. Вона почала захищатися так, ніби Артем був пораненим пташеням, якого злі люди хочуть викинути на мороз.

— Мамо, ти просто його ненавидиш! — кричала Діана. — Ти з першого дня на нього дившся як на ворога народу! Він старається, він ночами не спить, працює в мережі! А те, що він не ходить на завод з восьмої до п’ятої, як тато, не означає, що він нероба!

— Діано, справа не в заводі. Справа в повазі. Він живе тут як гість у готелі «все включено». Я не підписувалася бути покоївкою для дорослого чоловіка.

— Знаєш що? Поки Артем не захистить диплом, він житиме тут! — вигукнула Діана, тупнувши ногою. — Це і мій дім теж! Я тут прописана!

Олена Петрівна заніміла. Аргумент про прописку був як удар під дих. Це була правда, але почути таке від рідної доньки було боляче. Віктор, який стояв у дверях, лише важко зітхнув і потер шию.

Атмосфера в квартирі стала наелектризованою. Молодь перестала вітатися з господарями, спілкуючись лише короткими фразами. Артем тепер відверто демонстрував свою присутність: він міг увімкнути музику, коли Олена лягала відпочити, або зайняти ванну на годину саме тоді, коли Віктору треба було збиратися на зміну.

Останньою краплею стала ситуація з капцями. У Олени були улюблені домашні капці — м’які, теплі, які Віктор подарував їй на день народження. Вона дуже берегла їх. Одного ранку вона вийшла в коридор і побачила, як Артем, насвистуючи, човгає в її капцях до туалету.

— Артеме, це моє взуття, — холодно сказала вона.

— Ой, та яка різниця? — кинув він через плече. — Я просто не знайшов своїх, мабуть, Діана десь засунула. Не будьте такою дріб’язковою, це ж просто ганчірки.

Він навіть не зняв їх. Він продовжував стояти в них, дивлячись на неї з якоюсь викличною посмішкою. У цей момент Олена зрозуміла: він не просто ледачий, він — маніпулятор, який відчув слабкість господарів і тепер методично витісняє їх з власного життя.

Того вечора, коли Діана повернулася додому, вона побачила свої речі в передпокої. Не в пакетах, а акуратно складеними у валізи. Поруч стояли речі Артема.

— Що це означає? — голос доньки здригнувся.

— Це означає, що гостьовий візит завершено, — спокійно сказав Віктор, виходячи з кімнати. Він виглядав дуже втомленим, але рішучим. — Ми любимо тебе, Діано. Але ми не дозволимо руйнувати наш дім і нашу повагу один до одного.

— Тату, ви що, серйозно? Ви нас виганяєте на ніч дивлячись?

— Зараз лише сьома вечора, — втрутилася Олена. — Транспорт ходить, готелі працюють. У вас є гроші на кіно і доставку їжі, значить, знайдете і на кілька ночей у хостелі.

Артем, який стояв поруч, раптом змінився в обличчі. Кудись зникла його зухвалість.

— Але… ми ж не встигли знайти варіант… Вікторе Сергійовичу, давайте домовимося!

— Домовлятися треба було місяць тому, хлопче, — відрізав Віктор. — А зараз — на вихід.

Діана плакала, звинувачувала батьків у жорстокості, казала, що вони більше її не побачать. Вона підхопила свою валізу, Артем мовчки взяв свої баули, і вони вийшли. Двері зачинилися.

Олена Петрівна сіла на стілець у передпокої й закрила обличчя руками. Їй здавалося, що вона найгірша мати у світі.

— Ми все правильно зробили? — запитала вона крізь сльози.

— Ми дали їй урок дорослого життя, Олено. Краще зараз, ніж коли вона прийде до нас із трьома дітьми від чоловіка, який не може купити собі навіть власні капці.

Минув місяць. Діана не дзвонила. Олена Петрівна щодня поривалася написати повідомлення, але Віктор зупиняв її: «Дай їй час зрозуміти».

Одного вечора у двері подзвонили. На порозі стояла Діана. Одна. Без валіз, без пафосу, з червоними від сліз очима. Олена мовчки обняла її, і донька розридалася на плечі у матері, як колись у дитинстві, коли розбила коліно.

Коли вони сіли на кухні з чаєм, Діана розповіла все.

— Ви були праві, — схлипувала вона. — Як тільки ми переїхали в орендовану кімнатку, яку я оплатила зі своїх заощаджень, Артем зовсім розслабився. Він не шукав роботу. Він цілими днями сидів у навушниках. А коли я почала вимагати допомоги, він сказав, що я «пиляю» його так само, як ти.

Вона витерла сльози серветкою.

— А потім я випадково побачила його телефон. Він на сайтах знайомств писав іншим дівчатам. Знаєш, що він писав? Що живе з «тимчасовою дурненькою», яка його годує, поки він шукає «справжню музу».

Олена Петрівна відчула, як серце стискається від болю за доньку, але водночас відчула полегшення. Пухлина була видалена вчасно.

— Я виставила його того ж вечора, — продовжувала Діана. — Він намагався щось кричати про кохання, але я просто викликала таксі й відправила його до батьків у передмістя. Нехай там на їхніх капцях тренується.

— Ти молодець, — тихо сказала Олена. — Це доросле рішення.

— Мам, можна я… можна я поживу трохи тут? Тільки я одна. Я знайшла підробіток, я буду скидатися на комуналку, обіцяю.

Олена Петрівна подивилася на Віктора, який усміхався в дверях.

— Поживи, доню. Тобі тут завжди раді. Але пам’ятай: дім — це не просто чотири стіни. Це місце, де поважають кордони тих, хто підтримує дах над твоєю головою.

Діана кивнула. Вона підійшла до полиці в коридорі, взяла свої старі, трохи потерті домашні капці й акуратно поставила їх на місце. Тепер вона знала ціну кожному кроку в цих стінах.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.