fbpx
Життєві історії
Мало з ким тягалася дівка, говорили… переплакала, переступила через образу, сором і жила далі. Переконалася, є Бог на світі, коли сільські сороки принесли новину: від Ігоря вагітна не тільки вона

Сестри. Коли Ігорева мама довідалася, що від нього завагітніла Григоркова Любця — відразу спровадила сина до армії. Бо ж молодий іще зовсім. Куди йому одружуватися? Навіщо зав’язувати хлопцеві світ пелюшками? Та й невідомо ще, чи то Ігоркова робота. Мало з ким тягалася дівка. Так себе виправдовувала Ольга, хоча серцем відчувала, що Ігор винен. Та й Любка наче не гуляща. Бо ж у селі всі — як на долоні, вже би росли за дівчиною золоті верби, якби гуляла… Багато різного передумала Ольга, та врешті вирішила, що все повинен розставити на свої місця час. За матеріалами Вільне Життя

Незадовго Ігор прийшов у відпустку. Веселий, спраглий розваг. До Любці — ні ногою. Бо й стосунків між ними не було. Так, двічі провів додому. Хтозна, що вона собі понавигадувала. Він не був закоханим у неї — був просто наполегливим…

Читайте також: Іринка згасала, мов свічка, на очах у згорьованої матері. Ольга згалада пoлoгoвий, покинуте колись дитятко, яке народилося хвoрим. І ту жaхлuву таємницю, яку носила у собі ось уже шістнадцять років

І ось тепер навіть не спитав у матері, як вона. Щоб не муляти очі односельцям, проводив безтурботні вечори, що так непомітно переходили в світанки, у сусідніх селах — на танцях і в інших дівчат. За тиждень поїхав дослужувати. Ольга заспокоїлася. Ні Любині батьки, ні вона сама до неї не приходили. Не просили ні брати Любку заміж, ні визнати дитинку. Гонорові.

Насправді ж ті гонорові важко пережили поговір, бо все село говорило, що Ігор утік, аби не одружуватися з Любою. І батьки не хотіли прирікати дочку на шлюб із чоловіком, котрий її не любить. Молилися лишень, аби дитинка здоровою народилась.

— Народження людини — не біда, а радість велика, — заспокоював Любцю батько Григорій. — Біда — смeрть людини. Хай Бог боронить від цього…

— То буде твоя дитинка, Любцю, наша, — обнімала заплакану доньку мама. — А тебе ще знайде твоя доля. І з дитинкою знайде… Головне — роби правильні висновки з усього, що з тобою відбувається в житті.

Любця висновок зробила. Переплакала, переступила через образу, сором і жила далі. Вкотре переконалася, що є Бог на світі, коли сільські сороки принесли на гострих язиках новину: від Ігоря вагітна не тільки вона.

А тим часом до Ігоревих батьків прийшла делегація із сусіднього села — жінка, чоловік і їхня юна донька Надя. Як з’ясувалося, вагітна від Ігоря. Дівчина плакала, а її матір поставила Ольгу перед вибором: або Ігор одружується, або вона посадить його в тюрму.

«Ото бик племінний», — тільки й подумала Ольга про сина й запросила неочікуваних гостей до хати, щоб сусіди не зглядалися. Розуміла: діватися нікуди. Якщо й із цією дитиною поведеться так, як із Любою, то місця її родині в селі буде мало — доведеться виїжджати.

Через кілька днів Ольга поїхала в частину, де служив син, і відпросила його в командира, демонструючи довідку про вагітність нареченої. Відтак надавала Ігорю ляпасів і приволокла додому. Тут молодих швиденько розписали — й приголомшений наречений поїхав далі виконувати свій чоловічий обов’язок перед Батьківщиною. А коли повернувся з війська, в нього вже була дочка. Точніше, дві. Бо Любця теж народила дівчинку.

Люди поговорили про це — й забули. Люба вийшла заміж. Чоловік удочерив її Світланку, дав своє прізвище. Нарешті дівчинка мала тата. Знала, що нерідний, проте дуже полюбила його. І вже не діставала маму запитаннями, хто її тато, де він і чому так сталося, що не з ними.

Згодом сім’я переїхала до міста. Через два роки у Світланки з’явився братик. Роль старшої сестри хлопчика їй не дуже подобалася. Хотілося мати з ким говорити на дівчачі теми, поділитися сокровенним. Подруги в Світлани були, проте жодну з них вона не могла назвати найкращою.

І згодом доля подарувала дівчинці зустріч саме з такою. На початку дев’ятого класу Світлана побачила в шкільній книгозбірні незнайому ученицю, яка просила бібліотекаря дати їй «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз. Цієї книжки в бібліотеці не було.

— У мене є, я тобі дам почитати, — запропонувала Світлана. — Маю всі три частини: «Голодні ігри», «У вогні» й «Переспівницю». Уже кілька разів їх перечитувала. І кіно бачила. Я — Світлана.

— А я — Юля, — відрекомендувалася дівчина. — Новенька.

Вона з вересня прийшла до їхньої школи та ще й у паралельний 9-Б клас. Досі навчалася в селі, але тато заробив за кордоном гроші, купив у місті квартиру, тож улітку вони переїхали.

Дівчатка вийшли, сіли на лавочку й розговорилися. Обом здавалося, що знають одна одну все життя. Як з’ясувалося, їм подобаються одні й ті ж книжки, фільми, музичні гурти. Світлана розповіла новій подружці про вчителів, однокласників, зорієнтувала, хто є хто. Дівчатка обмінялися номерами телефонів і почали товаришувати.

Щодня обоє поспішали до школи з радістю ще й від того, що побачаться, поговорять, домовляться погуляти разом. Кожна розповіла вдома батькам про свою нову подругу.

Якось, гуляючи після уроків парком, дівчатка розговорилися про своїх рідних, свої сім’ї. І так, слово за словом, речення за реченням з’ясували, що, швидше за все, є рідними сестрами. Світлана пообіцяла ще дещо з’ясувати в бабусі з дідусем, хоча сумнівів у тому, що в них один тато, не було. І вони придумали план, достойний кіносценарію.

Того року Юля попросила в мами дозволу запросити на свій день народження подругу. За святковим столом зібралися найрідніші: батьки і бабусі з дідусями. У домофон подзвонили — і Юля побігла відчиняти. А за кілька хвилин до кімнати увійшла Світлана. Привіталася, подарувала іменинниці подарунок.

— Дорогі родичі, — врочистим тоном сказала Юля. — Знайомтеся: це Світлана — моя рідна сестричка. По татові.

Ігор зблід. Бабуся Ольга раптово почервоніла — підвищився тиск. Надя вибігла з кімнати. Всі решту сиділи, мов укопані.

— Мою маму звати Люба. Дідуся — Григорій, бабусю — Марія, — продовжила Світлана. — Я принесла фотографії — можете подивитися, — і простягнула кілька світлин.

— Ми маємо право знати правду, — додала Світлана, обнявши сестру.

— І я маю таке право, — сказала Надя, повернувшись до кімнати. — Ми слухаємо тебе, тату…

Ігор не міг вимовити й слова. Говорити почала бабуся Ольга. Всі уважно її слухали.

— Чому ж ви нам тоді не сказали, що Люба вагітна? — спитала Надія.

— Але ж ти теж була вагітною, — відповіла свекруха. — Я як подивилася на тебе — маленьку, майже дитину, заплакану, то аж коло серця закололо. Не могла взяти на душу ще один гріх. Та й зрозуміла, що ви, свахо, так цього всього не лишите і ще направду Ігорка посадите в тюрму.

Ігор підвівся з-за столу, обняв дочок, ховаючи в русявих косах свої сльози. Йому було страшенно соромно за себе, молодого. Що міг сказати собі на виправдання? Він знав, що Люба завагітніла, що народила, знав, де її шукати… Ховав голову в плечі при випадкових зустрічах. Жодного разу не спитав, як його дочка, чи не потрібна їм його допомога. Він не мав за душею жодного виправдання.

— Вибачте, але я не можу назвати вас татом, — сказала Світлана. — У мене є тато. Один-єдиний. Він мене любить. І я його люблю.

Юля не дала батькові нагоди відповісти, бо відразу ж запропонувала:

— Ви тут посидьте, подумайте, дорога родино, з’ясуйте, хто винен у тому, що я аж тепер зустрілася з рідною сестрою. А ми зі Світланою підемо в кіно. О’кей, сестро? — і потягнула Світлану з кімнати.

Дівчина навіть не почула голосу свого біологічного батька. Лишень помітила, що справді схожа на нього. Але їй більше подобається думати, що схожа на Юлю. В Юлі такі ж блакитні очі й таке ж русяве волосся, як у неї.

Фото з вільних джерел

Related Post

facebook