Ірина складала в дорожню валізу акуратно випрасувані речі: легку лляну сукню для поїздки, пару теплих вовняних кофт для прохолодних карпатських вечорів, невеликі подарунки для мами й тата. Поїздка планувалася давно, ще з літа, — кілька днів на батьківській дачі, де можна було нарешті видихнути, відпочити, пожити без нескінченної міської суєти та термінових робочих дзвінків.

Максим, її чоловік, із цікавістю дивився футбольний матч у своєму смартфоні, повністю занурений у гру і не звертаючи жодної уваги на клопіт дружини. Він ледь чутно зітхав, коли м’яч пролітав повз ворота, і від його байдужості Ірину починала дратувати його присутність.

— Максе, ти куртку візьми, там вечорами холодно буває. І взуття не забудь — ті твої трекінгові черевики в коридорі стоять, — нагадала Ірина, не підводячи голови.

Максим, не відриваючи очей від екрана, простягнув руку, щоб натиснути на паузу, і, нарешті, сказав:

— Іро… у мене, схоже, не вийде їхати.

Ірина посміхнулася, автоматично, думаючи, що це один із його не дуже вдалих жартів, щоб привернути до себе увагу.

— Смішно. Завтра о шостій ранку таксі приїжджає. Ти навіть відпустку на тиждень у бухгалтерії вибив, я бачила.

Він, нарешті, відвернувся від екрана. Його погляд був дивно спокійний, навіть трохи відчужений.

— Не смішно. Мені сьогодні терміново зателефонували з центрального офісу. Незапланований, але дуже важливий виїзд на перевірку філіалу. Я не можу відмовитися, це критично. Квиток… здаси. Я, звісно, компенсую твою частину.

Вона повільно поклала акуратно складену сорочку назад на диван. Тиша в кімнаті стала густою і неприємною.

— Ти тиждень тому, Максиме, клявся, що в тебе «абсолютно тихий місяць». Що все спокійно і ніхто тебе не чіпатиме.

— А хто знав? Влетіло раптово. Ти ж знаєш, як це буває у нас із фінансами.

— Ти обіцяв, Максиме. Ти обіцяв моїй мамі, що сам шашлик готуватимеш.

— Ну, вибач, ну правда! Що я можу вдіяти? Робота є робота. Твоя мама зрозуміє. Я там, зрештою, навіщо? Ти ж сама поїдеш, чого тобі там нудьгувати?

Ірина дивилася на нього, наче вперше бачить, і в її голові промайнула думка: “Я там навіщо?”. Її мама любила зятя, завжди говорила: “Гарний мужик тобі дістався, роботящий”. І Ірині було огидно вже навіть думати, як вона пояснюватиме батькам, чому приїхала одна, чому чоловік так легко відмовився від спільного часу.

— Так? Ну… добре, — тільки й сказала вона, хоча всередині все стислося в тугий, болючий вузол.

Вночі вона довго не могла заснути. Максим мирно сопів поруч, а в її голові точився діалог із невидимим співрозмовником. Щоразу, коли він відвертався убік, у неї чесало відчуття: щось не так.

Чому він навіть не спробував вирішити питання, хоча завжди був майстром знаходити вихід із будь-якої ситуації? Чому він так спокійно, без жодного жалю, скасував плани, які вони готували місяць?

Ближче до ранку Ірина сіла на ліжку. У вікно вже пробивалося перше, холодне, київське світло. І вона вирішила:

Вона залишиться.

Не буде їхати сама, не буде вислуховувати розпитування мами: «Що з Максимом? Він що, не хотів?» Вона не буде виправдовуватися за чоловіка, не буде жити тиждень із цією неприємною тривогою в грудях. Вона взяла телефон і здала обидва квитки: і свій, і його.

Увечері Максим повернувся додому задоволений, у руці пакет із супермаркету, і, як здалося Ірині, він навіть насвистував якусь мелодію. Він виглядав, як людина, яка успішно завершила важливу місію.

— О, Іро, ти ще вдома? — здивувався він, аж пакет трохи смикнувся. — А що з поїздом?

— Я не поїхала.

Він підняв брову, а його обличчя одразу перестало бути задоволеним.

— У сенсі? Чому?

— Здала квитки. Вирішила, якщо не можемо разом, не поїду зовсім. Не хочу їхати сама, ти ж знаєш.

Максим напружився. Він почав ставити пакет на стіл, потім різко передумав і знову взяв його в руку.

— Тобто ти… вдома? Весь цей час?

— Так. Ти не радий? — Ірина дивилася прямо йому в очі, і в її погляді не було звинувачення, лише холодна цікавість.

Він натягнуто посміхнувся, відвів погляд.

— Та ні… звичайно радий. Просто несподівано. Я ж думав, ти вже в Карпатах.

Весь вечір він був неспокійний. Приготування вечері він провів із телефоном у руках — постійно з кимось переписувався, нервово стирав повідомлення, перезавантажував екран. Навіть коли він нібито читав новини, було видно, як він уважно стежить за тим, щоб не ввімкнувся звук.

Вона питала:

— Проблеми на роботі, Максе?

Він відповів:

— Так… робочі справи. Ти ж знаєш, на перевірці завжди так.

І щоразу його голос звучав менш переконливо, ніж мав би бути в людини, яка говорить правду.

На ніч, коли вони вже лежали в ліжку, він сказав майже ненароком, з фальшивою турботою:

— Іро, а може, ти все ж таки зганяєш до мами на пару днів? Я тобі квиток куплю, хоч завтра. Навіщо киснути вдома? Розвієшся. Допоможеш їй.

Вона підвела голову з подушки.

— Це ти хочеш, щоб я поїхала?

— Та ні… просто… подумав, тобі корисно. Ти ж так чекала цієї поїздки.

— А якщо подумати гарненько — кому корисно? Мені чи, може, тобі?

Він роздратовано відвернувся на бік, натягуючи ковдру.

А Ірина знову заснула з відчуттям, що над нею нависає щось неприємне, слизьке. Їй здавалося — чоловік боїться, що вона вдома. Боїться, що щось сповзе з його ретельно натягнутих ниточок брехні.

Наступного дня Ірина вийшла з роботи трохи раніше — голова боліла, та й хотілося просто пройтися Хрещатиком, аби відігнати ці думки.

За рогом їхнього будинку, біля арки, вона побачила Максима. Але не одного.

Він розмовляв із жінкою — невисокою, з темним, добре доглянутим волоссям, одягненою трохи зухвало, з яскравим акцентом на аксесуарах, що було незвично для їхнього спального району.

Розмовляли вони надто близько. Надто тихо. Занадто напружено.

Коли таксі, яке, очевидно, на нього чекало, під’їхало, Максим галантно відчинив жінці двері. Вона сіла, а він коротко торкнувся її руки, наче прощаючись.

І одразу озирнувся на всі боки. Швидко. Нервово. Винувато.

Ірина застигла біля паркану. Вона ступила вбік, щоб він її не помітив. Груди стиснуло, але не від пекучих ревнощів. Від гіркого, холодного розуміння.

Ось чому йому так кортіло, щоб я поїхала. Ось у чому полягала його «термінова перевірка».

Вона піднялася сходами додому повільно, ніби кожен ступінь тиснув на неї невагомою, але абсолютною правдою. Максим зайшов за п’ять хвилин. Скинув куртку, як ні в чому не бувало, приязно:

— Іро, я вдома! Ти раніше сьогодні?

Вона стояла біля вікна, спостерігаючи за вечірнім трафіком.

— Я бачила тебе, — сказала тихо. — З жінкою.

Він завмер на секунду, але швидко зібрався. Його обличчя набуло виразу роздратованого захисту.

— А… це… та просто знайома.

— Дуже знайома? Біля нашого будинку?

— Іро, не починай. Просто зустрів. Ми разом колись навчалися на курсах. У неї проблеми, розумієш? Серйозні. Я допоміг їй із переїздом.

— І тому хотів, щоб я поїхала? Щоб «допомагати» було зручніше?

Він різко видихнув, починаючи нервувати по-справжньому.

— Ні, ти що несеш? Я просто хотів, щоб ти провітрилася! Ти втомлена!

Ірина повільно обернулася до нього.

— А якщо добре подумати, Максе… ти певен, що хочеш продовжувати брехати?

І вперше за багато місяців Максим не знав, що сказати. Його очі забігали, ніби шукав підказку в повітрі.

Ірина зрозуміла: все лише починається.

Після тієї короткої, але пронизливої розмови Максим ходив по квартирі, ніби між ними стояла прозора, але непереборна стіна. Він намагався бути лагідним, пропонував принести її улюблений трав’яний чай, питав про її роботу, намагався торкнутися її руки — але все це було натягнуте, як усмішка, яку малюють на зламаній масці.

Ірина намагалася триматися спокійно, але всередині неї кипіла не лють, а образа та глибоке розчарування. Вона не була істеричкою. Не влаштовувала сцен, щоб “подивитися на реакцію”. Але бачити, як чоловік реагує на її мовчання, на її спокійний, але пильний погляд, було болісно. Він чекав крику, щоб виправдатися. Вона давала йому тишу, щоб він сказав правду.

На третій день напруга стала нестерпною, немов повітря перед грозою.

— Іро, слухай… — почав Максим, обережно підходячи ближче. — Давай домовимося. Про ту зустріч… це ти все неправильно зрозуміла. Я не хочу, щоб ти робила висновки із випадковостей.

— Я вже зробила висновки, — спокійно відповіла вона, складаючи випрану білизну.

Він підійшов на крок, його голос став благальним:

— Нічого ж не сталося! Я ж сказав, просто знайома, яка потрапила в халепу.

— Так. А я просто не дурниця.

Він стиснув зуби. Мовчання стало колючим, немов у кімнаті розсипали голки.

Вдень Ірина отримала повідомлення від своєї сусідки Оленки, яка часто бачила, хто заходить і виходить із під’їзду.

«Іро, ти вдома? Я тут таке бачила… У вас чоловік виходив із під’їзду з дівчинкою років п’яти. Він їй рожевий рюкзачок ніс. Це хто? Я не знала, що у вас діти».

Ірина відчула, як по спині пробіг холодний піт.

Вона відповіла, відчуваючи, як тремтять пальці:

«Я на роботі. Дівчинка? У нас не повинно бути дітей».

Через хвилину Оленка надіслала фото, зроблене крадькома з вікна: Максим справді стояв поряд з маленькою дівчинкою. Дівчинка міцно тримала його за руку, як за руку тримають лише своїх, рідних.

Ірина не одразу змогла вдихнути. Хто це? Чому дитина? Чому він ні слова про це не сказав? Її «робоче відрядження» набуло нового, страшного сенсу.

Надвечір вона сиділа на кухні, не вмикаючи центральне світло, тільки лампа над плитою слабким колом освітлювала стіл і її зціплені руки.

Коли Максим увійшов, вона навіть не підвела очей. Він помітив тишу, напругу, її позу — і завмер.

— Ти щось хочеш сказати? — його голос був обережний, як у людини, яка боїться наступити на міну.

Ірина підняла телефон і поклала його перед ним, відкривши фотографію.

— Це хто, Максиме?

Він зблід.

— Іро… це… це не те, що ти думаєш.

— А що я думаю? Просвіти мене.

Він потер перенісся, сів навпроти, але не наблизився. Він тримався на безпечній відстані.

— Це дочка моєї однокласниці, її звуть Світлана. Вона просила допомоги — забрати із садка, бо сама не встигала. Іноді вожу. Все. Нічого більше.

— І що ж це за однокласниця, якій ти такий відданий?

— Ти не розумієш! У неї проблеми, Іро! Вона одна з дитиною. Чоловік покинув.

— Тепер я ще й «не розумію»? — Ірина посміхнулася. — Ти хоч чуєш себе? Ти кинув мене одну з планами, потім хотів вигнати з дому, потім зустрічався потай біля під’їзду, потім возиш дітей… Але я «не розумію».

Він глухо видихнув.

— Ну, не кричи, будь ласка. Я не хочу скандалу.

— Я не кричу. Знаєш, чому? Бо мені вже все зрозуміло.

Вони замовкли. Максим, як загнаний звір, кидався поглядом по кухні, ніби шукає рятівного виходу.

Раптом він сказав:

— Гаразд. Є один момент. Але він не такий, як тобі здається. Це все заради допомоги.

Ірина відчула, як усередині все застигло. Вона вже знала, що буде далі, але мала це почути.

— Який момент?

Він підвівся, пройшовся по кухні, зупиняючись біля вікна, і промовив, дивлячись на нічне місто:

— Вона… у неї зараз дуже важка ситуація. Її чоловік вигнав. Вона тимчасово попросила пожити у нас пару днів. Поки не знайде квартиру.

Ірина повільно підвелася, відчуваючи, як від її спокою не залишилося й сліду.

— Що? Ти хочеш привести в НАШУ оселю жінку, з якою ховався по під’їздах, і дитину, про яку я дізнаюся від сусідки?!

— Не треба драматизувати! Я просто хочу допомогти людині, вона ж на вулиці!

— Ти хочеш допомогти собі, Максиме. Але бог із тобою. Клич твою знайому. Я хочу подивитися їй у вічі.

Він злякано моргнув.

— Іро, ну це зайве… Вона не винна.

— Я сказала — клич.

Вона вперше бачила, як він губиться, не знає, що відповісти. І вперше за довгий час відчула себе сильніше.

Наступного дня близько шостої вечора у двері зателефонували. Ірина вийшла у коридор. Максим нервувався так сильно, що мало не впустив ключі.

На порозі стояла та сама жінка, Світлана, — в дорогій бежевій куртці, з акуратним укладанням і великою валізою. Поруч маленька дівчинка, та сама, із фото.

Світлана кокетливо посміхнулася Максиму, а Ірину окинула швидким, оцінювальним поглядом.

— Привіт, Максе, — сказала вона м’яким, майже інтимним голосом, що різав Ірину, як скло. — Ми приїхали, як ти сказав.

У Ірини ніби в руках щось тріснуло. Вона відчула цю фальш шкірою.

— Проходьте, — сказала вона спокійно, відчиняючи двері ширше. — Ми якраз на вас чекали.

Максим здригнувся, його обличчя стало біле, як крейда. Йому стало по-справжньому страшно.

Ірина знала: тепер усі карти будуть на столі. І у кожного свої.

Ірина зачинила двері і обернулася до гості. Світлана зняла шарф, струснула волоссям і, не питаючи дозволу, пройшла до коридору, оглядаючи квартиру так, ніби обирає готельний номер. Дівчинка, яку звали Оленка, тихо крокувала слідом, міцно тримаючись за мамину руку.

Максим стояв між ними, немов спійманий на гарячому школяр.

— Так, познайомтеся… — промимрив він, смикаючи ключі. — Це Світлана. Моя однокласниця. А це її донька Оленка.

Світлана простягла руку Ірині, але не для дружнього привітання, а так… демонстративно. Ірина просто кивнула.

— Гарно у вас, — сказала Світлана, озираючись на всі боки трохи зухвало. — Максим розповідав, що ви така акуратистка.

Ірина помітила, як у Максима смикнулося око. Він явно не очікував, що Світлана почне з ходу розкривати те, що він обговорював за її спиною.

Ірина мило посміхнулася:

— Правда? Цікаво, що він ще розповідав.

Світлана знову посміхнулася — хижо, впевнено.

— Ой, ну… так, наші, знаєте, дівочі розмови. Він дуже душевний, підтримав мене. Ми з ним такі речі обговорювали…

Ірина підійшла ближче, нахилила голову:

— Наприклад — мою відсутність?

Світлана моргнула, явно не чекаючи такого прямого удару.

Максим підняв руки:

— Іро! Ну давай без…

— Без чого, Максиме? Без правди?

Світлана втрутилася, піднімаючи валізу:

— Послухайте, якщо ви проти, ми можемо піти. Просто… я довірилася Максимові. Він сам сказав, що вдома «тихо» і ви все одно поїхали б.

Ірина відчула, як у неї всередині піднімається хвиля холодної, майже крижаної зневаги.

— А я не поїхала.

Світлана знизала плечима, намагаючись зберегти самовладання:

— Чоловіки іноді помиляються у прогнозах.

Ірина хмикнула:

— Дехто помиляється у жінках.

Максим зблід. Дівчинка Оленка стояла осторонь, злякано притискаючи до грудей плюшевого зайця. Ірина присіла до неї і м’яко сказала:

— Проходь, сонечко. Хочеш яблука? Я щойно спекла пиріг.

Оленка кивнула. І вже за хвилину сиділа на кухні, гризла яблуко і дивилася мультик у телефоні. Світлана та Максим пройшли слідом, але напруга між ними відчувалася.

Ірина поставила чайник. Тиша була така щільна, що здавалося — навіть шафи слухають.

І раптом Світлана, вирішивши перехопити ініціативу, сказала:

— Максиме, я думала, ти все залагодив. Ти сказав, що Іра поїде, що ми нікому не завадимо і ти сам мене зустрінеш.

Ірина повільно обернулася.

— Залагодив?

Максим мало не впав зі стільця.

— Світлано, млинець, ну вистачить!

Ірина підійшла до столу та поставила перед ними чай.

— Давайте так. Я хочу почути ВСЕ. Без фільтрів. Ви обидва. Чому ти казав, що я поїду?

Максим стиснув кулаки. Він явно був розлючений на Світлану більше, ніж на Ірину.

— Іро, я просто хотів допомогти людині. Він… вона… опинилася у складній ситуації. Її чоловік…

— Не треба. Мені начхати на її чоловіка. Я хочу знати, що пов’язує ВАС.

Світлана подивилася Ірині прямо у вічі, демонструючи свою впевненість.

— Нічого такого, про що ви думаєте. Але Максим — єдиний, хто мені допоміг, коли всі відвернулися. Він возив Оленку, вирішував мої юридичні питання, давав поради.

Ірина перебила:

— А щодо під’їздів ви теж поради обговорювали?

Світлана хмикнула:

— Ви ревнуєте. Це очевидно.

— Я не ревную. Я спостерігаю. Це різне.

Максим вибухнув:

— Іро, вистачить влаштовувати допит! Ми їй помагали! Ми — друзі! Все!

— Ми? — перепитала Ірина. — З якого часу ти говориш від нашого обличчя, коли живеш подвійним життям і брешеш про відрядження?

Він ступив до неї:

— Я нічого такого не робив!

Вона видихнула:

— Добре. Тоді скажи мені – чому ти хотів, щоб я поїхала? Чому приховував зустрічі? Чому брехав про квитки? Чому Світлана так впевнено почувається в моїй оселі?

Тиша. Пауза. Максим мовчав. Його брехня нарешті наздогнала його, і слів більше не було.

Світлана сказала тихо, але з уколом:

— Тому що він не хотів, щоб ви заважали. Так? Він казав, що у вас стосунки на паузі.

Максим зірвався:

— Світлано, ЗАТКНИСЬ!

Ірина відсахнулася. Він уперше так зірвався при ній на іншу жінку. І це говорило голосніше за будь-які зізнання.

Світлана, потираючи місце уколу, не замовкла:

— Він казав, що ти холодна, Іро. Що йому доводиться…

Ірина підняла руку, зупиняючи цю лавину бруду:

— Стоп. Цього достатньо.

І, дивлячись на чоловіка, сказала дуже тихо:

— Ти казав іншій жінці, що я холодна? Що між нами пауза? Що я заважаю? Ти вклав усі наші спільні роки в це?

Максим притулився до стіни, блідий:

— Іро… я… брехав. Їй брехав. Щоб допомогти їй. Щоб… вона менше… переживала.

— А мені? Ти мені теж «допомагав» брехнею? Чи просто позбавлявся мене, бо я «холодна»?

Він відкрив рота, але слова так і не пролунали. Він мовчав.

Ірина вперше за багато років побачила його таким — розгубленим, вибитим із колії, жалюгідним. І зараз вона зрозуміла: вона не любить його. Її тримало лише почуття обов’язку, звичка, українська традиція «міцної сім’ї» та помилкове уявлення про щасливе подружнє життя.

І тоді вона сказала:

— Добре. Якщо ти так хочеш допомагати — допомагай. Але під моїм дахом ніхто жити безплатно не буде. Це наша квартира, але купила її за власні кошти набагато більше, ніж ти вклав.

Світлана пирхнула:

— Ти що, збираєшся нас вигнати?

Ірина посміхнулася м’яко, майже лагідно.

— Ні. Я збираюся вигнати свого чоловіка.

Максим скрикнув:

— Іро! Ти з глузду з’їхала!

Але вона вже пішла до спальні — за документами, сумкою та старою папкою, яку він боявся більше за будь-які перевірки.

— Якщо хочеш жити з однокласницею – будь ласка. Тільки не за мої гроші. І не у моїй квартирі. Збирайся.

Світлана стиснула губи. Оленка пригорнулася до мами. Максим зробив крок до Ірини, але вона зупинила його одним рухом:

— Пізно.

Максим стояв на порозі, тримаючи в руках куртку та пакет із речами, які він збирав нашвидкуруч. Він був біліший за стіну. Світлана відводила очі. Оленка тихо плакала.

Ірина відчинила двері.

— Іди. І повертайся тільки для того, щоби підписати папери у нотаріуса.

Максим спробував щось сказати, але вона спокійно зачинила двері перед його носом. І вперше за довгий час відчула, що дихає на повні груди.

Після того, як двері зачинилися перед Максимом, квартира ніби видихнула разом з Іриною. Простір став тихий, рівний, спокійний — наче чиясь важка, липка енергія пішла разом із ним у під’їзд.

Світлана ще кілька секунд стояла в коридорі, не знаючи, куди себе подіти. Вона виглядала так, ніби вперше за весь день зрозуміла, що грала в чужу, дуже небезпечну гру.

Ірина нахилилася до Оленки.

— Ти не винна ні в чому, чуєш? Ти просто маленька дівчинка, — сказала вона м’яко. — Хочеш чай із медом?

Оленка кивнула, витираючи носа рукавом. Світлана опустила очі:

— Ми підемо сьогодні. Не переживайте. Ми знайдемо де переночувати.

Ірина спокійно сказала:

— Ні. Сьогодні нікуди не підете. Дитина вже втомилася, пізно. Будете до ранку. Завтра сама відвезу вас до готелю. Або куди скажете. Я не виганяю дитину.

Світлана здивовано моргнула.

— Ви… ви такі спокійні. Я думала, ви… ну… влаштуєте скандал. Я очікувала криків.

Ірина посміхнулася трохи сумно:

— Скандал — це те, що роблять слабкі. Я втомилася бути слабкою і дозволяти мені брехати.

Світлана опустила голову:

— Вибачте. Я справді думала, що… у вас все скінчено. Він казав, що ви живете, як сусіди.

— Він багато чого казав, — перебила Ірина. — Проблема в тому, що він говорив усім, окрім мене.

Світлана хотіла щось заперечити, але замовкла. Вперше за весь вечір вона виглядала щиро розгубленою.

Ранок почався спокійно. Ірина допомогла Оленці одягнутися, зробила їм сніданок, викликала таксі.

Без злості. Без звинувачень.

Просто поставила крапку.

Коли двері зачинилися за Світланою та дитиною, Ірина сіла на диван і вперше за довгий час дозволила собі розплакатися. Але це були дивні сльози — світлі. Не про втрату. Про свободу.

Їй здавалося, що життя — як кімната, в якій нарешті відчинили вікно, і в ній запанувало свіже повітря.

За кілька днів зателефонувала мама:

— Ірочко, ти що не приїхала? Ми ж чекали… тато на тебе ображається.

Ірина довго мовчала, потім сказала:

— Мам, все добре. Просто щось дуже старе і нечесне закінчилося. І щось справжнє починається.

Мама зітхнула:

— Знаєш, доню, іноді те, що здавалося страшним, насправді подарунок. Від долі.

Ірина слухала та розуміла: так, все саме так.

Максим написав третього дня.

«Мені нема де жити. Ти ж не залишиш мене, Іро? Я не хотів тебе образити».

Ірина довго дивилася на повідомлення. І вперше за сім років шлюбу відчула… нічого. Порожнечу. І сліпуче полегшення.

Вона коротко відповіла:

«Адресу нотаріуса відправлю пізніше».

І заблокувала його.

Життя змінювалося, ніби саме підлаштовувалося під її нові рішення: стало тихіше, спокійніше, ясніше. Вона зняла обручку і поклала в скриньку, де лежали старі листівки з юності.

Встала на кухні, подивилася довкола і зрозуміла: будинок ніби став більшим. Повітря — чистіше.

Увечері пролунав дзвінок у двері. Ірина здивувалася — нікого не чекала.

На порозі стояв чоловік років тридцяти п’яти, високий, у темно-синій худі, світла, приємна усмішка, трохи збентеження в очах.

У руках — картонна коробка, акуратно заклеєна скотчем.

— Добрий вечір. Я Петро, сусід через стінку. Тільки заїхав сьогодні. І здається… мої вантажники переплутали коробки під час розвантаження. Це точно не моє, я таке не ношу, — він трохи підняв коробку, на ній було написано «Особисте».

Ірина впізнала свою — ту, що поставила біля дверей вранці, коли розбирала речі.

Вона засміялася — щиро, легко, вперше за багато днів.

— Так, це моя. Дуже дякую, що принесли назад.

Петро зніяковів:

— Вибачте, що пізно. Просто вирішив повернути одразу, щоб не загубилося. І… якщо вам щось треба буде допомогти занести, прикрутити, полагодити… я поряд.

Ірина відчула, як усередині щось м’яко затремтіло — не від закоханості, ні. Від того, що світ знову видається добрим і відкритим.

— Дякую. Може… зайдете якось на чай? Сусідський, — додала вона, посміхаючись.

Він усміхнувся трохи тепліше.

— Із задоволенням.

Коли двері зачинилися, Ірина притулилася до них спиною і зрозуміла: життя перегорнуло сторінку саме. Не спитавши її дозволу, але — на краще.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.