І ти справді думала, що він зміниться, чи просто остаточно глузд втратила, коли погоджувалася на таке життя?
Де ті гроші, де та повага, і чому ти зараз стоїш посеред магазину з відчуттям, ніби ти не доросла жінка, а школярка, яку вичитують за двійку в щоденнику?
— Мам, дивись, яка гарна! Можна? Ну, будь ласка!
Мала Софійка притискала до себе ляльку в пишній сукні. Очі світилися так, ніби вона знайшла справжній скарб. Олена потягнулася до цінника — сума була цілком звичайною, нічого космічного. Але Максим її випередив.
— Софіє, у тебе вдома тих іграшок — дівати нікуди. Поклади на місце.
— Тату, але в неї волосся як справжнє, помацай…
— Я сказав — на місце!
Голос Максима пролунав на весь відділ. Жінка з візком неподалік аж здригнулася. Олена відчула, як обличчя починає палати.
— Максе, ну це ж зовсім не дорого… дитина так просить…
Він різко повернувся до неї. Цей погляд вона знала — холодний, зверхній, ніби вона не дружина, а стажерка, яка знову все зіпсувала.
— Не дорого? — він криво всміхнувся. — Тобі все не дорого. Там трохи, тут трохи, а потім питаєш, куди гроші зникають. Я на машину збираю, на нормальну, щоб не соромно було людей підвезти. Чи тобі подобається на тому старому залізі їздити?
Останні слова він вигукнув так, щоб чули всі навколо. Продавчиня на касі одразу відвела очі, роблячи вигляд, що дуже зайнята розкладанням паперів. Олена стояла, відчуваючи себе такою маленькою і нікчемною.
— Ходімо вже. Нема чого час на дурниці витрачати.
Максим розвернувся і пішов до виходу. Софійка мовчки поставила ляльку на полицю. Нижня губа в неї злегка тремтіла, але вона не заплакала. Вже навчилася не плакати при батькові.
Олена взяла доньку за руку, легенько стиснула пальчики. “Потім, сонечко. Купимо пізніше”, — хотіла сказати вона, але слова застрягли в горлі. Вона сама вже не вірила в це “пізніше”.
У машині їхали мовчки. Старенький автомобіль підстрибував на кожній ямці, і Максим кожен раз невдоволено зітхав. Олена дивилася у вікно на знайомі вулиці й думала: коли все пішло не так?
Півтора року тому, коли його підвищили до начальника відділу? Чи ще раніше, а вона просто заплющувала очі?
Раніше він приносив квіти без приводу. Раніше вони могли піти в кіно просто так. Раніше він сміявся, коли Софійка просила нову іграшку, і казав: “Для моїх дівчат — найкраще”.
А тепер — збирає. На нову модель. “Статус зобов’язує”, — повторював він щодня. Олена розуміла: це просто бажання пустити пил в очі. Їй та машина була не потрібна, вона на ній тільки до супермаркету раз на тиждень їздила. Але заради цієї мрії кожна копійка була під суворим контролем, а кожна іграшка для дитини ставала приводом для сварки.
Ввечері, коли донька заснула, Олена змащувала руки кремом. Звичайний тюбик з аптеки, найпростіший, бо шкіра після прибирання зовсім пересохла. Максим зайшов на кухню, побачив новий флакон.
— Це що, знову щось купила?
— Крем для рук. Подивись, як шкіра тріскається.
— Крем… — він покрутив головою. — У тебе там у ванній цілий склад тих баночок. Отак і живемо. Там дрібниця, тут дрібниця, а я другий рік відкладаю, відмовляю собі у всьому. А ти просто все спускаєш.
Олена мовчки закрутила тюбик і сховала в кишеню халата. Сперечатися не було сил. Марно.
Вночі вона лежала, дивлячись у темряву. Максим поруч спокійно спав, а в неї в голові крутилося одне слово: “втомилася”. Як же вона втомилася від вічного звітування. Від почуття, що вона — зайвий рот у власному домі.
Наступного дня зателефонувала подрузі, Тетяні.
— Тань, я не знаю, що робити. Його наче підмінили. Вчора знову через дрібницю таку сцену влаштував…
— Олено… — Таня зітхнула. — Ти ж знаєш мою історію. Я не хочу давати порад щодо розлучення, але скажу чесно: це початок кінця. Якщо чоловік починає рахувати твої креми — він перестає бачити в тобі жінку. Ти б хоч якусь заначку собі робила, на всяк випадок.
— Яка заначка, Тань? Він кожен чек перевіряє.
— І ще одне. Ти кажеш — терпиш заради сім’ї. А ти подумай, яку модель сім’ї бачить Софійка? Чого вона вчиться? Що чоловік — це той, перед ким треба ховати очі?
Після цієї розмови Олена довго сиділа на кухні з чашкою чаю, який давно охолов. Слова подруги про доньку зачепили найсильніше.
Ввечері, коли Максим вмостився перед телевізором, Олена відкрила ноутбук. Знайшла курси з манікюру та дизайну нігтів — давно хотіла, ще до декрету мріяла навчитися. Онлайн-навчання, базовий курс коштував приблизно стільки ж, скільки та лялька, яку вони не купили.
Максим підняв голову.
— Що там виглядаєш?
— Курси. Хочу навчитися професійно робити манікюр. Може, пізніше буду приймати клієнток.
Він пирхнув і відклав пульт.
— Які клієнтки, Олено? Ти серйозно? Зараз на кожному кроці ті “майстрині”. Кому ти треба?
— Багатьом треба. Це завжди затребувано.
— Ага. Спочатку гроші на курси, потім на інструменти, потім на лаки… А в результаті — нуль. Краще б на роботі в себе більше намагалася, ніж дурницями займатися.
— Я і так працюю на повну ставку.
— Та що там твоя робота… Офісна мишка. На твою зарплату хіба що хліб купувати.
Олена закрила ноутбук. Цього разу всередині не було образи. Там з’явилася холодна, тверда злість.
На вихідні приїхала свекруха. Ганна Іванівна по-хазяйськи сіла за стіл.
— Ну що, Максиме, як там з машиною? Скоро вже?
— Скоро, мамо. Ще трохи залишилося.
— Оце молодець. Справжній господар. Все сам, на собі все тягне. — Вона глянула на Олену. — Чайку наллєш?
Олена поставила чашки на стіл.
— Ми разом стараємося…
Свекруха тонко всміхнулася.
— Ой, Оленко, не сміши. Разом. На твою зарплату хіба що комуналку оплатити. Це Максим у нас двигун, все на ньому тримається.
Олена чекала, що чоловік хоч щось скаже. Хоч одне слово на її захист. Але Максим просто мовчки розмішував цукор у чашці.
Тієї ночі вона зрозуміла: більше так не буде. Наступного ранку, поки чоловік був на роботі, Олена знову відкрила сайт курсів. Натиснула “Оплатити”. Гроші взяла зі своєї останньої зарплати. Без вагань.
Навчання виявилося справжнім порятунком. Олена дивилася уроки ввечері, коли Софія засинала. Конспектувала, тренувалася на типсах. Вперше за довгі роки вона відчувала, що робить щось для себе.
Максим помічав її зайнятість.
— Знову в тому моніторі? — він заглядав на кухню. — Вечеря скоро?
— За пів години. Я вчуся.
— Вчиться вона… Краще б сорочки попрасувала, ніж ці картинки роздивлятися.
Олена не виправдовувалася. Раніше вона б побігла до праски, а зараз просто продовжувала дивитися відео.
За два тижні Максим прийшов додому сяючий.
— Знайшов! Майже нова, ідеальний стан. Ціна — казка.
— Скільки?
Він назвав цифру. Це було вдвічі більше, ніж він мав.
— Візьму кредит на решту. Зате машина — вогонь.
— Може, не треба кредит? — тихо запитала Олена. — Зараз такі часи…
— Ти нічого не розумієш! — він зірвався на крик. — Я з серйозними людьми працюю, мені треба виглядати відповідно. А ти пропонуєш мені й далі на бляшанці їздити? Це питання статусу!
Олена мовчки встала і пішла до дитячої кімнати.
Невдовзі під будинком з’явилася новенька автівка. Максим ходив навколо неї, наче навколо святині. Фотографував, викладав у соцмережі. Вечорами розмовляв з мамою про те, як йому важко все це дісталося.
Ганна Іванівна знову завітала в гості.
— Максиме, ну яка краса! Оце я розумію — син. Не те що деякі, все життя на маршрутках.
За чаєм Олена спокійно зауважила:
— Кредит на кілька років, між іншим. Велике навантаження на бюджет.
Свекруха зиркнула на неї вовком.
— І що? Зате мій син — людина з великої літери. А тобі б тільки скиглити. Чоловік старається, а ти вічно незадоволена. От скажи, Олено, що ти в цю сім’ю принесла? Максим — машину, квартиру, стабільність. А ти?
Олена міцно стиснула чашку.
— Я теж працюю. І дитину виховую. І побут на мені.
— Працює вона… — розсміялася свекруха. — Папірці в офісі перекладаєш. Це не робота, це так, щоб вдома не сидіти.
Максим знову промовчав, дивлячись у вікно на свою “мрію”.
У понеділок в офісі Олени стався переполох. Скорочення. Керівництво вирішило оптимізувати штат, і її посада потрапила під роздачу.
Олена зібрала речі в коробку. Квітка в горщику, фото доньки, блокнот. Вийшла на вулицю і несподівано для себе відчула… полегшення. Наче гора з пліч впала.
Ввечері вона розповіла про це Максиму. Той ледь не впустив тарілку.
— Що?! Ти жартуєш? У мене кредит, машина, кожна копійка розписана — а ти роботу втратила?! Ти взагалі думаєш, як ми житимемо?
— Максиме, мене скоротили. Це не моє рішення.
— Та яка різниця! Хто тепер за все платитиме? Я один маю все тягнути?
— Ти ж сам казав, що то не робота, а так, видимість. Ось тепер у мене буде час зайнятися нігтями професійно.
Він глянув на неї як на божевільну.
— Якими нігтями?! Олено, спустися на землю! У нас борги!
— Я вже купила стартовий набір. Буду працювати на себе.
— Набір? — він підскочив. — Скільки це коштувало?
Вона назвала суму. Це були її останні виплати з роботи.
— Ти здуріла! Ти просто викинула гроші на вітер! У моїй квартирі ніякого салону не буде!
Олена подивилася на нього дуже спокійно.
— Цікаво. Коли ти брав кредит на машину, ти мене не питав. Квартира твоя, гроші твої, рішення твої. А моя зарплата раптом стала спільною справою?
Максим занімів. Не знайшовся, що відповісти.
Першою клієнткою стала Тетяна. Потім прийшла її сестра, потім сусідка. Виявилося, що в Олени талант. Вона робила все дуже акуратно, з душею. Сарафанне радіо запрацювало швидше, ніж будь-яка реклама.
Ввечері вхідні двері грюкнули так, що Софійка в кімнаті здригнулася. Максим залетів на кухню, розлючений.
— Твою матір! Якийсь придурок на парковці притер мою машину! Двері під заміну, фара розбита!
— А страховка? — запитала Олена.
— Яка там страховка… у того водія документів немає, втік! Ремонт обійдеться в цілий статок!
Він пройшов до холодильника, дістав воду, і тут його погляд упав на столик біля вікна — лампи, лаки, інструменти.
— І ти знову цією фігнею займаєшся? У нас біда, машина розбита, грошей нуль — а ти тут красу наводиш! У моїй квартирі розвела цей запах хімії!
— Це і мій дім теж, Максиме.
— Твій? — він підійшов впритул. — Олено, нагадати, на кого квартира оформлена? Ти тут живеш, поки я дозволяю. Не подобається — двері там.
Він махнув рукою в бік коридору і пішов у спальню, грюкнувши дверима.
Олена стояла посеред кухні. В голові було дивно ясно. Шість років. Шість років вона намагалася бути “зручною”. Мовчала, коли її принижували, ховала очі, коли він рахував кожну витрачену копійку. Заради дитини. Заради ілюзії сім’ї. А він щойно сказав, що вона тут — ніхто.
Вона пішла до Софійки. Донька спала, обійнявши старого ведмедика. Олена подивилася на неї й зрозуміла: якщо вона залишиться зараз, Софійка виросте і буде думати, що таке ставлення — це норма. Що жінка має терпіти все заради “статусу” чоловіка.
Олена повернулася до вітальні.
— Максим. Нам треба поговорити.
— Чого тобі ще? — він навіть не відірвався від телефону. — Я втомлений, у мене проблеми.
— Я йду.
Він повільно повернув голову.
— Куди? До мами в її тісну хрущовку? Не сміши мене. Ти через тиждень приповзеш назад, бо без моєї допомоги не виживеш.
— Це ми ще побачимо.
— Та ти ж нічого не вмієш! Роботи немає, в голові — тільки ці твої лаки… Кому ти потрібна з дитиною?
Олена дивилася на нього — на людину, яку колись кохала.
— Знаєш, нехай тебе обслуговує хтось інший. Готує, прибирає і терпить твою зверхність. Ти мене не вартий.
Она пішла збирати речі. Валіза для себе, сумка для Софійки. Коробка з інструментами — це найважливіше, це її квиток у майбутнє.
Максим стояв у дверях, злякано спостерігаючи.
— Олено, ну ти чого… ну погарячкував я, з ким не буває. Давай обговоримо…
Вона не відповіла. Закрила сумку, взяла сонну доньку на руки.
— Мам, ми куди? — прошепотіла мала.
— До бабусі, сонечко. Нас там чекають.
Двері зачинилися тихо.
Минуло кілька місяців. Олена зняла невелику квартиру — стару, але затишну. Облаштувала там робоче місце. Клієнток ставало все більше. Виявилося, що коли ти робиш свою справу добре і з посмішкою, люди повертаються.
Її дохід за місяць став майже таким, як колись в офісі. І це був тільки початок.
— Мам, дивись!
Софійка підбігла з малюнком. На папері були дві жінки — велика і маленька — обидві з коронами на головах.
— Це ми. Ми королеви, правда?
Олена міцно обійняла доньку.
На вихідних вони пішли до магазину іграшок. Тої самої ляльки вже не було, але вони знайшли ще кращу.
— Мам! Можна?
— Можна, рідна.
— А тато не буде сваритися?
Олена присіла перед донькою і зазирнула їй в очі.
— Тата тут немає. А це — за мої гроші. Ті, що я сама заробила.
Софійка посміхнулася — так широко і щиро, як ніколи раніше.
На касі в Олени дзижкнув телефон. Повідомлення від Максима: “Може, зустрінемося? Поговоримо? Мені важко самому з кредитом…”
Олена прочитала і просто заблокувала номер.
Вони вийшли на вулицю. Весняне повітря було свіжим і теплим. Софійка притискала до себе нову ляльку і щось весело розповідала.
Було тихо. Але це була зовсім інша тиша. Тиша жінки, яка нарешті почула саму себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
