На той час я так їй щиро й сама сказала – мамо, з грошима у нас зараз не дуже добре, зрозуміло, нам самим не дуже вистачає на життя.
У столиці тут все так дорого, що ти навіть не уявляєш собі, і ціни зростають щоразу вище, таке враження, що цінники ледь не щотижня змінюються, з роботою у нас з чоловіком останнім часом незрозуміло що відбувається, сама бачиш, зараз непросто усім, в кожного свої негаразди.
І кредит ще не виплачений, і діти малі, турбот дуже багато, часу постійно не вистачає ні на що.
А тепер ще й ти до нас переїхала!
Ні, ми тобі раді, звісно, це добре, що ти поряд, звісно, і все таке, але витрати зросли в рази.
Давай теж бери участь в сімейному бюджеті, як можеш.
Вкладай, кажу, хоча б частину своєї пенсії в загальний наш родинний бюджет, допомагай нам зараз у такі нелегкі часи.
А мама чомусь на мене образилася, хоча я зовсім не очікувала від неї такої реакції.
Останнє у мене забираєте, каже. Ні, ну як з нею можна нормально говорити, невже я справді такого хотіла?
Свою матір моя сусідка Валентина забрала до себе в місто майже пів року тому з зовсім маленького села.
До слова сказати, справедливості ради, що мама сама так хотіла, давно говорила про це.
Мамі начебто не так вже багато років, жінка вона ще доволі не стара, здавалося б, їй близько сімдесяти, ще жити й радіти життю.
Але здоров’я у неї останнім часом вже не те, що було раніше, і стало ясно, що жити одна вона вже не може, їй потрібна допомога та догляд, без цього вона ніяк не обійдеться.
– Забрали після того, як мою маму мали покласти в стаціонар, серед білого дня, – розповідає Валентина. – Вона давно просилася вже жити до нас, самотньо їй там одній було казала та зовсім не весело, але ми все якось тягнули, все не на часі то було для нас, відкладали, як могли, доглядальницю їй там найняли хорошу та відповідальну жінку, яка приходила до неї періодично і допомагала при потребі їй.
Ну як доглядальницю, скоріше, помічницю по господарству та подругу, щоб мамі було з ким поговорити і дізнатися новини з села, адже вона вже нікуди за подвір’я не виходила, хоча в хаті ще трохи могла щось робити сама.
Жінка та до матері приходила, прибирати мамі ще допомагала, готувала для неї, щось на городі допомагала, чим могла, що було потрібно робила, хоча багато роботи ми старалися не давати їй, адже й плата була невеличка, по змозі.
А потім мама, на жаль, несподівано, занедужала, якось одна пішла гуляти в село і ось, будь ласка, добре, що перехожі хоч їй допомогли тоді.
Хату в селі Валентина мамі тоді пропонувала продати, але старенька залишитися без єдиної власності принципово не захотіла.
Хату свою вона здала в оренду за якісь копійки, далекий родич її орендував, він якраз переїхав жити зі сходу в село.
Коли Валентина покликала маму жити до себе, та швидко зібрала у стару торбу найнеобхідніші свої речі і переїхала жити в трикімнатну квартиру до своїх дітей у місто.
– Ми лише заговорили про переїзд з матір’ю, – усміхається Валентина, згадуючи ті події. – Тут же мама відразу всі справи вирішила і зібралася їхати в місто до нас. Хвилювалася, щоб ми з чоловіком не передумали, тому поки це почула, то давай речі збирати свої.
Чесно кажучи, Валентина відкладала момент переїзду мами скільки могла, розуміючи, що в спільному проживанні легко їм не буде, будуть суцільні непорозуміння та складності.
Мама – людина досить таки літня, зі своїми звичками та проханнями, вона звикла жити по-своєму і все.
Сама собі вдома стільки років була господиня, звикла жити одна, ні на кого не озираючись і ні на кого не розраховуючи і ні під кого не підлаштовувалася.
Все повинно бути так, як вона про те каже і ніяк по-іншому.
А у Валентини досить велика сім’я, чоловік та дві дочки.
Живуть вони в середньому достатку небагато, працюють, виплачують кредит за свою трикімнатну квартиру, платити залишилося ще пару років, сума ще чимала, а заробітки вже зовсім не ті, що раніше були.
Чоловік Валентини до перспективи переїзду тещі поставився без радості, звісно, але й особливо не заперечував, розумів, що виходу немає, адже людина у віці, доглядати за нею потрібно, як не крути.
Настійно порадив тільки вмовляти маму до продажу її хати, з тим, щоб, коли чоловік і жінка виплатять кредит за свою трикімнатну квартиру, взяти кредит на квартиру для мами Валентини і відселити її в окреме житло.
Гроші від продажу маминого житла планували використати як початковий внесок.
А пару років поки, так і бути, чоловік погодився бачити тещу поруч.
Онуки теж трохи виказали своє невдоволення тим, що тепер бабуся постійно житиме з ними, звичайно, в основному через кімнати – довелося їм з’їхатися в одну.
Але Валентина швидко навела порядок і пояснила, що так не можна, адже у мами старенької більше нікого немає, тому їй йти ніде, вона тепер житиме з ними на старості років і це потрібно розуміти.
Другу кімнату в квартирі зайняли подружжя, в третій розташувалася мама.
Маму діти відразу оформили до столичної поліклініки, записали до фахівців, почали робити необхідні огляди.
На деякі консультації стареньку возили платно, щоб не втрачати час, адже на державні послуги черга іноді тижнями, а результат потрібен швидше.
І в бюджеті сім’ї за цей час відбулися досить таки суттєві зміни, на які раніше й не розраховували.
Валентина вже відразу кілька тижнів просиділа без роботи, бо підприємцям і фірмам працювати не дозволялося, вийшла на роботу тільки недавно.
Чоловік її Дмитро теж кілька разів отримав лише частину своєї зарплати через дистанційну роботу. І, судячи з усього, таку він і буде отримувати надалі, адже поки покращення немає.
Ні, вони наче мають що їсти, не бідують особливо, і на кредит і необхідне їм вистачає.
Але все ж зниження доходів і майже одночасне збільшення сім’ї на одну людину виявилося відчутним для їх сім’ї.
Це дуже сказалося на сімейному бюджеті.
– Маму нам самим довелося одягнути, взути! – згадує Валентина. – Приїхала в якихось одних лахміттях до нас, як сирітка. Штани їй нормальні купили, темні, світлі, пару кофтинок хороших, блузочку на літо, взуття, декілька халатів, щоб у мами був увесь необхідний одяг. Загалом, практично гардероб, адже це куртку купили і пальто, адже вона зовсім не мала нічого, практично! На фахівців витратилися, все платили своїм коштом, грошей тоді відразу дуже багато пішло, бо ск5різь потрібно було їй сходити. Мама любить сир хороший, а він зараз ой який дорогий. Чаї п’є постійно – то з шинкою бутерброд, то з сиром. Тут парфуми у мене побачила – ой, а можна мені? Ну не скажеш, що не можна мамі рідній. Минулого тижня подивилася, а він майже скінчився. Новий треба купувати, а грошей на нього немає, я зараз собі такий не куплю. Світло, вода теж – мама ж постійно вдома, на все витрачаються кошти, адже комунальні платимо ми самі. Рахунки приходять такі, що ой.
При цьому вкладатися в загальний сімейний бюджет мама, мабуть, не планувала абсолютно відразу, як переїхала до дітей.
Пенсія у неї невелика, звісно.
Проте, вважає сама Валентина, якусь частину мама цілком могла б вкладати в загальний сімейний бюджет, щоб витрачалися не лише діти одні, чому б і ні?
А мама на неї образилася.
Вона, виявляється, їхала до своєї дочки, розраховувала жити на повному забезпеченні і пенсію відкладати на “всяке може бути в житті”.
У всіх старенькі батьки, ображено вимовляє дочки мама, так і живуть, що дорослі діти дбають про своїх батьків на старості років.
Для цього ж і ростили дітей, свого часу у всьому собі відмовляли, щоб не відмовляти в старості, і вона в молодості все давала доньці.
А старенька зараз ходить ображена, навіть розмовляти не хоче, не очікувала, що донька буде просити у неї гроші, вона вважає, що це її надія на те, що, щоб там не сталося, а на старості років гроші вона має мати свої.
Але хіба Валентина щось зробила не правильно? Невже вона не права?
Фото ілюстративне.
