Ніні в Іспанії 5 років на заробітках була. Чим могла допомагала дітям, але дуже не подобалося їй життя на чужині, тому повернулася додому, адже на пенсії все, роки немолоді. Хочеться й для себе пожити.
Нещодавно ми випадково зустрілися і вона стала скаржитися на долю свою.
– Оце так рости дітей! – сумно розповідає пенсіонерка Ніна. – А старість будеш доживати на самоті! Ех. Треба, мабуть, сподіватися лише на себе. Шкода, що на заробітках собі гроші не відкладала, все віддавала своїм донькам.
– Чого це ви, Ніно, про сумне говорите?
– А де ж мені іншого взяти. В червні потрапила я в стаціонар. На щастя, нічого серйозного в результаті не знайшли і це дуже добре. Але полежати довелося, три тижні майже. І як ти думаєш, скільки разів за цей час до мене прийшли дочки? Ніколи не вгадаєш!
– Ну навіть не знаю. Правду кажучи, боюся щось і називати. Скільки ж?
– Рівно один раз! Уявляєш? За три тижні! На наступний день після того, як мене поклали, старша дочка привезла мої речі, які я просила – халат там, тапочки, зарядка для телефону. Правда, залишила мені грошей трохи. І все! Хвостом махнула, як в тій казці і пішла собі у справах. Ось так їй мати потрібна. Ні, ну дзвонили вони мені, звичайно, і старша, і молодша, але хіба це все, що треба? До сусідок по палаті приїжджали діти, онуки. Сиділи, розважали, їжу домашню привозили! Так було неприємно, знаєш! Всі дивляться з жалістю, як на сироту. Пригощають мене усім – мовляв, візьміть, ви ж голодна зовсім. До вас ніхто не їздить! Ну що там – рідкий супчик, це ж хіба їжа! З нього ситий не будеш!
Ніна важко зітхає і, відвернувшись, витирає сльозу.
– Ось так. Дочок я ростила, думала, буде мені кому в старості хоч склянку води подати. Нікому, виходить тепер дбати про мене! А я старалася все життя для них, щоб у них все було, щоб не гірше інших. Ростила, вчила, всю душу вкладала. Як будь-яка мати, напевно! І тепер ось так. Це добре, що поки нічого серйозного. Дай Бог, щоб і далі так. Тому що сподіватися особливо нема на кого, виходить. Якщо ляжеш – все! Нікому не потрібна. Я ж, як на заробітках була, всі гроші між ними ділила. Чого було собі не залишити їх?
– Мама наша в своєму репертуарі, любить жаліти себе та скаржитися на нас з сестрою усім підряд! – зітхає тридцятирічна молодша донька Ніни. – Про цей стаціонар вже усім розповіла! Виставляє нас з сестрою нехорошими доньками якимись, тих, хто кинув недужу матір у важкий момент!
Доньки зовсім не розуміють матір.
– Як це ні разу ми до неї не приїхали? Ой, ну вибач, сестра була один раз в перший день, халат та тапочки привезла, гроші дала. Ну, по-перше, у мене двоє дітей – восьмимісячна та дворічна дитина. До стаціонару з ними їхати немислимо, та й не можна. Мене з дітьми б до матері і не пустили навіть, зрозуміло. Залишити мені їх не з ким і це однозначно. Свекруха з двома не впорається сама, теж вже давно в літах. Тому поїхала сестра. Відпросилася з роботи на пів дня і бігом до мами. Відвезла речі, які мати просила у неї. Розвідала обстановку, з фахівцями поговорила, взяла у них телефон, щоб в разі чого всі питання ми могли швиденько повирішувати. Ну ж не безкоштовно, вони свій особистий телефон не роздають, так що.
– Ось воно що.
– Так. Тоді вже було зрозуміло, що нічого там такого важкого, дякувати долі, немає, але залишають маму, щоб все подивитися. Сестра залишила їй ноутбук з фільмами – спеціально для неї накачала старих, її улюблених, дві книги купила – мама не любить читати з екрану. Грошей їй дала, пристойну суму, на мій погляд. Там ще й буфет непоганий разом з їдальнею є, завжди гаряча їжа є, випічка, чай-кава. Магазинчик теж є на першому поверсі. Ціни, звичайно, високі, але є все. Сестра мамі сказала, щоб гроші не економила, все, що потрібно, купувала собі.
– Ну Ніна не з тих жінок, звичайно, хто по “високим” цінам буде купувати собі булочки в буфеті. Вона дуже економна людина.
– Це так. Але тут нічим допомогти ми не могли. Гроші у неї були, це абсолютно точно. Дзвонили ми їй щодня, особисто я – так три-чотири рази на день, не менше, розмовляли ми з нею хвилин по сорок. Сестра теж, писала, плюс на зв’язку з фахівцями була постійно. Так, їздити в лікарню ми не могли. У мене – діти, у сестри – робота. Там же ще години прийомні, строго до семи, наприклад. Після семи їхати без толку, не пустять. Та й навіщо туди їхати похапцем, я не розумію?
Доньки зовсім не розуміють матір, їм теж образливо, що вона людям скаржиться на них – мовляв, дуже невдячні діти.
– Я взагалі вважаю, що це пережиток минулого, – відвідувати родичів в стаціонарі, нести торбу продуктів і годинами сидіти біля них, коли там нічого поганого немає! Тим більше, якщо людина не лежача, в задовільному стані і не так все погано у неї. Це колись давно було актуально, коли не було ні телефонів толком, ні розваг, крім книг, ні купити їжі було не можна. А в наші дні навіщо ці поїздки через все місто з судками з супом? Двадцять перше століття на дворі! Їжу зараз можна купити скрізь, були б гроші, а в мами вони були. І щоб поговорити, не обов’язково пристроювати дітей і відпрошуватися з роботи. Я ось якби сама в стаціонарі лежала, так просто строго-настрого заборонила б всім до мене приїжджати. Лежала б собі в тиші, спала б, кіно дивилася, ну відпочивала б там, якщо можна так сказати. І в голову не прийшло ображатися б ні на кого. Ще й скаржитися всім підряд на найрідніших людей. Ех, мама, мама.
Як не дивно, але люди усі шкодують матір, а не сестер, засуджують тих доньок. Але хіба вони не праві?
Фото ілюстративне.
