Моє життя аж ніяк не назвеш легким. Не знаю, чи то доля така у мене, чи то я так заслужила собі у Бога.
Щоб щось змінити в своєму житті, і дітям своїм допомогти, я подалася на заробітки в Італію.
Думала, коли я зароблю гроші, щось зміниться. Але мої діти так і не змогли нічого оцінити, і мені від цього дуже прикро.
Росла я сиротою, моїх батьків не стало, коли я ще в школі вчилася.
Тоді мене до себе забрала рідна тітка, в інше село.
Це було краще, ніж рости в дитбудинку, але все ж, щасливою себе я там не почувала.
У тітки було своїх четверо дітей, тому на мене у неї не вистачало ні сил, ні грошей.
Я часто мріяла про те, як у мене нарешті з’явиться свій дім.
Але цього не сталося навіть тоді, коли я вийшла заміж.
Як тільки я закінчила школу, до тітки прийшла сусідка, і стала говорити, що добре було б, якби її син мене засватав.
Мовляв, син у неї – чоловік серйозний, господар добрий, і я буду жити поряд з тіткою, зможу в гості забігати в будь-який момент.
Зеновій був старшим за мене на 13 років, він і справді був добрим господарем. Ми одружилися, але не любила я його, і не змогла полюбити навіть після того, як у нас народилося троє спільних дітей.
Жили ми разом із свекрухою. В наше життя вона не втручалася, але і доброго слова мама чоловіка мені ніколи не сказала.
Вона завжди знаходила мені роботу, а в селі зранку до ночі є що робити.
Слухати свою свекруху я мусіла, бо якщо щось було не по її, то вона скаржилася на мене сину. А мій чоловік вже мені вичитував, яка я погана господиня, і чому я не слухаю його маму.
Так ми і жили, всю свою любов я віддавала дітям, а до чоловіка і його матері я просто звикла.
Коли діти виросли і поїхали з дому, я зрозуміла, що і мені треба їхати, бо так ніколи господинею в своїх хаті я не стану, а роки біжать як вода.
Вирішила їхати в Італію, свекрусі і чоловікові сказала, що буду гроші на нову хату заробляти.
Гроші я і справді заробляла на новий будинок, але твердо вирішила, що цей дім буде мій, а не свекрухи, тому всі зароблені євро складала на купку, додому нічого не висилала.
Першою забила на сполох свекруха – мовляв, поїхала, а грошей нема. Потім і чоловік підхопив – або повертайся, або розлучаємось.
Мене це зовсім не налякало, навпаки, я навіть зраділа. На той час мені було 43 роки, наші діти вже були дорослими, і я в новій країні, де є можливість заробити гроші, то ж розлучення – точно не найгірший варіант.
Майже 10 років я додому не їхала зовсім, навіть на весілля дітей не приїжджала. Вони під впливом батька дуже образилися на мене, вважали, що я їх кинула, бо грошима нікому не допомагаю.
В Італії я зрозуміла одне – ніхто тобі не допоможе, якщо ти сама собі не допоможеш.
І тому вирішила, що спочатку куплю будинок для себе, щоб мала де жити, коли додому приїду, а потім вже по можливості буду допомагати дітям.
Зробила я все так, як планувала – приїхала в Україну, купила собі будинок, а потім повернулася в Італію, щоб дітям трохи допомогти.
Всі зароблені гроші ділила на три частини, і відправляла всім однаково, та це не покращило наших стосунків, діти мене не пробачили.
Вони і далі продовжують бути на боці тата, вважаючи, що я вчинила дуже егоїстично.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
