Я, щиро кажучи, не знаю чому, але все життя не хотіла залишитися одна на старості років в своїй порожній квартирі, а сталося так, як мені дуже не хотілося, – сумно говорить моя знайома Людмила. – А так до самотності я давно звикла, хоча це було зовсім не просто мені усвідомлювати це. Як син одружився, коли настав час, так я одна і залишилася, нікому не потрібною, на жаль.
Сина свого Людмила багато років теж ростила та виховувала одна – розлучилася з чоловіком в свої 33 роки, бо він ходив до іншої.
Чоловік пішов і більше нічим ні їй, ні дитині не допомагав абсолютно нічим, повністю покинув їх життя, навіть ніколи не цікавився їх справами.
– І що, так відтоді ти не знайшла хорошу людину, пару собі, ти ж тоді ще молодою зовсім була? В твоєму віці можна було ще шукати своє жіноче щастя, адже жінці важко одній жити.
– Та ні. Був один чоловік на моєму життєвому шляху після того. Дуже хороший, людяний такий, порядна, загалом, людина! Але син мій його не прийняв. Рік ми з Миколою зустрічалися, згадую той рік, як казку. Не вірила, що так буває.
Вирішили одружитися, жити разом. Познайомила їх з сином. І, ти знаєш, от не пішло у них з самого початку, не склалися відносини, на мій великий жаль. Микола, чоловік-то мій, вже й так до мого сина знаходив підхід, і так. І подарунки купував йому гарні, і на риболовлю кликав, намагався його відвезти на якийсь цікавий відпочинок, щоб більше часу проводити разом.
Але син мій, Дмитро, уперся – не треба нам нікого, мовляв, нам і так добре. Ні в яку не хотів сприймати Миколу мого! Сказав, щоб обирала, син чи чоловік. Я намагалася налагодити їх відносини, як могла, і з одним говорила, і з іншим, але марно, у мене нічого не вийшло. Звичайно, я вибрала сина, адже я мама. Микола тоді від мене пішов. Це вже було останньою краплею для всіх, звичайно.
Через пару років після того Микола одружився на гарній жінці, діти у них народилися, двоє синів, зараз внуки вже є. Живуть душа в душу до цього дня, і так в них все добре, там дуже гарна сім’я, все в них так по-людськи. У нас же дачі поруч, бачу їх щороку. Звичайно, таких чоловіків, як Микола, не знайти. А я так після того випадку ні з ким і не намагалася більше зійтися. Ростила свого Дмитрика сама. Хоча в душі розуміла, що втратила вже своє справжнє жіноче щастя.
Згодом дев’яності настали, важке життя було тоді, стало зовсім не до зустрічей, скрутні то були часи для всіх, ледве на хліб заробляла сама, щоб двох прогодувати.
Дмитро виріс, одружився перший раз, потім другий, потім з другою дружиною і внучкою поїхав жити за кордон. Там тепер живуть вони сім’єю, плани будують свої, повертатися не збираються в Україну зовсім, дзвонять пару раз на місяць матері і все.
А Людмила тут доживає свого віку, одна. Ні, вона не скаржиться. А залишилася зовсім сама, вже нікого не чекає, ніхто до неї не приїде вже ніколи, не провідає, вона це добре усвідомлює вже зараз. А був би в неї чоловік хороший, з ним би старість свою розділила, але ж ні, вибрала свого єдиного сина.
Лише інколи сусідка заходить до Людмили та й все, одна однісінька залишилася вже немолода жінка. Син ніколи їй не зателефонує, лише на найбільші свята, а що вже й казати про його дружину та доньку, невістка взагалі наче чужа людина для Людмили й онучка бабусі своєї зовсім не знає, і не заговорить ніколи з нею, наче не існує її взагалі.
Людмила так шкодує, що вибрала сина, адже через паркан по дачі біля неї живе щаслива сім’я Миколи. Як їй гірко дивитися на щастя їх. Та чи може вона ще щось змінити? Чи може повернути щастя своє?
Фото ілюстративне.
