У квартирі Людмили Петрівни передчуття Нового року супроводжувалося не запахом хвої, а липким, тягучим відчуттям тривоги.
Їй виповнилося шістдесят вісім, і життя навчило її гіркої істини: чим ретельніше жінка вибудовує декорації «ідеального сімейного затишку», тим болючіше їх руйнує той, хто перебуває поруч.
Останні десятиліття головним руйнівником її душевного спокою був чоловік — Віктор Степанович.
Він не був таким вже дуже недобрим, в прямому розумінні цього слова.
Він просто перетворився на людину-протяг — холодну, дратівливу і постійно незадоволену.
Його характер став схожий на поїдене міллю пальто: воно висить у шафі за звичкою, викинути його шкода, бо «стільки років разом», але воно вже не гріє, а лише колеться жорстким коміром.
Вони прожили пліч-о-пліч сорок три роки.
У такому віці ідея розлучення здавалася чимось сюрреалістичним, майже неможливим.
Що скажуть сусіди? Як ділити спільний посуд і спогади? Куди йти?
Тож вони продовжували співіснувати, наче два випадкові пасажири в потязі далекого прямування, які давно пересперечалися про все на світі й тепер просто мовчки дивляться в різні вікна.
З єдиною донькою, Вікторією, у Людмили були стосунки особливі — прозорі та чесні.
Віка давно збудувала власне життя, мала свою оселю і, що найголовніше, навчилася бачити в Людмилі не просто функцію «мами», а живу жінку з згорьованим серцем.
З батьком Віка майже не спілкувалася.
Їхнє відчуження відбувалося повільно. Він ніколи не був до неї недобрим, не влаштовував гучних суперечок, але його постійні докори — «не туди пішла», «не так сказала», «знову дурницю вигадала» — вибудувало в дівчині будь-яке бажання тягнутися до нього.
З часом дзвінки стали рідшими, візити — формальними, а всі новини передавалися через Людмилу:
«Скажи батькові, що в мене все добре».
Людмила бачила цю прірву, але старанно маскувала її ілюзією родинного добробуту.
Бо визнати правду означало б підписати вирок власному життю: чоловік, з яким вона ділила хліб і побут сорок років, став чужинцем для власної дитини.
За тиждень до свята Людмила Петрівна дістала запилену коробку з новорічними прикрасами.
Для неї ця підготовка була формою терапії.
У прибиранні, розвішуванні гірлянд та нарізанні овочів була зрозуміла логіка.
Це був спосіб хоча б на кілька годин відчути, що вона керує власною долею.
Віктор Степанович у цей час гримів кришкою чайника на кухні.
— Знову ти тягнеш цей непотріб, — пробурчав він, навіть не дивлячись у її бік. — Кому воно треба? Лише пил збирати. Грошей обмаль, а ти все в ілюзії граєшся.
— Цим іграшкам більше років, ніж нашому шлюбу, Вікторе, — спокійно відповіла Людмила, хоча всередині все стислося. — Я дістала їх, бо хочу свята.
— Свято! — він уїдливо пирхнув. — Для кого? Щоб знову об’їстися, підняти тиск і всю ніч скаржитися на самопочуття? Краще б сиділа спокійно.
Людмилі важко стало на душі.
Вона давно зрозуміла: Віктор не шукає істини в суперечках.
Він шукає привід, щоб хоч до чогось висловити своє незадоволення.
Вона взяла до рук стару скляну шишку — крихку, зі скла, з облущеною позолотою. Ця річ пам’ятала теплі долоні маленької Віки.
Екран телефону засвітився.
Повідомлення від доньки:
«Людмилко, мамусю, як ти там? Тримаєш оборону? Якщо батько знову вмикає режим буркотуна — не бери в голову. Обіймаю тебе міцно».
Людмила відчула, як на очі накочуються сльози.
Вона швидко відписала:
«Все гаразд, сонечко. Готуюся. Не хвилюйся».
Вона ніколи не розповідала Віці всієї правди про щоденні непорозуміння.
Не хотіла ставати тягарем, хоча знала — донька і так усе відчуває сама.
Протягом наступних днів Віктор Степанович перевершив сам себе в мистецтві докорів.
Кожне прохання дружини зустрічало опір.
Коли вона попросила купити фрукти та горошок для салату, він приніс кислі, майже зелені мандарини і заявив:
— Майонезу не буде. Він шкідливий, я не збираюся таке їсти.
— Але чим я заправлю олів’є?
— Нічим. Корисніше буде, — відрізав він і зачинився в кімнаті з телевізором.
Коли треба було дістати штучну ялинку з верхньої полиці шафи, він раптом згадав про спину, яка його весь час турбує, хоча годину тому бадьоро пересував крісло.
Коли перегоріла розетка в залі, він заборонив кликати електрика, пообіцявши «зробити самому», але за три дні навіть не підійшов до інструментів.
Щоразу Людмила вмовляла себе:
«Мовчи. Не реагуй. Не давай йому палива для вогню».
Але всередині неї вже закипав чайник, який забули вимкнути.
Напруга пульсувала в скронях.
Вікторія знову вийшла на зв’язок:
«Мам, давай без зайвих слів: приїжджай до мене. Тільки ми вдвох. Замовимо суші чи піцу, подивимося старе кіно, просто посміємося. А тато нехай проводить час так, як йому подобається. Ти нікому нічого не винна».
Людмила перечитала це тричі.
Бажання послухати доньку було неймовірним.
Уявити вечір без важких зітхань за спиною, без критики кожного її руху.
Це здавалося раєм.
Але одразу ж прокинувся старий, вихований десятиліттями страх — почуття провини.
«Як я його покину? Він же не зможе сам навіть вечерю розігріти. Сорок три роки разом. Хіба можна так просто піти?»
Вона відповіла:
«Дякую, люба. Але як же він один? Приїжджай краще ти до нас. Все ж таки родина має бути разом».
Віка відписала майже миттєво:
«Мам. Обирати себе — це не зрада. Але як знаєш. Я приїду. Тільки благаю, не дозволяй йому випити з тебе всі соки».
Ранок 31 грудня почався з того, що Віктор Степанович прокинувся в особливо кепському гуморі й вирішив, що й дружині може зіпсувати настрій.
— Знову ти шелестиш пакетами, — кинув він, ледь переступивши поріг кухні. — Дай поспати людині.
— Вікторе, уже пів одинадцятої, — втомлено відповіла Людмила, нарізаючи овочі. — Віка скоро буде. Треба все встигнути.
— Віка, — він скривився. — Приїде, об’їсть нас, і знову поїде у своє «успішне життя». А я маю ці салати несвіжі тиждень доїдати.
Людмила відчула, як щось всередині неї остаточно тріснуло.
Це не було щось гучне, швидше — тихе опадання стіни.
Вона мовчала. Різала моркву. Ставила тарілки.
Але коли чайник на плиті засвистів, їй здалося, що цей звук зовсім повернув її в реальність.
Телефон знову пискнув. Віка:
«Мам, я виходжу. Ти як?»
Людмила подивилася на чоловіка.
Він сидів у кріслі, перемикаючи канали, і кожен його рух випромінював роздратування.
Він чавкав яблуком так гучно, ніби намагався заглушити її існування.
Вона підійшла до нього.
— Вікторе. Будь ласка. Хоча б сьогодні. Просто помовчи або скажи щось добре. Це ж Новий рік.
— Ти ще будеш мені вказувати, як поводитися у власному домі? — він миттєво показав своє незадоволення. — Я господар тут! Не подобається — закрий вуха. Ти вічно все псуєш своїми претензіями.
І саме в цю мить Людмила зрозуміла: якщо вона зараз залишиться, то наступного ранку вона просто не знайде в собі сил встати з ліжка.
Її внутрішній ресурс вичерпався до самого дна.
Вона мовчки повернулася на кухню, взяла телефон і тремтячими пальцями набрала:
«Вікусю. Твоя пропозиція щодо свята ще актуальна?»
Відповідь прилетіла через сорок секунд:
«Так. Заїжджаю за тобою. Нічого не бійся. Збирайся».
Людмила Петрівна відчула, як по щоках покотилися сльози.
Це було полегшення, змішане з смутком і нерозумінням, що ж її чекає надалі.
Вона вимкнула плиту, залишивши недорізаний салат на столі, і пішла в спальню.
— Ти куди це зібралася? — голос Віктора з вітальні був повний щирого здивування.
— Я поїду до доньки. Зустріну Новий рік у неї, — сказала вона, і її голос прозвував напрочуд твердо.
— Ти що собі таке надумала? Покидаєш чоловіка одного? У таку ніч? Що люди скажуть? — він аж почервонів від обурення.
Людмила подивилася на нього — вперше за багато років без страху.
— Знаєш, Вікторе, мені вперше байдуже, що скажуть люди. Мені важливо, щоб я не втратила здоров’я своє в цій квартирі.
Вона зібрала мінімум речей: улюблену теплу кофту, книгу та капці.
Капці були для неї символом — вона йшла не в гості, вона йшла туди, де можна просто бути собою.
Через двадцять хвилин пролунав дзвінок.
Віка стояла на порозі — рішуча, з пакетом фруктів та поглядом захисника.
— Мамо, ти неймовірна, — прошепотіла донька.
Вони вийшли в під’їзд, де пахло святом і чужими надіями.
Людмила почувалася підлітком, який втік із уроків.
Це було страшно, але вперше за сорок років — правильно.
У квартирі Вікторії було тихо і тепло.
Не було телевізора, що гучно працював новинами, не було запаху диму. Пахло апельсинами і кавою.
— Жодних салатів, мамо, — засміялася Віка. — Я замовила піцу та суші. Ми будемо їсти руками, дивитися комедії і просто мовчати, якщо захочеться.
Людмила сіла на диван і відчула, як напруга виходить, мов повітря з кульки.
Вони дивилися цікавий фільм, сміялися над знайомими жартами і спорили про акторів.
Віка закутала матір у м’який плед.
Ближче до півночі телефон Людмили завібрував.
Два пропущені від Віктора і повідомлення:
«Ну і де ти там ходиш?»
Вона не відповіла.
Не з помсти.
Просто зараз її світ більше не обертався навколо нього.
Вона вперше за довгий час відчула себе людиною, а не додатком до побутової техніки.
Під бій курантів вони підняли келихи з соком.
Вікторія обійняла матір.
— З Новим роком, рідна. З новим початком.
— З Новим роком, донечко, — відповіла Людмила.
Вона зрозуміла важливу річ: щастя не потребує складних рецептів.
Воно в тихій кімнаті, у відсутності критики та в присутності людини, яка тебе справді любить.
Тієї ночі, засинаючи на зручному дивані в доньки, Людмила Петрівна подумала:
«Чи зрозуміє він щось?»
Віка, наче почувши її думки, тихо сказала:
— Можливо, він щось і усвідомить. А можливо — ні. Але це вже не твоя проблема, мамо. Ти сьогодні врятувала саму себе.
Людмила посміхнулася в темряві.
Вона знала: навіть якщо завтра їй доведеться повернутися, вона вже ніколи не буде тією жінкою, яка безмовно терпіла холод. Вона навчилася обирати світло. І це був її найкращий подарунок собі за все життя.
Людмила стала думати про розлучення.
Але чи варто це робити в її ситуації? Можливо, чоловік все зрозуміє свою провину і потрібно зберегти свою сім’ю?
Фото ілюстративне.
