Людмила Петрівна сиділа і не могла повірити, що все те, що відбувається — реальність.
Її син, її єдиний син, якого вона виплекала, вилюбила, якого берегла, за якого мріяла видати найкращу, найрозумнішу, найгарнішу дівчину в районі — вибрав собі розлучену однокласницю з дитиною.
— Ти що, здурів? — вона тоді ледве не впустила чашку з рук, коли Руслан сказав їй це за вечерею. — Ти ж хлопець із порядної сім’ї, з освітою, з роботою. А вона… з дитиною! Ти розумієш, що це чуже дитя? Ти не знаєш, які там гени! На що ти підписуєшся?
— Мам, — спокійно сказав Руслан, — для мене головне, що вона добра. І що я її люблю.
— Любов! — Людмила Петрівна різко підвелася з-за столу. — Любов пройде, а чуже дитя залишиться! Ти ще не знаєш життя, синку!
Руслан мовчав. Він добре знав свою матір — якщо вона вже щось собі вбила в голову, то переконати її майже неможливо. Але того разу він був упевнений: це його доля.
Його кохану звали Оксана. Вона вчилася з ним у школі — колись весела, завжди в гурті, але після розлучення стала тихою, навіть трохи сумною. Її маленькому синові Данилкові було п’ять. Руслан бачив, як Оксана бореться за кожну копійку, щоб дитині вистачило на все, як вона не дозволяє собі навіть нових черевиків, бо спершу треба купити щось Данилкові. І саме це його зачепило — її ніжність, стриманість і сила водночас.
Мама його не розуміла.
— Ти подивись, які є дівчата! — благала Людмила Петрівна. — Он Ганна з бухгалтерії, батьки при грошах, гарна, не була заміжня. Ти ж міг би жити, як люди!
— Мам, я живу, як люди, — відповідав він. — І я не хочу ні Ганн, ні грошей, ні розмов про «як люди». Я хочу — Оксану.
Їхнє весілля було тихе. Без гучної музики, без десятків гостей. Людмила Петрівна не прийшла. Вона сказала, що не піде «на таке ганьбище». Руслану боліло, але він не показав.
Перші місяці життя разом були непрості. Молоді орендували маленьку квартиру — дві кімнати, одна для них, друга для Данилка. Руслан працював електриком, Оксана — у перукарні. І хоч жили скромно, але затишно: на кухні завжди пахло борщем, на підвіконні цвіла фіалка, а у вітальні стояла дитяча машинка, яку Руслан купив Данилкові.
Одного вечора хлопчик підбіг до нього, тримаючи в руках малюнок:
— Дивись, це ти, а це я, а це мама! Ми — сім’я!
Руслан розгубився, але посміхнувся:
— Гарно намалював, синку.
— Ти не синку кажи, а просто — син, — серйозно виправив його Данилко. — Бо я хочу, щоб ти був моїм татом.
Ті слова різонули Руслана до сліз. Він тихенько обійняв малого, навіть не знаючи, що відповісти. З того дня між ними з’явився справжній зв’язок — не кровний, але набагато сильніший.
Минуло кілька років. Народилася донечка Софійка — така сама усміхнена, як Оксана, і з татусевими очима. Жили вони дружно, хоча з грошима завжди було нелегко. Руслан іноді їздив на підробітки в інше місто, але завжди повертався додому — до своєї Оксани, до дітей.
Людмила Петрівна бачила це здалеку. Вона не приходила. Гордість не дозволяла. Їй передавали, що в них усе добре, але вона не вірила. Та одного дня, коли Руслан потрапив в лікарню, вона приїхала. У палаті побачила його блідим, поруч — Оксану, яка тримала його за руку, і двох дітей, що сиділи тихенько біля ліжка.
— Мамо, — сказав він, коли побачив її у дверях, — ось моя сім’я.
Людмила Петрівна тоді вперше за всі ці роки заплакала. Вона підійшла до Оксани, обняла її й прошепотіла:
— Пробач мені, доню. Я… я просто боялася, що нічого доброго з цього не вийде.
З того часу все змінилося. Вона почала приходити до онуків, пекла пиріжки, гралася з Софійкою, а з Данилом робила уроки. Вона більше не бачила у ньому «чужу дитину» — лише добре серце й вдячні очі.
Минуло ще багато років. Данило став дорослим хлопцем, вступив до університету. На його двадцятиріччя, коли за столом зібралася вся родина, він підняв келих і сказав:
— Я маю одне бажання. Я хочу офіційно взяти прізвище свого тата. Бо для мене він — не просто чоловік, який жив із мамою. Він — мій батько. Він мене виховав, підтримував, коли мені було важко. І я горджуся тим, що я його син.
Руслан сидів, опустивши голову. Його руки тремтіли. Потім він встав, підійшов до Данила й просто обійняв його, не кажучи ні слова.
Людмила Петрівна дивилася на це й стирала непрошену сльозу.
Вона нарешті зрозуміла, що щастя — не в тому, щоб дитина виконувала твої мрії, а щоб вона була щаслива своєю дорогою.
Вона тихо сказала, ніби сама до себе:
— Тепер я спокійна. Бо мій син зробив правильний вибір.
І в той момент у хаті стало якось світло й затишно — ніби життя пробачило всім колишні образи й поставило все на свої місця.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
