Людмила Павлівна дуже повільно підвелася з крісла, обвівши поглядом тиху кімнату.
Вона зробила кілька кроків до стіни, де висів старий календар. Велика, яскраво-червона обведена цифра 25.
— Двадцять п’яте жовтня, — прошепотіла вона, торкаючись паперу тремтячим пальцем. — Мій сьогодні день. День мого народження.
Їй виповнювалося вісімдесят п’ять років.
Солідний вік, який зазвичай святкують гучно, в колі кількох поколінь. Але телефон мовчав.
Квартира була наповнена вагомою, густою тишею, яка не просто стояла, а ніби нависла туманом важким.
«Може, вони ще сплять, відпочивають ще? Вихідний день», — міркувала Людмила Павлівна. — «Або, може, поїхали за місто, на дачу? Сьогодні так тепло, сонечко світить, як влітку».
Вона підійшла до вікна.
Надворі чулися дитячі радісні голоси — веселощі сусідських школярів, для яких щойно почалися осінні канікули. Цей далекий гамір лише підкреслював смуток Людмили Павлівни.
Вона сіла на диван, сумно поглянувши на двері.
Ніхто не дзвонив, ніхто не приходив.
Здавалося, що її просто викреслили зі списку. Щоб відволіктися від цієї важкої думки, вона дозволила собі зануритися у минуле.
Думки були теплими, як і її минуле.
— Бабусю Людо, а чому ця гусениця така волохата? — Дениско, якому тоді було сім років, простягнув їй гілку з маленьким, зеленим створінням.
Вони проводили літо на її маленькій дачі, де батьки могли відвідати їх лише на вихідних. Внук був невтомним дослідником.
— Вона росте, Дениску. Це вона так себе захищає, щоб пташки не з’їли, маскується. А тепер дивись: ми її посадимо на листочок, а самі підемо збирати малину.
Людмила Павлівна згадувала, як вони разом, схилившись над грядками, збирали солодкі ягоди.
У Дениска була своя миска, але він постійно їв більше, ніж клав туди.
Наступної осені він пішов у перший клас. Хлопчик був активний, хоч і трохи неслухняний трохи.
Водопровід тоді був лише на вулиці. Вона несла великі важкі відра, і Дениско завжди біг поруч, намагаючись підтримати одне з них.
— Бабусю! Я допоможу! Тобто, я майже не хитаю відерця і вода не розливається! — говорив він, а вода все одно розхлюпувалася.
— Не крутися під ногами, я сама донесу. Інакше я цю воду розіллю геть усю, ще й сама впаду! — жартома казала вона.
— Та куди ж вона подінеться? Малина чекає!
Людмила Павлівна відкрила очі й тихо посміхнулася. Її погляд ковзнув по старому серванту, де стояли фотографії.
На одній з них був Денис — тепер уже високий, серйозний чоловік із короткою стрижкою, який тримав на руках великого, рудого кота. «Рудик».
Тоді, того літа, Дениско вмовив її взяти одне безпритульне кошеня, яке знайшли біля сараю.
Кошеня виявилося нащадком якоїсь рідкісної породи, майже левом у мініатюрі.
Людмила Павлівна довго трохи бурчала, але швидко полюбила цього важливого і такого милого звіра.
Вона перевела погляд на іншу рамку: її дочка, Олена, у весільній сукні, обіймає свого чоловіка, Ігоря, стоячи на піщаному березі річки.
Вони обоє виглядали безмежно щасливими.
Людмила Павлівна пригадала, як їй не сподобався Ігор спочатку. Тихий, мовчазний, занадто інтелігентний.
Вона боялася, що він не зможе бути опорою для її рішучої Олени.
Але він виявився дуже хорошим чоловіком, турботливим та добрим батьком і неймовірно добрим зятем, на якого можна було покластися завжди.
Після цього розуміння ставлення Людмили Павлівни до зятя змінилося.
Вона почала бачити в ньому добру силу, заховану під мовчазною зовнішністю.
Вона часто намагалася пригостити його чимось особливим, найкращим шматком, на знак своєї поваги.
«Яка ж вона тут щаслива, що має такого чоловіка і таку сім’ю», — подумала стара жінка, розглядаючи дочку.
Оленка завжди була дівчинкою з характером, впертою і вимогливою. Людмила Павлівна часто сперечалася з нею, особливо у підлітковому віці.
«Чому вона така? Я ж виховую її правильно!» — часто питала вона себе.
Відносини були непростими між ними до моменту, поки Олені не виповнилося шістнадцять.
Одного ранку, коли Людмила Павлівна готувала на кухні свій фірмовий яблучний пиріг, Олена зайшла на кухню.
Вона була боса, у нічній сорочці, з розпущеним волоссям. Вона підійшла до матері і очі її були вологими.
— Мамо, вибач мені за все, — мовила дівчина. — Мені наснилося щось недобре. Ніби тебе більше немає. Я шукала тебе всюди — на роботі, на нашій дачі, у всіх родичів. А люди були якісь дивно спокійні, дивилися на мене і казали: «Вона пішла. Забудь». Мені було так недобре, що я прокинулася і плакала. Я відразу побігла перевірити, чи ти тут!
Людмила Павлівна обережно погладила дочку по голові.
— Все гаразд, дитино. Це лише поганий сон. Коли прокидаєшся від такого, треба сказати: «Куди ніч, туди й сон». Він не справдиться, повір мені.
Цей випадок став поворотним.
Олена, переживши такий сон про маму, почала цінувати її в реальності. Їхні стосунки стали теплішими.
Людмила Павлівна озирнулася. За вікном різко загуділа машина. Її знову витягнули з глибин пам’яті.
— Скільки ж усього було, — прошепотіла вона, повертаючись до свого чаю.
Вона вже майже допила, коли її охопило дивне відчуття. Щось дуже важливе було упущено.
Вона похитала головою, не в силах згадати, що саме.
І раптом її осяяло: чоловік! Де ж її чоловік, Петро?
Вона не бачила його на жодній із останніх фотографій.
У цей момент пролунав дзвінок у двері. Людмила Павлівна зітхнула. Їй не хотілося нікого бачити. Вона хотіла розгадати цю загадку, знайти Петра.
Але дзвінок був наполегливим. Вона повільно попрямувала до дверей, намірившись висловити незваним гостям своє невдоволення.
— Людо, чого ти так довго? — На порозі стояв старенький чоловік із тростиною в одній руці та розкішним букетом бордових троянд в іншій. Його очі були наповнені неспокоєм. — Я вже подумав, що тобі недобре.
— Ви хто? — Людмила Павлівна підозріло примружилася. — Я вас не пам’ятаю.
— Ах, Людонько, — Петро важко зітхнув. — Ти знову забула, так? Я твій чоловік, Петро. Давай зайдемо, чого стояти на порозі. Наші рідні скоро приїдуть.
Вона відступила, спостерігаючи, як він знімає взуття.
— Я вийшов лише на пів години по квіти, а ти вже мене забула, — чоловік засмучено похитав головою. — Наші приїдуть ось-ось.
Людмила Павлівна почала потроху пригадувати.
— Тоді це справді мій день народження сьогодні? І хто приїде?
— Олена з Ігорем, Денис із Вірою, наші правнуки — Марійка і Тимофій. Ти ж їх пам’ятаєш?
Обличчя та образи почали складатися у мозаїку.
Точно! Петро вийшов по квіти, а вона, чекаючи його, задивилася на стару фотографію і відволіклася.
Петро зайшов до спальні й виніс звідти невелику, потерті фотографію, що стояла на тумбочці.
На ній був зображений молодий, підтягнутий чоловік із відкритим поглядом і густою шевелюрою.
— Ти знову мою молоду фотографію брала, — лагідно посварив він її.
— Мені стало самотньо без тебе, — відповіла Людмила Павлівна, і вперше за день відчула, як їй стало спокійно.
Пам’ять повернулася майже повністю. Шістдесят років разом — це ціле життя.
Раптом знову задзвонили у двері, вже настирливо.
— Це наші рідні, — посміхнувся Петро і пішов відчиняти. Людмила Павлівна пішла за ним.
Передпокій наповнився людьми, гучними привітаннями та запахом свіжих квітів.
— Бабусю, з ювілеєм! Щастя, здоров’я, і побільше солодкого! — закричала Марійка, якій було вісім.
— Щоб ти була велика і здорова! — додав шестирічний Тимофій і розсміявся.
— Мамо, зі святом! — Олена міцно обійняла матір. — Ми вибач, трохи затрималися, на дорозі ремонт.
— Людмило Павлівно, від щирого серця! Довгих років життя! — Ігор взяв руку тещі. — Петро Андрійович, вітаю!
— Бабусю Людо, ти найкраща! — Денис підійшов, обійняв її і підняв у повітря, як у дитинстві. — Що, вниз ростеш, так?
— Не на порозі ж! Веди нас, ювілярко! — скомандувала Віра, дружина Дениса.
Кімната одразу стала тісною від людей, шуму, сміху.
Людмила Павлівна дивилася на свою велику сім’ю. Вона згадала кожного.
Кожна людина тут була не просто картинкою з альбому, а частиною її довгої, непростої, але такої насиченої історії.
Свято вдалося. Вони їли пироги, пили чай, сміялися над старими сімейними історіями.
Петро ще раз бігав у магазин, щоб купити новий торт, адже святковий пиріг Людмила Павлівна майже повністю з’їла сама.
Коли всі гості роз’їхалися, Людмила Павлівна і Петро залишилися вдвох.
— Петре, — сказала вона, повертаючись до чоловіка.
— Так, Людонько?
— Якщо коли-небудь я забуду, хто ти, ти мені нагадаєш? Ти ж будеш пам’ятати?
Петро підійшов, обережно поправив її зачіску, як робив це багато років тому. Їй на душі стало тепло і спокійно, як ніколи.
— Я завжди буду тебе пам’ятати, кохана, — його голос був теплий і непохитний. — Ти – моя єдина пам’ять. І не дам, щоб ти забула мене.
Таке щастя мати половинку, з якою так легко жити і з якою не страшно старіти.
Чи зустрічали ви таких?
Фото ілюстративне.
