Якщо на початку сімейного життя ти вирішуєш поділити квартиру з мамою чоловіка, будь готова до того, що за кожним кроком твоїм буде слідкувати людина, яку ти сама не обирала, просто обрала сина її.
Але це не завжди погано, адже мама чоловіка дуже часто може стати тобі другою мамою, таких випадків в житті дійсно багато, їх цінувати потрібно.
А буває й не дуже щастить, тоді, на жаль, в родині часто виникають різні непорозуміння.
Юля у свої двадцять чотири роки опинилася в родині, де свекруха завжди була правою, а вона — завжди не такою, як потрібно.
Але що робити, коли заради спокою в родині доводиться прощати всі образи, навіть якщо боляче до сліз?
Юлії та Артему було по двадцять чотири роки, коли вони вирішили одружитися.
Життя у великому місті ― це завжди виклик. Квартири не було, але у мами Артема, Людмили Олександрівни, була простора трикімнатна квартира.
Що може статися? Мама в одній кімнаті, молода сім’я — в іншій. Третя кімната ― спільна.
Але з перших днів такого родинного життя відносини не склалися.
Людмила Олександрівна щиро намагалася в усьому допомогти своєму синові та невістці.
Підказувала, як смажити м’ясо, робити котлети. Постійно щось нашіптувала синові, мовляв, чому невістка рідко пере, чому не готує смачні і корисні сніданки.
Артем, замість того, щоб урегулювати ситуацію, переказував усе дружині, він і її завжди шкодував.
І клубок усього цього невдоволення ріс дуже швидко.
Юлія недовго терпіла зауваження свекрухи, закривала очі на все.
А якось на кухні вона різко сказала:
— Мені вже ваші поради набридли, чесне слово. Як хочу, так і готую, коли хочу – тоді перу, хочу прибираю, а хочу ні. І взагалі, не лізьте в наше життя більше.
Людмила Олександрівна образилася.
Вона згадала, як у її житті була подібна ситуація: власна мати постійно лізла в її господарство, спілкування з чоловіком.
Тоді вона вирішила тримати свою думку при собі. Але це було дуже складно.
Вона дуже часто скаржилася своїм подругам.
— Вона взагалі не прибирає! ― говорила вона. — На вихідних я починаю прибирання, а вони ходять кімнатами з незадоволеними обличчями. Бачте, я їм відпочивати заважаю, хоча я хочу кращого для всіх. А Юля хоч би раз за швабру взялася і допомогла мені, все я роблю завжди сама.
Але Юлії у вічі свекруха нічого більше не говорила, адже розуміла, що невістка її не зрозуміє, лише докорятиме їй.
Через півроку Юля з Артемом повідомили радісну новину: вони чекали дитину і вона скоро стане бабусею.
Людмила Олександрівна тоді пожартувала:
— Я б хотіла дівчинку, онучку. Дівчата такі чудові!
І одразу ж додала, спохватившись:
— Але це не головне. Головне – нехай дитинка буде здоровою, а хлопчик чи дівчинка — неважливо, любитиму однаково я їх.
Але Юлія добре запам’ятала першу частину фрази, вона їй дуже не сподобалася і та образилася на неї.
І Юлія вже добре вирішила для себе: якщо у них буде хлопчик, свекруха не побачить дитину, щоб думала, що говорити не добре так.
«Це була лотерея, — думала Юлія. — І мені дісталася найгірша свекруха у світі. Якщо я колись стану свекрухою, то буду іншою, не такою як мати чоловіка мого. Любитиму невістку, ставитимуся завжди з повагою до неї і ніколи не лізтиму у їх сім’ю».
Незабаром на світ з’явився дуже милий та чудовий хлопчик.
І Юлія втілила свій задум у життя.
Навіть при виписці з немовлям додому, вона не дала Людмилі Олександрівні онука на руки.
А коли вони повернулися до квартири, Юлія виходила з кімнати лише тоді, коли свекрухи не було вдома.
Якщо малюк плакав, а Людмила Олександрівна хотіла увійти, заспокоїти, погратися з немовлям, Юлія бігла до дверей і просила залишити їх кімнату.
Бідна жінка не могла побачити навіть онука. Вона плакала, телефонувала мамі Юлії та просила вплинути на дочку, сподівалася, що сваха їй допоможе і зрозуміє її.
— Ти знаєш, вона дуже вперта, от характер у неї такий, — відповідала та. — Запам’ятала, як ти сказала, що хочеш дівчинку, що онучку чекаєш, мовляв. От тепер тобі й не дає його, образу має в душі, розумієш.
Час минав і згодом таки відносини трохи налагодилися, коли молода сім’я переїхала в однокімнатну квартиру, яка залишилася від бабусі Юлії.
Тоді Людмилі Олександрівні дозволили гуляти з онуком, сидіти з ним, якщо синові з невісткою потрібно було кудись поїхати, просто виходу іншого вже не було.
Керуючись щирим почуттям провини за свої слова, свекруха намагалася догодити Юлії в усьому, хоча вважала, що й нічого особливо поганого не сказала ніколи вона.
Вона бігла на перший поклик, навіть якщо це було незручно для неї, аби бути корисною для своїх дітей.
Вона залишилася з дитиною в новорічну ніч, коли молоді поїхали відпочивати до своїх друзів і не було їх майже дві доби.
Людмилі Олександрівні було всього п’ятдесят, вона могла зустрічати Новий рік весело також, але тихо дивилася телевізор, прислухаючись до сопіння онука.
І вона раділа, що може догодити невістці, спокутувати свою вину, та й онучка свого вона дуже щиро любила.
Час швидко минав.
І через чотири роки в сім’ї на світ з’явився ще один синочок, хлопчик.
Пам’ятаючи про свої колишні помилки, Людмила Олександрівна не висловлювала переваг щодо другої дитини.
Зате вже самі Юлія та Артем мріяли про дівчинку, вигадували ім’я. Але на світ з’явився таки другий син.
Тепер Юлія з радістю віддавала старшого сина бабусі, щоб займатися своїм малюком.
Людмилі Олександрівні було вже не зовсім зручно проводити стільки часу з онуком, бо вона працювала, та й роки брали своє, онук був активний, багато бігав, гратися хотів, але бабуся дуже любила його, він же на її руках виріс.
Але вона мовчала, боячись викликати гнів невістки.
Юлія успішно користувалася почуттям провини свекрухи: просила купувати речі, гуляти з дитиною, скаржилася на чоловіка, мовляв, що їй потрібно більше допомоги та підтримки.
Людмила Олександрівна все терпіла. Подруги дивувалися жінці дуже.
— Ти стала така покірна. Коли вони в гостях, ти метушишся навколо Юлії, не присядеш ніколи, посміхаєшся, намагаєшся догодити, — казала одна з них. — А вона тільки дується, постійно скаржиться, постійно їй щось не так! Усім би таку свекруху, як ти.
— Я дуже перед нею винна, я це розумію, — відповідала Людмила Олександрівна. — Те, що вони зараз приходять у гості до мене, дають мені спілкуватися з моїми онуками, яких я дуже люблю, — це, насправді, дуже велике щастя для мене.
— Але так не можна себе поводити. Це ж не правильно. Ти нічого недоброго їй не зробила і нічого зовсім не винна ти їй
— Я готова на все, аби вони жили щасливо і не зникали з мого життя. З Артемом жити — ще те задоволення. Він у мене теж не подарунок, я знаю його характер, він у мене трішки впертий, любить, щоб все було, як він сказав. Коли вони зі мною жили, я чула, як Артем сперечається з Юлією. І далеко не завжди він був правий. Так що, якщо моя покірність робить невістку щасливою, нехай буде так, я нічого недоброго в тому не бачу.
Але Юлія не була повністю задоволена поведінкою свекрухи, вона ніколи й не цінувала її.
Юлія сама постійно скаржилася своїм подругам, що Людмила Олександрівна мало купує речей дітям, мало сидить з ними, що воліє краще жити для себе, своїм життям.
— Моя мама сидить з нашими дітьми набагато більше ніж мати чоловіка. А ця, як не зателефонуєш, — «я не можу, я на роботі, давайте завтра або на вихідних».
Юлія лукавила, щиро кажучи. Свекруха погоджувалася на все з першого разу.
Просто невістка вже й не знала, до чого причепитися, хотіла, щоб і люди шкодували її.
Людмила Олександрівна поводилася ідеально.
Час минав. Хлопчики підростали.
Бабуся намагалася давати їм гроші, дарувала гарні речі. Але Юлія постійно шукала, на що образитися.
— Артеме, твоя мама економить на хлопчиках. Могла б більше подарувати. На своєму дні народження я не хочу її бачити.
— І як я їй це скажу? «Подарунок давай, а сама не приходь? Ну хіба це правильно»? — запитав Артем.
— Поїдемо в ліс, у похід, — сказала Юлія. — Твоя мама туди з нами точно не піде, я не можу вже так багато часу проводити з нею. Буде дивитися в очі так тепло мені, вибачатися, а сама не зрозуміло що там людям про мене говорить. Не хочу! Нехай не приходить і все.
Артем викручувався, як міг, він дуже любив свою маму, намагався їй м’яко пояснити.
Але Людмила Олександрівна все зрозуміла з першого разу. І прийняла таке рішення.
Онуки її дуже любили, самі до неї приходили, вони постійно горнулися до бабусі і почуття їх були щирі.
А те, що невістка не хоче її бачити, не дуже хвилювало. Нікому від цього гірше не було. Головне онуки і син дуже люблять її, от вони – справжня її родина.
Коли старшому онуку, Михайлу, виповнилося двадцять років, він вирішив одружитися.
Вони зустрічалися давно, він щиро закохався і твердо вирішив, що вона повинна стати його дружиною.
Одного разу Михайло прийшов до бабусі зі своєю нареченою.
І Людмила Олександрівна відразу зрозуміла, що майбутня невістка її сина та Юлії буде зовсім не подарунок.
— Ми з батьками Михайла жити не будемо, — сказала відразу твердо Катерина. — Спочатку з моєю мамою. А потім Артем Віталійович обіцяв, що подарує Михайлу однокімнатну квартиру. Нам поради не потрібні. Ми самі все знаємо.
— Дуже добре! Розумниця! — від душі похвалила Людмила Олександрівна наречену онука. Вона майже наяву бачила, який характер у молодої дружини її сина буде.
А Юлія щиро дивувалася поведінці майбутньої невістки.
Але зовсім не помічала, як Катерина схожа на неї саму, тільки в юності.
— Я приходжу — вона навіть з кімнати Михайла не вийде, щоб привітатися, — скаржилася Юлія чоловікові. — Я до неї звертаюся тільки «Катрусю», а вона носа верне від мене, у вікно дивиться. Ніби від мене погано пахне. Я їй і порад жодних не даю, завжди мовчу, не лізу до них, а вона все одно відвертається. Так складно з нею мені. Що далі буде – навіть не уявляю.
Коли весілля відбулося, бабуся Люда раділа більше за всіх.
Але вона трохи з сумом спостерігала, як Катерина неохоче розмовляє з Юлією, а та бігає навколо, зазирає в очі, намагається догодити. Розмовляє м’яко, з усіх сил намагається бути хорошою свекрухою.
— Ну, як тобі твоя молода невістка? — запитала Людмила Олександрівна Артема.
— Вона дивна. Мовчазна. Але, знаєш, вона дуже нагадує мені тебе в молодості.
— Як я рада, що ти це помітив!
— Так, це очевидно. Так само дується, мовчить, ігнорує. Хоча коли розмовляє з іншими, навіть зі мною, — нормальна товариська людина.
— Найголовніше, що вона Михайла дуже любить. Як Юля любить тебе. А все інше — неважливо.
— Тобі, може, й неважливо. А Юля мріяла стати ідеальною свекрухою. Довести тобі, що ти не змогла такою стати, а вона стане.
— А я вже нічого не хочу нікому доводити. Я просто спостерігаю. Юлію твою я пробачила давно. Особливо, за перші два роки нашого спільного життя. І вона колись пробачить свою невістку. Тільки мені пощастило більше.
— Чому?
— У мене одна невістка. А у Юлії буде їх дві. І якщо вірити тому, що чоловік вибирає собі дружину, схожу на його матір, то і друга невістка буде така ж, як Катя. Я Юлі навіть поспівчуваю, якщо так станеться. Можливо, Сашко вибере собі в дружини жінку з іншим характером. Тоді Юлії пощастить. І я за неї порадію.
— Моя дружина зовсім не схожа на тебе, мамо.
— Видно, ти виняток, синку, обрав собі іншу дружину, не схожу на матір свою. Вона справді не схожа на мене. Свекрухою я була перший і єдиний раз. Робила багато помилок, я це визнаю, я ніколи не вважала, що я от така вся ідеальна, а невістка погана моя. Я розуміла і свої помилки і бачила у ній багато хорошого. Твоя дружина з бажання щось мені довести дуже старається. Вона молодець.
Вони стояли осторонь і спостерігали, як Юлія знімає з невістки фату, зав’язує хустку.
Катерина хмурилася, дивилася вбік. А Юлія вимучено посміхалася і ніяк не могла зрозуміти, у чому ж вона завинила.
Добре було видно, що сама Катерина дивилася на Юлію, як та намагається бути «ідеальною» свекрухою, як намагається їй догодити і вже зараз розуміла, що вона у цих їх стосунках завжди головною буде.
Юлія, на відміну від неї, ще не розуміла цього.
І тільки час покаже, який вибір зробить її невістка.
А ви як гадаєте, чи має мати бути мудрішою і в усьому годити невістці, коли діти в сім’ї добре живуть, лиш би був щасливим її син?
Фото ілюстративне.
