Людмила йшла міською вулицею під дощем і посміхалася сама до себе. Здалеку можна було подумати – дивна жінка: йде мокра, а усмішка сяє. Насправді ж та усмішка була гіркувата, як полин. У грудях щось щеміло. Вона то посміхалася, то раптом ловила себе на сльозах.

Згадала старий анекдот: «Ну що ж ви так швидко тікаєте, навіть чаю не поп’єте?» – і їй стало ще сумніше. Бо сьогодні вона сама відчула цю «жартівливу» правду.

Колись Людмила виховувала доньку сама. Чоловік пішов рано, лишивши її з маленькою дівчинкою на руках. І Людмила все життя крутилася, щоб нічого не бракувало. Потім наважилася поїхати в Італію. Там вона доглядала чужих стареньких, ночами плакала від втоми й туги, але терпіла – бо треба було купити дочці квартиру, вивчити, дати путівку в життя.

І ось тепер — вона живе сама в селі, у тихій хатині, що лишилася від батьків. Не просить нічого. Садить город, тримає курей, пече хліб. Їй вистачає. Але сьогодні, коли дощ застав її в місті, вона подумала: «А зайду ж я до доньки. Хай порадіє, що мама несподівано навідалась».

Дзвінок у двері. Донька відкрила.

– Мамо? – здивувалася, без радості. – А що ви тут?

– Та дощ, дочко… думаю, зайду, щоб не мокнути.

У квартирі пахло кавою і чимось смачним із духовки. Людмила відчула, як у животі зрадницьки забурчало. Була вже обідня пора. Але донька не запросила навіть сісти до столу.

З кімнати вийшов зять, на ходу одягаючи сорочку.

– Добрий день, – сухо кинув він.

– Добрий… – відповіла Людмила.

Він глянув на дружину і пробурмотів:

– Ти ж казала, що ми сьогодні самі будемо. Я ж з друзями домовився…

Донька скривилася і тихо, але так, щоб мати почула:

– Ну, що я могла зробити? Приїхала…

Людмила опустила очі. У горлі застряг клубок. Вона тихенько зняла мокру хустку, притримала її в руках. В голові роїлися думки: «Я ж їй життя віддала. Я ж квартиру цю купила. Я ж ночей не досипала, чужих бабусь на руках носила, аби вона мала все. А тепер… Я тут зайва».

– Дочко, – нарешті озвалася, – я, мабуть, піду. Дощ уже й так майже минув.

– Та куди ви, мамо, під дощ? – донька кинулася з автоматичною фразою, але очі її світилися полегшенням. – Сядьте ще на хвилинку.

Але тієї хвилинки вистачило, щоб Людмила все зрозуміла. Вона відчувала, що її присутність — як камінь у чужому черевику.

На сходах їй згадалася давня картина: маленька донька в перших черевичках, вона тримає її за руку, несе портфель, а сама вся в роботі, вся в клопотах, але щаслива, бо ж є для кого жити. І тепер – отак.

Дощ майже стих. Людмила вийшла на вулицю, вдихнула вогке осіннє повітря. Усміхнулася крізь сльози.

– Ну що, Людо, – сказала сама до себе, – от і твій «анекдот»: «Навіть чаю не поп’єте?»…

Під старенькою парасолею вона рушила до автобусної зупинки. Додому. У своє село. У свою хату, де хай і самотньо, але чесно.

А в душі залишилася тиха образа. Не на доньку навіть – на долю, що так усе розставила.

Та Людмила все одно знала: наступного разу, якщо донька попросить, вона знову допоможе. Бо серце матері інакше не вміє.

Залишається тільки одне питання – чому дорослі діти іноді такі байдужі до потреб своїх батьків?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.