Сусідку якось свою зустріла. Людмила мало говорить про сім’ю, а тут видно у неї накипіло і вона скаржитися мені стала.
– Ну ось всім вона незадоволена, без виключення! Не так ми сидимо, не так їмо, не про те розмовляємо абсолютно, – почала Людмила розповідь свою. – Син мій дуже мало заробляє, виправдовується, не вітається, не так дитину в руки бере, як вона вважає, з роботи пізно приходить, чашку за собою не помив. Я, свекруха, – теж не вдалася, ну, це і не дивно. І все це в моєму ж будинку власному будинку, ну от як? Що у людей в голові взагалі?
– Це невістка сперечається з тобою, так?
– Та ні, уяви собі, якраз зовсім не невістка, – з сумом повідомляє Людмила. – Невістка моя – мила, добра людина, вона мені дуже подобається. Це так мама її, сваха моя, приїхала з дитиною допомагати зі свого села, четвертий тиждень живе і отаку погоду нам в домі робить. Син мій до пів на дванадцяту вечора на роботі сидить, чоло раніше не було ніколи, він завжди раніше повертався. Запитую – чому додому не їдеш, як завжди? Так там Тамара Петрівна, каже, сидить.
Син Людмили, Андрій, місяць тому став татом – у них з дружиною Наталею народилася дочка. Живе молода сім’я окремо, в квартирі Людмили, що залишилася їй від батьків. І до останнього часу відносини у всіх були чудові.
Людмила до молодих людей в сім’ю не лізла – вона ще працює, у неї своє життя, подруги, заняття. Проте час від часу вони зустрічалися і прекрасно проводили час. Невістка саму Людмилу цілком влаштовує: тиха, скромна, мила людина, видно, що чоловіка дуже любить.
Пів року тому син з невісткою повідомили, що чекають дитину, Людмила була дуже рада. На народження внучки піднесла невістці конверт з вельми пристойною сумою.
І все було добре, поки через кілька днів після виписки з будинку з немовлям «допомагати з дитиною» не приїхала мама Наталі з села.
Тамара Петрівна – людина зовсім іншого складу, ніж її свати. Звідусіль чекає чогось недоброго, в людях в першу чергу бачить лише все погане, наче спеціально вишукує все, весь час готова дати відсіч ворогу. Навіть якщо ворога начебто немає, вона його знайде або придумає.
Заміжня мама Наталі ніколи не була, з чоловіками не жила, тому до них у неї взагалі неприязне ставлення. Дочку вона народила досить пізно, «для себе», так склалася доля її, і дуже дбала про неї, аж занадто звикла контролювати. Не просто так Наталя живе зараз від матері за кілька сотень кілометрів.
Втім, кілометри, судячи з усього, не рятують – Тамара Петрівна постійно дзвонила дочці по телефону, а потім ось приїхала «допомагати», купивши квиток в один кінець.
Незважаючи на те, що в столиці її все дратувало, додому їхати теща Андрія зовсім не збиралася. Чи була від неї користь в господарському сенсі, Людмила не знає, але ось суперечки в молоду сім’ю вона вносила майстерно.
– Її якщо послухати, все погано у них, куди не глянь! – скаржиться Людмила. – Чоловік у її дочки поганий. Тещу не любить, на роботі сидить допізна, з дитиною не займається, при тому, що дитину вона йому не дає взагалі! Посуд за собою не миє, бачте, а має, бо в неї дитина мала! Андрій каже, я пізно вночі прийшов, поїв, якби включив воду і став мити посуд – знову б винуватим став, всіх би розбудив.
Гарного в тому, що відбувається теща не бачить принципово. Все тільки постійно в чорних тонах. І все це день за днем вливалося Світлані в вуха. І та вже стала повторювати мамині претензії.
– Те, що чоловік у дочки – спокійний, домашній, гроші заробляє для сім’ї, всім забезпечив, дружину щиро кохає, дитину любить, не гуляє – це все начебто так, неважливі дрібниці! – сердиться Людмила. – Та й той факт, що квартира, взагалі, наша, теж все вже забули! Приїхала допомагати, і не може за зятем ту тарілку помити? Тим більше людина весь день працювала, гроші заробляла для твоєї дочки. Я просто відійти не можу від цієї жінки!
А останньою краплею для самої Людмили стало те, що одного разу вона прийшла провідати внучку і теж отримала купу докорів від своєї свахи.
– Ну, я мовчати вже не стала, – рішуче доповідає мені сусідка. – Сказала їй, що вона знаходиться в моїй квартирі і, схоже, загостювалася. Тому нехай зараз збирає сумку і їде додому. Тим більше, тут її все не влаштовує, ні місто, ні люди, ні ми з моїм сином Андрієм.
В результаті незадоволена сваха зібрала сумку, заявила, що поїде жити на вокзал, раз «мати нікому не потрібна», і поїхала в невідомому напрямку, відключивши телефон.
– Телефон не бере вона третю добу вже, – каже Людмила. – На зв’язок не виходить принципово. Наталочка наша плаче. Андрій з’їздив на вокзал, там її, природно, немає. Гроші на квиток при собі у неї були, поїхала в поїзді швидше за все.
Людмила сама засмучена. Вже не рада, що говорила щось свасі, каже, що якби вона знала, що та так вчинить, то мовчала б їй. Але хіба Людмила не вірно сказала? Невже потрібно мовчати в ситуації цій?
Фото ілюстративне.
