fbpx
Життєві історії
Людмила добре знала, що її чоловік до одруження зустрічався з якоюсь жінкою, яку дуже кохав. Потім вони посварилися і вона “на зло” йому швидко вийшла заміж. Петро одружився з Людою. Все сімейне життя Людмила постійно боялася, що чоловік у будь-який момент може піти з сім’ї. Ніколи ні в чому не дорікала чоловікові, дітьми в дитинстві займалася сама, в господарстві допомоги не просила, заглядала в очі і ні на що не ображалася. Всі родичі та друзі пліткувати, як же можна так себе не поважати. Люда знала, що Петро не кохає її, але ще гірше – він кохає іншу. Був момент, коли він мало не пішов з сім’ї

Мати моєї подруги Людмила Василівна все своє життя прожила в шлюбі з одним чоловіком.

Познайомилися вони ще в юності, в молоді студентські роки.

Людмила вже тоді сама прекрасно знала, що на момент знайомства з нею Петро недавно розлучився з дівчиною, коханням всього його життя.

Ситуація там була банальна, як часто буває в молоді руки: дружили, щиро кохали, посварилися через дурниці, дівчина “на зло” тут же вийшла заміж за іншого, а хлопець залишився сумувати сам, переживати нелегкий період в житті.

Перший час відносини Людмили і постійно похмурого Петра, який в душі сумував за колишньою, будувалися на благородному прагненні дівчини підтримати, витягнути зі смутку, протягнути руку допомоги та підтримати. Звичайно, час все лікує, і хлопець згодом відтанув, став посміхатися, ходити на вечірки і студентські заходи, на які постійно брала його з собою Людмила, спілкуватися з друзями та знайомими.

Втім, перше своє кохання Петро забути так і не зміг.

Час минав, молоді люди всюди з’являлися разом, на лекції сиділи поряд, і поступово оточуючі стали сприймати їх як міцну та надійну пару.

Людмила, якось непомітно для себе самої, серйозно щиро закохалася в Петра.

Хлопець був розумний, цікавий, перспективний студент, з прекрасним почуттям гумору, відповідальний і порядний. Людмила сама зробила йому пропозицію одружитися, на яку він просто знизав плечима – “як хочеш”. Що воля, що неволя – все одно. Його, та єдина, була вже заміжня, а в іншому – яка різниця. Людмила, так Людмила, чому б і ні. В коханні Люді Петро не клявся і нічого не обіцяв, а вона прекрасно все розуміла сама, але щиро кохала. Тему кохання вони взагалі старанно обходили стороною.

Людмила вийшла за Петра заміж, швиденько, підряд, з декрету в декрет, народила двох дочок.

Але, мабуть, Людмила відчувала хиткість свого становища і поспішала. Не те щоб прив’язати чоловіка дитиною, щоб нікуди не подівся, ні. До того, що він в будь-який момент може піти, Людмила була внутрішньо готова все життя. Варто тому першому коханню поманити Петра пальцем – він піде, Людмила навіть ні хвилини в цьому не сумнівалася.

Просто Люді хотіла встигнути народити від нього як мінімум двох дітей, бо іншого батька для своїх діток вона й знати не хотіла.

Напевно, це теж кохання.

– Це ж треба так не поважати себе! – за спиною говорили знайомі та родичі, які все знали. – Народжувати дітей чоловікові, якому все одно. Жити поряд з чоловіком, який мріє про іншу. Прати йому шкарпетки, варити супчики і прасувати сорочки. Задовольнятися роллю служниці.

Напевно, Людмила Василівна все життя була ідеальною дружиною, таких тепер уже немає.

Ніколи ні в чому не дорікала чоловікові, дітьми в дитинстві займалася сама, в господарстві допомоги не просила, заглядала в очі і ні на що не ображалася. Хоча, треба віддати Петрові належне, він теж намагався в міру сил бути хорошим чоловіком: заробляв, допомагав, піклувався про дітей. Напевно, теж цінував її ставлення. Начебто, дорікнути його ні в чому.

Ну хіба що в тому, що на колінах не стояв, серенади не співав і в вічному та щирому не клявся.

Зараз їм по шістдесят п’ять, і вони до цих пір разом. Мені здається, вона до цих пір боїться, що чоловік в будь-який момент може піти. Хоча зараз вже це смішно – куди він від неї. Дорослі діти, внуки, дача, його недуги, які чужій жінці зовсім не потрібні, а для Людмили Василівни Петро – сенс її життя. Напевно, це вже натура її, боятися його втратити. І бути готовою втратити в будь-який момент.

Був момент, коли він мало не пішов. Ювілей випуску, вечір зустрічі, на який він пішов чомусь один, без Людмили, і звичайно, зустрів ту, яку кохав все своє життя. Ось парадокс – ні вона, ні він в житті не ходили на такі заходи. Можливо, уникаючи зустрітися. І треба ж так, саме так одного разу і сталося.

Загалом, пішли з заходу разом, десь сиділи, говорили всю ніч. На той момент обом за сорок, дорослі діти, усталене життя. Повернувся він під ранок, і ще з пів року з Людмилою жили сперечаючись, наче щось сталося тоді з Петром. Хоча обидва старанно обходили цю тему і робили вигляд, що все в порядку. Втім, час лікує. Життя увійшла в колію, народився перший онук, і все потекло по-старому.

З одного боку, Людмилі Василівні не позаздриш.

Не кожній жінці під силу ось так прожити життя, в упевненості, що тебе не кохають, навіть, більш того, кохають не тебе.

Хоча за підсумками її життя – не гірше ніж у інших. Діти, онуки, хороші стосунки з чоловіком, який за довгі роки спільного життя робив тільки хороше, допомагав, дбав, вирішував сімейні проблеми, возився з їхніми дітьми, зараз улюбленець своїх онуків, які в ньому душі не бачать, так люблять того дідуся, був, так би мовити, поруч і в горі, і в радості, і в недугах, і в здоров’ї і довів, що йому можна довіряти.

Не було, можливо, головного – кохання, але ж зате скільки всього було хорошого в житті за стільки років.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

facebook