— Де сир? — тихо, майже про себе, запитала Катерина у порожнечі. — Я ж точно пам’ятаю, що вчора ввечері купила чималий шматок, такий жовтий, з дірочками, як ми з тобою любимо…
Катя стояла перед розкритим агрегатом, і холодний подих техніки лише підкреслював те, як у неї всередині все закипало. На полиці, де ще вчора красувався продукт, тепер самотньо тулилася половинка лимона та баночка з залишками соусу.
— Може, ти сама його вночі з’їла і не помітила? — голос чоловіка, Павла, долетів із коридору. Він там запекло боровся з кросівками, намагаючись встигнути на роботу. — Ну, або я вставав води попити… Хоча ні, сир я не чіпав. Катю, ну чого ти знову починаєш ранок з драми через якусь їжу?
Катерина повільно зачинила дверцята. Звук вийшов неочікувано гучним у ранковій тиші. Справа була зовсім не в сирі. І навіть не в тій палці ковбаси, що випарувалася три дні тому. І не в каві, яка закінчувалася вдвічі швидше, ніж зазвичай.
Проблема була в тому, що Катя почала сумніватися у власній адекватності. Вона — бухгалтер. Людина, яка звикла рахувати кожну копійку і кожну грамовку. Вона чітко знала, що клала в пакет у супермаркеті.
— Павле, я не могла з’їсти пів кілограма сиру за ніч. І ти не міг. Ми б просто не вижили після такої вечері, — вона вийшла в коридор, витираючи руки об рушник. — Тут коїться щось дивне.
Павло нарешті взувся і випрямився. Він був хорошим чоловіком: спокійним, терплячим, заробляв непогано. Але була в нього одна риса, яку він вважав синівським обов’язком, а Катя — стихійним лихом. Його мама, Надія Степанівна.
— Знову ти за своє? — Павло зітхнув, дивлячись на дружину з легким докором. — На що ти натякаєш? Що у нас домовик завівся? Чи що мама щось бере? Катю, це ж смішно. Вона доросла жінка, у неї є своя пенсія. Вона заходить лише щоб фікус твій не засох і щоб кота почухати, поки ми в офісах сидимо. Вона ж допомагає!
— Я нічого не стверджую, — Катя намагалася тримати голос рівним. — Але поміть тенденцію: продукти зникають саме тоді, коли вона заходить «провідати квіти». Минулого вівторка — філе, яке я розморозила на вечерю. У четвер — пачка масла. Сьогодні — сир.
— Може, вона просто переклала? — Павло вже тримався за ручку дверей. — Чи кіт якось навчився дверцята відчиняти?
— Ага, кіт відкрив, витягнув сир у вакуумній упаковці, з’їв разом із плівкою і за собою помив поличку? Павле, увімкни логіку.
— Все, я запізнююся, — чоловік швидко цьомнув її в щоку. — Купимо ми ввечері той сир, не роби з мухи слона. Мама — свята людина, вона останнє віддасть, а ти її в таких речах підозрюєш. Мені навіть ніяково за тебе, Кать.
Коли за чоловіком зачинилися двері, Катерина просто сіла на пуфик у передпокої. Їй справді було ніяково. Надія Степанівна завжди виглядала як класична українська бабуся з реклами масла: хустка, добра посмішка, постійні розповіді про те, як подорожчали ліки в аптеці.
Вона жила зовсім поруч, у сусідній багатоповерхівці. Ключі від квартири у неї були «на всяк пожежний випадок». Павло наполіг. Мовляв, раптом трубу прорве чи праску забудемо вимкнути — мама під боком, врятує. Спочатку це здавалося зручним, але останнім часом ці «рятувальні операції» стали занадто регулярними.
На роботі Катя не могла зосередитися. Цифри у звітах танцювали гопак. Вона працювала у великій компанії, де кожен промах міг коштувати премії. Професійна звичка зводити дебет із кредитом не давала спокою.
Вони з Павлом зараз активно відкладали кошти. Мріяли про власну дачу біля лісу, тому бюджет на харчування був розписаний доволі чітко. І ось останні два місяці ця графа витрат почала незрозуміло роздуватися. Гроші йшли, а в холодильнику — хоч шаром покоти.
Ввечері вона знову пішла до магазину. Ціни на полицях змушували серце стискатися. Вона довго стояла біля м’ясного відділу, вибираючи шматочок буженини. Павло дуже любив такі бутерброди на сніданок. Зітхнувши, вона взяла менший шматок, ніж хотіла.
Довелося економити на собі: замість улюбленого йогурту взяла звичайний кефір, замість дорогої риби — щось простіше. Прийшовши додому, вона вирішила провести експеримент, про який раніше навіть подумати не могла.
Катя дістала маркер і поставила крихітні, майже непомітні крапки на дні банки з паштетом та на упаковці масла. Це виглядало як дитяче шпигунство, їй було соромно перед самою собою, але всередині жило нестерпне бажання дізнатися правду.
Наступні два дні пройшли спокійно. Надія Степанівна не заходила, лише дзвонила ввечері, бідкаючись на тиск та мінливу погоду. Продукти залишалися на своїх місцях. Катя навіть почала заспокоюватися. Може, вона й справді просто запрацювалася і все забуває?
Але в п’ятницю зранку пролунав дзвінок.
— Катрусе, сонечко, привіт! — голос свекрухи був солодким, як домашнє варення. — Я тут якраз в аптеку зібралася, буду повз ваш будинок проходити. Може, заскочу, квіточки поллю? А то Павлик казав, що фікус ваш зовсім сумний стоїть. Шкода ж рослинку, вона живе дихання любить.
— Надіє Степанівно, та я вчора поливала, все добре, — спробувала відбитися Катя.
— Ой, та хіба ж ти встигаєш, бідненька? Все бігом-бігом, робота-робота. А квітам око потрібне, рука досвідчена. Не переживай, я швиденько. Зайду, поллю і піду. Може, вам борщику зварити?
— Ні-ні, дякую, у нас все є, — твердо відрізала Катя. Їй зовсім не хотілося, щоб свекруха господарювала на її кухні.
— Ну, як знаєте, діточки. Гарного дня тобі!
Весь день Катерина сиділа як на голках. Вона уявляла, як свекруха відчиняє двері своїм ключем… Що вона робить? Перевіряє шафи? Дивиться, чи помитий посуд? Чи просто йде до холодильника, як до себе додому?
Повернувшись додому, Катя першим ділом кинулася на кухню. Серце калатало десь у горлі.
Холодильник зустрів її звичною порожнечею.
Буженина зникла. Пачка масла з її таємною міткою — теж. Зник десяток яєць, залишилося лише два в кутку лотка. Але найбільшим ударом стала відсутність баночки ікри. Катя купила її по акції, заховала глибоко за банками з консервацією, берегла на річницю весілля.
Вона сіла на стілець і просто закрила обличчя руками. Це вже не було непорозумінням. Це було нахабне вивезення ресурсів. І найгірше — вона не знала, як сказати про це Павлові. Доказів — нуль. Свекруха завжди може сказати, що нічого не бачила, або що Катя сама все використала.
Ввечері розмова була важкою.
— Павле, ікра зникла. І м’ясо. І масло, — сказала Катя, коли чоловік вечеряв нашвидкуруч звареними макаронами.
Павло відклав вилку. Його обличчя виражало суміш втоми і роздратування.
— Знову? Катю, ти мене лякаєш. Може, тобі відпочити треба? До лікаря сходити? Ну як може зникнути закрита баночка ікри, якщо ми обоє були на роботі?
— Твоя мама сьогодні приходила.
— І що? Вона приходила до квітів! Ти хочеш сказати, що жінка, яка все життя пропрацювала в школі, буде красти їжу у власного сина? Навіщо їй це? Я їй і так допомагаю щомісяця!
Катя заціпеніла.
— Допомагаєш? І наскільки сильно ти їй допомагаєш?
Павло відвів очі, почав роздивлятися малюнок на скатертині.
— Ну… трохи підкидаю. На ліки, на комуналку зараз ціни бачила які? Їй важко одній на ту пенсію.
— Трохи — це скільки? — Катя відчула, як земля пливе з-під ніг.
Коли він назвав суму, Катя ледь не впала. Це була третина її зарплати.
— Павле, у нас кредит! Ми на море не їздили три роки! А ти потай від мене віддаєш такі суми матері?
— Це моя мати! — вибухнув він. — Я не зобов’язаний звітувати за кожну гривню, яку даю рідній людині! І припини її звинувачувати в крадіжках! Якщо ти не вмієш вести господарство або все забуваєш, не треба робити з неї ворога!
Тієї ночі вони вперше спали спина до спини, не промовивши жодного слова. Катя лежала в темряві, слухаючи його важке дихання, і в її голові визрівав план. Їй потрібні були не просто слова, а залізобетонні докази. Такі, проти яких Павло не зможе сказати жодного слова виправдання.
Наступного дня Катя відпросилася з роботи раніше. Вона пішла не додому, а в невеликий магазин техніки.
— Мені потрібно щось маленьке, — пояснювала вона продавцеві. — Щоб записувало на карту пам’яті і реагувало на рух. І щоб не було видно.
Хлопець у фірмовій футболці розуміюче кивнув. Мабуть, вона була не першою, хто шукав подібне для домашніх розслідувань. Він запропонував їй невелику чорну коробочку, яка легко поміщалася в долоні.
Вдома, поки Павла не було, Катя почала «монтаж». Найкращим місцем виявилася верхня полиця кухонної шафи, де стояв старий сервіз, який діставали раз на рік. Вона поставила камеру між великою супницею та декоративною вазою. Об’єктив дивився прямісінько на холодильник та робочу поверхню столу. Знизу розгледіти пристрій було неможливо.
Тепер потрібна була наживка.
У неділю Катя влаштувала «свято щедрості». Вона демонстративно, при чоловікові, забила холодильник делікатесами. Купила дорогу нарізку, гарний сир (знову!), великий шматок яловичини, фрукти і коробку цукерок.
— Ого, у нас гості будуть? — здивувався Павло.
— Ні, просто вирішила, що вистачить економити. Отримала невеликий бонус на роботі, захотілося нас порадувати, — усміхнулася вона.
Вона знала: Павло обов’язково розкаже про це матері. Він завжди ділився з нею новинами, не розуміючи, що працює «наводчиком». Так і сталося. Ввечері він довго розмовляв із Надією Степанівною по телефону.
— Так, мамусю, Катруся сьогодні накупила всього… М’ясо таке гарне, завтра гуляш буде. Заходь, якщо будеш поруч.
У понеділок вранці вони пішли на роботу. Катя увімкнула камеру. Весь день вона була як на голках. Кожну годину дивилася на годинник. Прийшла? Вже там? Чи пізніше зайде?
Павло був у чудовому гуморі, навіть надсилав їй сердечка в месенджері, мріючи про вечірню вечерю. Каті було його трохи шкода. Він мав пережити болюче прозріння.
Ввечері вони повернулися разом. У квартирі пахло чимось знайомим — важким парфумом свекрухи.
— О, мама була! — зрадів Павло. — Мабуть, таки полила твій фікус.
Катя мовчки пройшла на кухню. Вона навіть не відкривала холодильник. Вона просто дістала стілець, піднялася до верхньої полиці і зняла камеру.
— Що ти робиш? — Павло застиг у дверях. — Навіщо ти туди полізла?
— Сідай, Павле, — голос Каті був тихим, але металевим. — Нам треба дещо подивитися разом.
— Знову ці твої ігри? Ти камеру поставила? Ти серйозно? Катю, це вже параноя! Шпигувати за власною мамою!
— Якщо вона нічого не брала, тобі нема чого хвилюватися, — відрізала вона. — А якщо брала… ти мусиш це бачити на власні очі.
Вона вставила карту пам’яті в ноутбук. Павло стояв за її спиною, важко дихаючи. Він був розлючений. Він був впевнений, що зараз виставить дружину за двері за таку недовіру.
На екрані з’явилася їхня кухня. Час — 11:45 ранку.
Двері відчинилися. У кадр зайшла Надія Степанівна. Вона була не в домашньому, а у вуличному пальті. В руках — дві великі сумки, знаєте, такі міцні, господарські.
Спочатку вона справді підійшла до фікуса. Потикала пальцем у землю. Павло переможно хмикнув:
— Бачиш? Я ж казав!
Але Надія Степанівка навіть не взяла лійку. Вона розвернулася і впевненим кроком підійшла до холодильника. Відчинила дверцята.
На відео було чітко видно, як її обличчя розпливлося в задоволеній посмішці. Вона поставила сумки на підлогу і почала методично, спокійно перекладати вміст полиць у свої баули.
Першим пішов сир. За ним — ковбасна нарізка. Вона дістала пакет із яловичиною, зважила його в руці, схвально кивнула і опустила в сумку.
— Мамо… — ледь чутно прошепотів Павло. Його голос тремтів.
Надія Степанівна не зупинялася. Вона забрала упаковку масла, яйця (всі до одного!), вигребла помідори та огірки з нижнього ящика.
Але цього їй було мало. Вона зачинила холодильник і почала ревізію шаф. У сумку полетіла пачка дорогого чаю, банка кави, та сама коробка цукерок. І навіть — Катя сама не повірила своїм очам — пачка прального порошку, яку Катя тільки-но відкрила.
— Навіщо їй порошок? — прошепотів чоловік. — Я ж їй минулого тижня купив величезну упаковку…
На відео свекруха насилу застебнула блискавки на сумках. Вони були важкі. Вона кректала, піднімаючи їх. Але перед виходом вона зробила дещо, що остаточно добило Павла.
Вона дістала з кишені зморщене, напівгниле яблуко, яке принесла з собою, і поклала його у вазу на столі. А з вази забрала жменю горіхів, які Катя купувала для перекусу, і запхала собі в кишеню.
Потім вимкнула світло і вийшла.
Відео закінчилося. У кухні запала така тиша, що було чути, як гуде той самий порожній холодильник.
Павло відійшов до вікна. Він стояв спиною до Каті, і вона бачила, як здригаються його плечі. Це був момент, коли руйнувався цілий світ, вибудуваний на вірі в ідеальну маму.
— Вона нас обкрадає… — нарешті видавив він із себе. — Не тому, що їй нічого їсти. А просто так. Як сарана.
— Вона вважає, що має на це право, — тихо відповіла Катя. — Вона думає, що все твоє — це її. А я тут — так, тимчасовий персонал.
— Але куди їй стільки? Вона ж сама живе! Навіщо їй три кілограми м’яса і пачка порошку кожні три дні?
— Може, роздає комусь? Чи просто накопичує? Це вже не важливо, Павле. Важливо те, що вона нам обом бреше в очі.
І тут у коридорі повернувся ключ.
Вони перезирнулися. Мабуть, Надія Степанівна щось забула або вирішила провести «контрольну закупку».
— Павлику, Катенько, ви вже вдома? — пролунав бадьорий, такий знайомий голос. — А я от повз проходила, думаю — дай загляну, перевірю, як ви там.
Вона запливла в кухню з посмішкою. Але побачивши обличчя сина, осіклася. Ноутбук все ще був відкритий. На екрані — стоп-кадр: вона з двома набитими сумками біля їхнього холодильника.
Вона простежила за їхніми поглядами. Побачила себе. Її обличчя миттєво змінилося. Добродушна бабуся зникла. На її місці з’явилася розлючена жінка, готова до атаки.
— Це що за штучки? — заверещала вона. — Ви що, за мною стежите? Власну матір на камеру знімати? Та це ж стаття! Це ж підсудна справа!
— Мамо, — Павло підвівся. Його голос був таким холодним, що Каті стало ніяково. — Постав ключі на стіл.
— Які ключі? Нічого я не брала! Це все твоя невістка підлаштувала! Це монтаж! Вона мене ненавидить, вона хоче нас посварити! Павлику, синку, ти що, віриш цій залізяці більше, ніж рідній матері?
Павло підійшов до неї впритул.
— Мамо, я бачив усе. Як ти забирала м’ясо, рибу, навіть порошок. Навіщо? Я ж даю тобі гроші. Тобі мало? Чому ти крадеш у нас?
Надія Степанівна зрозуміла, що викрутитися не вдасться. Вона випрямилася, і в її очах зблиснула така лють, якої Катя ніколи не бачила.
— Краду? Та як у тебе язик повернувся! Я тебе виростила! Я ночі не спала! Я все життя на тебе поклала! А ти мені шматка хліба пошкодував? Та все, що в цьому домі є — це моє! Ти мій син! Ти зобов’язаний мене утримувати за найвищим розрядом! А ця… — вона тицьнула пальцем у бік Каті, — вона сьогодні є, а завтра немає. А мати — одна!
— Це наша сім’я, мамо, — сказав Павло. — Мій дім і мій бюджет. І ти не маєш права приходити сюди і нишпорити по полицях.
— Ах ось як? Підкаблучник! Ганчірка! Вона тебе обкрутила, проти матері налаштувала! Та щоб ви подавилися тим сиром!
Вона розвернулася і вилетіла з квартири, грюкнувши дверима так, що мало не посипалася штукатурка.
Павло сів на стілець і закрив обличчя руками.
— Господи, який сором… — прошепотів він.
Катя підійшла і просто поклала руку йому на плече. Їй було його безмежно шкода, але водночас вона відчула неймовірне полегшення. Нарив прорвав. Більше не буде загадкових зникнень і відчуття, що ти божеволієш.
Наступного дня Павло змінив замки. Він не дзвонив матері тиждень. Надія Степанівна теж мовчала — мабуть, чекала, що син прибіжить вибачатися. Не прибіг.
Через місяць Катя зустріла на вулиці сусідку свекрухи.
— Ой, Катенько, — защебетала та. — А Надія Степанівна така щедра стала! Постійно нас пригощає — то ковбаска у неї зайва, то делікатеси якісь. Каже, син багатий, купує стільки, що вона сама не з’їдає. Золотий у неї син!
Катя лише посміхнулася.
— Так, золотий. Тільки тепер він купує продукти і сам привозить їх їй пакетом, не заходячи в гості.
Відносини так і не стали колишніми. Павло дзвонить їй на свята, оплачує комуналку через інтернет, але ключі більше нікому не дає. Свекруха всім родичам розповідає, що невістка-відьма розлучила її з сином, але Каті на це байдуже.
Головне, що в їхньому домі нарешті спокій. Холодильник повний, гроші на дачу збираються швидше, і вони нарешті забронювали відпочинок. А камеру Катя не викинула. Сховала в далеку шухляду. Про всяк випадок. Бо життя — штука непередбачувана, і хто знає, які ще «родичі» захочуть перевірити їхні кордони.
Але одне вона знає точно: свій спокій і свою сім’ю вона в образу не дасть. Навіть якщо для когось вона назавжди залишиться «поганою невісткою». Зате з сиром на сніданок.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
