fbpx

Любов Анатоліївна святкувала свій день народження. Син, який до цього ніколи не дарував подарунків, приніс цього разу матері квіти і торт: «Мамо, тобі вже 71, ось вирішив привітати». Бідна мама, нічого не підозрюючи, аж розплакалася тоді. А заодно син підсунув довіреність на право всіляких дій з квартирою від імені матері: продаж, здача в оренду та інше: «Підпиши зараз, а потім сходимо до нотаріуса – завіримо». Любов Анатоліївна повірила синові, а даремно

Син ледь не залишив маму без даху над головою.

Через рідного сина Любов Анатоліївна і в будинку для літніх людей побувала, і навіть жебракувати довелося на вулиці. За матеріалами

Сина – Бориса, Любов Анатоліївна з п’яти років виховувала одна – чоловік її, часто мотався по відрядженнях, після восьми років їх шлюбу, як виявилося, знайшов собі «на відрядження дружину» в одному з обласних міст, і в один «прекрасний» день зібрав свої речі і повідомив вірній дружині: «Квартиру я вам з сином залишаю, вибач, що так вийшло, аліменти також платити буду, але любов у мене з нею, розумієш …».

Що тут вже тут поробиш? .. Характер у Любов Анатоліївни був миролюбний, тому посумувавши кілька місяців, вона зрозуміла, що якось треба рухатися далі – Бориса до школи готувати, саму себе в порядок приводити, працювати в кінці кінців – на аліменти одні не проживеш з маленькою дитиною.

Жила вона тоді з ранку до ночі в основному на роботі – влаштувалася понаднормово ще прибиральницею в офіс – надбавка до основної зарплати адміністратора в басейні. Добре хоч все поруч з районом, де вони жили.

Коли встигала, стежила за уроками Борі – щоб той встигав все зробити з предметів, не хапав двійок. Де треба – наймала репетиторів: «Ось тобі гроші, запишись до Ольги Борисівни – математику підтягнеш, а то трійки одні у тебе».

Але у хлопчика в пріоритеті були одні розваги – гроші дбайливо виділені матір’ю на репетитора, він спускав на модні в той час ігрові автомати. А коли Любов Анатоліївна цікавилася, чи допомагають додаткові заняття, той впевнено кивав: «Дуже допомагають, навіть самому цікаво …».

Дбайлива мати тоді в мріях уявляла: «Ось закінчить син школу, вступить до університету, стане затребуваним фахівцем». А що їй ще можна було зробити, якщо проконтролювати і допомогти нікому було, а у самотньої матері і так часу на сина в обріз – працювати треба …

Виріс Борис і в результаті нікуди не вступив. Два роки на шиї у матері після школи сидів – все в комп’ютерні ігри грав, так з такими ж дружками по підворіттях ходив – від армії втікав … Краще б його в армію забрали, чесне слово.

Влаштувався потім все ж вантажником в магазин, поруч з будинком – і то, туди пішов, тому, що мати на пенсію вийшла і перестала лілеяти сина: «Маа, дістала вже ця гречка з гумовою куркою! Ти її що, протухшу купила?!».

На що мати тільки хмурилася і тихенько відповідала: «Та це ж Боря, якщо я зараз всю пенсію витрачу, потім жити не буде на що…».

Так і пропрацював в цьому продуктовому майже десять років – то кидав роботу і вдома сидів, а то знову туди ж влаштовувався – місце вантажника, як правило, завжди було вакантним і на якусь смачну їжу Борису цієї невеликої зарплати вистачало з лишком.

Мати ж він не годував і своєю їжею її НЕ пригощав – їй навіть самій на ринок доводилося з візком мотатися, щоб на невелику пенсію купити трохи яловичини, картопельки, сиру дешевого і овочів.

Синові було вже за тридцять, коли незрозуміло звідки у нього з’явилася божевільна скороминуща ідея: «Чого це я наймитував на цій обридлій роботі за копійки! А що якщо…”.

І чи то надивившись новин про дорогу нерухомість, то чи так йому нашептав хтось із його знайомих гультяїв, але Борис вирішив однокімнатну квартиру, в якій вони жили з матір’ю, продати, гроші забрати собі і насолоджуватися життям: « Зніму квартиру, а решта витрачу на себе, працювати взагалі не треба буде! .. І так куплю все, що захочу!».

Про матір тоді він і не думав. А задумався про неї, тільки коли став більш рішуче обмірковувати свій нечистий план: «Так … Власність на матері зараз, треба б її якось переоформити попросити … Щось придумати …».

Через місяць Любов Анатоліївна святкувала свій день народження. Син, до цього ніколи не дарував подарунків, приніс цього разу матері квіти і торт: «Мамо, тобі вже 71, старенька ти у мене стала … Ось вирішив привітати …»

Бідна, нічого не підозрюючи, мати аж розплакалася тоді: «Спасибі синочку, приємно так аж на душі тепло стало від твоєї уваги!». А заодно син підсунув довіреність на право всіляких дій з квартирою від імені матері: продаж, здача в оренду та інше: «Підпиши зараз, а потім сходимо до нотаріуса – завіримо …

Не переживай ти так, мамо, – це типу заповіту, хіба мало що, а то раптом потім ще батько мій з’явиться – квартиру відбере, невідомо адже де він зараз». Любов Анатоліївна тоді повірила синові, а даремно …

Вже через місяць вона опинилася в будинку для літніх людей. Спеціально вибрав платний, щоб стовідсотково вивезли матір, а гроші він зайняв у дружків: «Так квартиру буде простіше продати, якщо мати заважати не буде перед покупцями … А друзям я з продажу квартири гроші віддам».

Як бiдна Любов Анатоліївна мучилася перші два тижні в цьому будинку для літніх людей, як плакала. Адже вона ще могла ходити, а її тримали запертою, але найбільше вона не могла прийняти зради рідного сина: «Борисе, синочку, невже ти міг так вчинити зі мною? .. Не вірю …».

Пройшли вже три тижні і на одній з прогулянок навколо будинку, Любов Анатоліївна побачила, що двері на вулицю, які зазвичай закриті, в цей момент були прочинені. Подумавши з хвилину, вона просто тихенько і, не привертаючи уваги, як ні в чому не бувало, спокійно вийшла на вулицю і пішла геть.

Коли вона якимось дивом дісталася до своєї квартири – двері виявилися закритими. І були закриті до самої ночі: «Нічого не поробиш, піду на вокзал ночувати … Сусіди ж не пустять …».

Майже тиждень вона поневірялася – вокзал, зачинені двері квартири, вулиця … Щоб не померти з голоду, просила у людей милостиню на вулиці – щоб купити хліба з водою, грошей вистачало. Так і бродяжила, поки на восьмий день до неї, зігнутої в колінах, не підійшов чоловік в церковному одязі: «Бабусю, вставайте, ходімо зі мною …»

Так вона опинилася в монастирі. І хоча там догляд був хороший, але вона все одно хотіла повернутися в свою рідну квартиру. Молилася в монастирі щодня, просила Бога допомогти …

Напевно і правду кажуть, що якщо щиро людина молиться, то його молитва подіє …

Пройшов ще місяць в монастирі, коли на порозі з’явився її син а поруч була жінка, дорого одягнена, років сорока. Він попросив жінку постояти в сторонці, а сам підійшов до матері: «Мамо, ти як тут опинилася?! Я ж там гроші за тебе заплатив … Ми тебе обшукалися вже всюди, добре цей священик  до нас прийшов і про тебе розповів. Тут в тому ж папірці, який ти підписувала – помилка вийшла. Покупець у мене відмовляється з такою довіреністю квартиру оформляти».

Він кивнув на жінку, яка в той момент про щось, з великим інтересом і обуренням, розмовляла з священиком.

В один момент, тій жінці все стало ясно. Вона підійшла і сказала: «Так це ви так з матір’ю своєю поступили!? Ви нікчема! Давайте ключі від квартири!».

Вона нахилилася до Любов Анатоліївні: «Їдьмо зі мною – у мене тут машина, я вас в вашу квартиру відвезу». Оторопівшому Борису нічого не залишалося зробити, як віддати ключі в руки цієї жінки, яка, до речі, працювала адвокатом в одній відомій конторі.

Ця жінка-адвокат, Світлана, відвезла Любов Анатоліївну в її квартиру і строго настрого заборонила їй підписувати всякі папірці для сина: «І пускати його я Вам не рекомендую. А приїде – телефонуйте. Я в будь-який час під’їду».

Звичайно мати не стала пускати сина назад додому, та й він мабуть так зганьбився прилюдно в монастирі, що і сам все розумів … поневірявся зараз десь на знімних …

Зате Світлана раз в тиждень приїжджає до Любов Анатоліївни, привозить продукти, цікавиться здоров’ям. Грошей за покупки зі старенької не бере – розуміє, що пенсія у неї невелика, а їй самій до душі – допомагати бабусі …

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page